Печатка Святої Маргарити

* * *

Польські прикордонники вельми шанобливо поставилася до нього, коли він пред’явив документи на ім’я співробітника радянської дипмісії у Варшаві, Валеріана Клєвєрова. Звичні у такому випадку запитання, але ніякої зверхності у голосі, жодного кривого слова.

Це ще раз утвердило Марка у думці, що Польща хоч і ненавидить радянську владу й намагається дошкулити їй, пригрівши у себе уенерівський рух, але використовує українців цілеспрямовано й задля власної вигоди. Серйозної ж допомоги у спільній боротьбі від такого союзника очікувати марно…

Поки йшов через Збруч мостом, наче повертався якоюсь невидимою часовою брамою у минуле. Серед мосту зупинився… Ось тут, тут стояв Казиміренко, гукав йому: «Стріляй, стріляй, Марку, бо ця лярва утече!»

Хоч він і зарікся собі ніколи більше не згадувати про те болюче зі свого минулого, та воно само зринуло перед очима: нерухоме жіноче тіло у воді, розкинуті у боки руки, закривавлене обличчя з широко розплющеними очима, понівечене тупою розривною кулею… І ледь помітна посмішка — як завжди, зверхня, зухвала. Він не знав, що у магазині гвинтівки ці довоєнні кулі. Але що то змінювало… Він все одно би вистрілив. І той вистріл розніс Беллі півголови.

Червона Офелія… Треба ж шекспірівській трагедії повторитися у такій спотвореній, страшній формі…

Зорієнтуватися, де костел, у таку негоду було непросто… Марко струсонув головою, відганяючи закривавленого привида з минулого, напружив пам’ять. Здається, за поворотом одразу, справа, здоровенна така споруда у характерній латинській манері.

Дощ не припинявся ні на мить, ба навіть пустився ще дужче.

Так… одразу за костелом має бути примітна хата.

Обігнув храм, чвакаючи промоклим взуттям по болоті. Ну, якщо примітна, то, наскільки можна бачити, тут така хата була лише одна. Решта — простіші, менші, непримітніші.

Підійшов ближче, увійшов на подвір’я. Собака у буді висунув голову і ліниво гавкнув. Це добре, хоч не полатає.

— Господарю! — гукнув вже при дверях, постукав у вузеньку шибку. Вона жалібно задрижала. Та вже за мить хтось за дверима з’явився, несучи у руках гасову лампу.

— Хто там у таку негоду? — почулося з-за дверей. — Хто там? — перепитав невдоволений чоловічий голос знову.

— Чи тут мешкає Василь Семенюк?

— А як тут, то що? — повторив чоловічий голос без краплі приязні.

— То я, рахівник пані Юстини з Тернополя, — проказав Марко якомога тихше і виразніше.

Двері у ту ж мить прочинилися. Господар присвітив лампою Маркові до обличчя.

— Рахівник пані Юстини, кажете? — повторив, не впускаючи гостя на поріг. — Ви самі?

— Так, — відповів Швед.

— Заходьте! — проказав господар, відступаючи крок назад. — Звиняйте, що не одразу впустив, але тут, на кордоні, усіляке трапитися може.

— Та ні… краще Ви виходьте, — відповів Марко. — Покажете мені, де тут комендатура у Волочиську.

— У такий дощ? — перепитав Семенюк. — Може, зайдете, просохнете, переночуєте? Комендатура до ранку не втече. Вас там все одно зараз, не ївши, не пивши, на холодну лаву положать спати. Все-таки у мене в теплі…

— Гаразд… — погодився Марко. — Був би вдячний. Однак не хотілося б завдавати Вашій родині клопоту.

— Пусте… Жінка зараз і повечеряти Вам дасть… Ми то вже спати вкладалися, кури на сідала — і ми з ними, бо у такий дощ що ж іще робити, як не відпочивати? Хіба «красні» кудись поженуть, — додав тихо.

Марко увійшов до господи, залишивши по собі калюжу дощової води.

