Печатка Святої Маргарити

* * *

— Марку, здається, відколи ми сюди увійшли, нас «пасуть», як телят на вигоні. — Євген Остапенко пригубив вино, багатозначно вказавши поглядом поперед себе, в бік щедро заставленої випивкою барної стійки.

Двоповерховий французький ресторанчик під легковажною назвою «Кікі» на одній із тихих вуличок Константинополя давно зажив слави закладу із сумнівною репутацією, де в основному збиралася чоловіча публіка з гультіпак-європейців, за яких Марко та Євген перманентно себе видавали. Та головною перевагою «Кікі» було те, що за потреби, вийшовши із закладу, загубитися серед хитросплетінь сусідніх заплутаних вуличок було досить легко.

Швед ліниво випустив кільце сигарного диму, зобразивши хмільну бездумну посмішку.

— Якого дідька! Коли ми увійшли сюди, «хвоста» за нами не було, або мені повилазило! — тихо проказав він, похитуючи своєю склянкою з віскі.

— Значить, вони чекали тут… А ми їх просто не помітили, — відповів Остапенко. — Значить, Клопа розчавили.

— Або, як я казав тобі вчора і третього дня… — Марко неспішно затягнувся сигарою знову, — Клопенко нам совсєм нє товаріщ, і ми з тобою у справжнісінькій дулі, брате. А де вони? — поцікавився Швед у Євгена за мить.

— За твоєю спиною — двоє. Один — біля барної стійки. Вдає, що п’є каву і читає газету. Другий сидить праворуч за столиком. Не сумніваюся, що є ще один, напроти тебе.

Марко глибоко вдихнув.

— Як недобре!

Упіймав за руку дівицю з «Кікі», що якраз проходила повз їхній столик, потягнув до себе.

— Мадемуазель складе мені сьогодні вночі товариство? — проказав галантно французькою, всадовивши її собі на коліна. Пальці ковзнули по стрункій ніжці у шовковій панчосі вгору, заповзли аж кудись під спідницю. Дівчина зі сміхом вирвалася із його обіймів, лепечучи у відповідь французькою, що завжди буде вільна для нього, коли він того забажає. Маркові ж це дало змогу на мить повернутися та швидко роззирнутися навкруги.

— О, Євгене, яка несподіванка… — вимовив Швед, відпускаючи руку дівчини, — я того, зализаного, біля барної стійки знаю. Те, що він у Константинополі — одночасно і хороший, і дуже недобрий знак.

— А хто то? — поцікавився Остапенко.

— Мені показували фотокартку цього типа, коли, я, пам’ятаєш, до Берліна їздив; інструктували щодо нього, — проказав Марко. — Він, можна сказати, наш земляк, із Підволочиська, такий собі Гінзбург. Вальтер Кривицький його теперішнє ім’я.

— І в чому різниця? Він тут чи інший?

— Різниця у тому, що зараз він би мав бути у Німеччині та готувати для німецьких таваріщєй революцію. А він… у Константинополі, — Марко затягнувся сигарою. — Значить, у Берліні у них щось пішло не так і німецькі таваріщі показали совєцьким кураторам дулю.

— Це, я так розумію, хороша новина? — проказав Остапенко.

Швед ствердно кивнув.

Євген відкинувся на спинку крісла. Зображати цілковиту безтурботність на вістрі небезпеки він, як Марко, не вмів, а тому внутрішньо дратувався.

— А тепер подумай, чому він тут, а наш Клопенко запізнюється уже на добрих десять хвилин, — Марко тицьнув сигарою об дно попільниці. — Нас зрадили, Євгене, — тихо проказав він. — Думаю, Клопенка уже й у Константинополі немає.

— Може, ти все-таки помиляєшся, Марку?

— Давай так, — відказав він. — Я виходжу до вбиральні, а ти розраховуйся і вдавай, що збираєшся йти. Вони точно поділяться і хтось піде слідом за мною, а хтось залишиться тут, аби за тобою прослідкувати. Але не виходь звідси, допоки із вбиральні не вийду я.

— А як за тобою не підуть?

— Тоді збирайся і виходь. Нам головне — розбити їх, роз’єднати до того, як вийдемо на вулицю. У залі ніхто стріляти не буде.

— А ти впораєшся? — Остапенко з непідробною тривогою подивився на Марка. — Може, краще я?

У того лиш жовна на щоках заходили.

— Зачекай, Марку, — Євген дістав портмоне. — Якщо так, то по домах нам не можна.

— Тоді куди? — запитав Швед.

— Ти пробирайся до Сеймура, — проказав Остапенко. — Ричард надасть тобі притулок. Там будеш у безпеці. Я ж спробую побувати у Клопа. Маємо переконатися, що він точно зрадник, або ж його вбили. Хоч перше не виключає другого. Якщо ж за три дні я не з’явлюся у Сеймура і не передам тобі ніякої звістки, тоді… кажи Ричарду, хай допоможе тобі дістатися Варшави. Їдь звідси. Бо якщо все так, як ти мені торочив, а я не вірив, то нам тут буде гаплик.

— Ну, тоді я пішов, — Марко повільно піднявся, дав поверхні стола щигля і нетвердою ходою рушив до дверей вбиральні у кутку зали, наче клієнт закладу, що занадто багато випив.

— З Богом! — прошепотів йому услід Остапенко.

Марко не помилився. Тільки-но він увійшов до вбиральні, слідом за ним, видаючи себе за відвідувачів, попрямували двоє.

Проте тепер Євген міг тільки чекати. Він налив собі ще, поманив пальцем дівицю, що прислужувала клієнтам — розрахуватися. Якщо Марко вистрілить, ніхто той вистріл не почує: музика лунає досить голосно. Але якщо вистрілять у Марка… теж.