— Нічого, нічого… Роздягайтеся, пане. Одяг до ранку висохне, а вранці жінка усе попрасує.

Марко потішився, що підкасав штанини своїх світлих брюк. Були б вони зараз не світлі, а чорні — болотом забрьохані.

Вимокле взуття аж чвакало.

— Ану, маю для того, аби взуття Ваше просушити, надійний спосіб! — підморгнув гостеві Василь Семенюк. — Радянські газети! Надійно просушують капці, я Вам кажу!

Марко гмикнув.

— Ви обережніше із цим, пане Василю, не дай Бог діти де обмовляться чи хтось побачить…

— Так я з транспарантом по Волочиську на рахунок цього не ходжу і нікому про то не розказую, — розсміявся Семенюк. — Навіть жінка про то не знає. А вдосвіта тихенько, поки усі домашні ще сплять, я ту розмоклу газету — в піч. Саме те, я Вам скажу, застосування для цієї гидотної пропаганди! Назву ж яку вигадали — «Червона Зоря»! Відколи вона почервоніла, питається? Ох, мало тоді чорні запорожці товкли цих недоумків під Тарнорудою! Товкли Примакова того, запроданця, що аж пір’я летіло… Ой, мало!

— Все одно будьте обережні, — Марко стомлено усміхнувся. — Не варто на такій дурні попадатися.

— Та Ви проходьте, роззувайтеся, — промовив господар. — Ганю, — гукнув у хату, — а знайди-но для нашого подорожнього щось чисте переодягнутися, бо його одіж геть уся промокла!

Господиня, дружина Василя Семенюка — худорлява жвава молодиця — і собі вийшла з кімнати.

— Ой, та проходьте, проходьте, прошу пана! Зараз Вас облаштуємо.

Крутнулася до іншої кімнати, відчинила скриню.

— Ану, Василю, присвіти мені! — гукнула до чоловіка — Бо через цю негоду у хаті ніц не видко.

Дістала звідти перекладене полиновими гілочками спіднє — сорочку та штани, постільну білизну.

Поки Марко переодягався, пані Ганя його мокре шмаття вивішувала сушитися. А господар дістав пляшку горілки та запалив керосинку.

— Ти, серденько, яєчні якої посмаж зі шматком сала та цибулею, а я тут, аби гість не застудився, полікую його трохи. Спатимете на печі, — звернувся вже до Шведа, котрий якраз діставав із саквояжа сухі шкарпетки. — Менші наші дітлахи у сестри на гостині, то ми сьогодні королівське місце Вам віддамо. Будете на печі спати? — перепитав у Марка.

— Із задоволенням, — відповів той. — Тільки клопоту Вам зі мною…

— То нічого! — відказав Василь. — То наш обов’язок. І перед українською справою, і перед пані Юстиною. Вона не раз нас виручала за потреби.

Скоро у пательні зашкварчали яйця, апетитно запахло смаженою цибулею та салом. Господар налив два келишки горілки, один подав Марку.

— Ну… За Україну! — проказав тихо. Перехрестився. — За нашу справу. Будьмо!

Марко і собі перевернув чарчину.

Гаряча хвиля прокотилася тілом і вдарила у голову. Горілка була моцна. А на голодний шлунок і зовсім пекучою.

— Ех-х… — проказав Швед, — яке ж крепке!

— Ну, гайда, їжте, що Бог послав! Закусюйте, — Василь Семенюк підсунув тарілку із яєчнею ближче до Марка. — Я-то вже повечеряв. А Ви їжте, їжте!

Припрошувати гостя не було потреби.

— І ти, Василю, вхопи хоч щось, — звернулася до чоловіка пані Ганя. — Бо зараз геть захмілієш.

— Так я спати збирався, а не молотити, — віджартувався той, однак і собі врізав скибку хліба й вклав на неї шматок підсмаженого сала.

— Ну, а тепер по другій, — мовив майже командним голосом до Марка.

— Ні-ні… досить! — Швед похитав головою.

— Навіть у поганій хаті по три п’ють, а Ви вже й від другої відмовляєтеся! Гайда… випили, закусили — та й на піч. А ну, жінко, огірків солоних дай нам.

— Зараз-зараз… То Ви швидко почали, не встигла я… — пані Ганя крутнулася, вибігла до комори і повернулася із полумиском, повним солоних огірків та квашеної капусти.

— І по третій… як годиться! — скомандував Семенюк. — Тепер точно не застудитеся.

Третій келишок пішов вже як по маслу, нечутно. У тілі з’явилося приємне тепло і розслаблення.

А по вечері Марко, подякувавши господарям ще раз, поліз на піч, під пухку ковдру, загорнувся у неї, як у кокон, і вже за кілька хвилин почав дрімати.

Легенький полиновий запах від сорочки, як у тій історії про євшан-зілля, навіював сни-спогади. Наснився дитячий спогад, наснилися мама, тато… їхня хата на Польських фільварках. І він, босоногий, у сорочині ганяє по траві з вітрячком, якого йому батько змайстрував на Пасху.

Ніколи не снився сам собі, а тут наче споглядав збоку синьооке хлоп’я зі світлими, як у дівчинки, кучериками…

— Маркусю, Маркусю… А ходи-но сюди! Ходи, подивися, що тобі покажу!

Хлопча підбігає до мами. Риси материного обличчя раптом пливуть, змінюються, ніби хтось скаламутив відображення у воді…

Вже не пані Ганна, його мама, а Ліза дивиться на нього: на голові у неї — незвично — вив’язана «молодицею» біла хустина. Мамина сорочка, вишита по комірцю, мамині баламути з дукачами і хрестиком-зґардом, що надягалися на найбільші свята…

— Лізо… То ти? Чому ти тут? Як ти тут опинилася?

— То я, Марку, я, коханий… — відповідає українською. І від того йому ще дивніше стає. — То я, Марку. А ти вставай, піднімайся… Час уже…

Ліза торкається його плеча, привстає навшпиньки і тягнеться поцілунком до його щоки. Шепоче йому на вухо: «Прокидайся, прокидайся, Марку! Сніданок чекає…».

— Прокидайтеся, пане, прокидайтеся! Сніданок чекає.

То вже інший, чужий голос повертає Марка зі сну до реальності.

Василь Семенюк легенько трясе його за плече.

— Ох… Доброго ранку, пане Василю.

— І Вам — доброго! Одіж ваша висохла, жінка усе напрасувала… Капці ще трохи вологі, але вже як є… Я вночі вставав, аби газети в них змінити на сухі, — проказав Семенюк, оглядаючись, чи пані Ганя, бува, не чує. — Добре, що у нас тепер цього радянського лайна доволі!

Марко спустився з печі.

У хаті пахло печеним хлібом. На столі Семенюкова дружина вже поставила вареники з сиром і маслом, по кухлю свіжого молока.

— Отако живемо. Працюємо, — зітхнув Семенюк. — Наче не бідно і не голодно. Але хто знає, як воно далі буде?

Марко поголився та вмився на подвір’ї, з насолодою вдихаючи чисте ранкове повітря, наповнене після нічної грози такою кількістю свіжого кисню, що аж груди розпирало.

Одягнув сорочку та свій сухий, напрасований лляний костюм, взувся у черевики. Вони і справді були ледь вологі, але нічого, вже на ногах досохнуть.

Далі, поснідавши, подякував господині і разом із Семенюком вирушили до комендатури.

— У нас навпаки: усі, хто кордон переходить, це місце оминають, — усміхнувся пан Василь. — Ото здивуються наші доблесні червоноармійці, що людина сама до них йде.

— Пане Василю… — проказав Марко тихо. — Сподіваюся, бачимося не востаннє. Я зараз до Кам’янця, матиму там справи, а потім докладу усіх зусиль, аби сюди повернутися. От і подумалося… аби менше підозри викликати, може, мені у Вас і заквартирувати? Бо, погодьтеся, забагато мороки буде — з Вами таємно щоразу бачитися.

— Та як скажете… — знизав плечима Семенюк. — Добре, що попередили, я жінці сьогодні й сповіщу, аби приготувала Вам окрему кімнату. Місця вистачить.

— От і добре. А я теж в боргу не зостануся, — відповів Марко.

— Тільки пайків їхніх казенних не носіть мені додому! — проказав Василь Семенюк і скривився як середа на п’ятницю. — Я тими харчами навіть свиню не годуватиму.

— То Ви даремно, — Марко усміхнувся на такі запальні слова Семенюка. — Хоч я і розумію Ваші почуття. Але то не радянські харчі, а наші, українські, на нашій землі вирощені. Тому гидувати тим, що своїми руками їм віддаєте, не варто… А взагалі, пане Василю… у мене недобре передчуття з цього приводу. Тому порадив би я Вам, якщо і справді діло до казенного пайка дійде, викопати якусь за хатою яму, обладнати її і складати ті консерви до часу. Може таке бути, що хоч вони і «совєцькі», але згодяться. Маємо не дуже добрі новини з Москви… Тому харчами не перебирайте. Спробуйте зараз відкладати, що зможете.

— То Ви натякаєте, що голодувати будемо? — здивовано запитав Василь Семенюк. — На такій масній землі — і голодувати? Та у мене свої кури, гуси, корова, свині… Щось віриться мені у це важко… Де ж таке видано, аби наша масна надзбручанська землиця та й родити нам перестала?

Марко подивився на Семенюка і похитав головою.

— Земля родити не перестане. Але от чи дадуть Вам тими урожаями користуватися? Розумієте, про що я? Ми тут усі, над Збручем, для радянської влади націоналісти і бандити. Занадто самостійні і занадто самовпевнені. Занадто заможні й занадто непокірні. Ви, пане Василю, вчора згадали про чорних запорожців. Гадаєте, їхня влада то подарує? Будьте певні, ніхто панькатися з тутешнім людом не буде.

Семенюк аж спохмурнів. На ходу перехрестився.

— Хай Бог милує і відвертає…

Йшли колишньою «прогулочною» сошейною вулицею, як її тут до рад називали, бо гуляти нею до самого кордону раніше волочисцям було в задоволення. Засаджена вишнями і квітниками, вона і справді нагадувала бульвар і була мало не візитною карткою Волочиська. З приходом радянської влади ті, хто мешкав поряд, вздовж сошейної, за звичкою доглядали квіти і деревця, а солдати з комендатури навіть побілили ті вишеньки.

— Та у вас тут розкіш мало не на кожному кроці! — Марко зачудовано подивився на двері місцевої перукарні, зроблені з цільного дзеркала. — Як то таке добро втрималося? Я навіть у Варшаві не бачив подібного…

Семенюк лиш плечима знизав.

— Ет… то молодицям й дітям клопіт — бігати сюди та перед цими дзеркалами крутитися! Стоїть поки… — додав за мить. — Але приходили уже, питалися. Дружині якогось чекіста московського ті дзеркала в око впали…

— Пане Василю… З Кам’янця нічого не надсилатиму, бо розраховую там надовго не зоставатися, тому ризикувати не буду… Та в разі чого…

— Так… Усе зроблю, як Ви мені казали, пам’ятаю: «Квитки не дістав, повертаюся додому. Подоляк». Я тоді одразу на Тернопіль…

Тим часом за розмовою дійшли і до комендатури.

— Стой, куда идешь?! — російський говір різонув по вухах. Червоноармієць з гвинтівкою перетнув дорогу.

— Е-е-е-е… — Василь Семенюк виступив уперед. — Прошу пана, тут таке діло. Оцей чоловік — з начальства кам’янецького. Вчора під час грози у мене зупинявся і попросив провести його до комендатури. От я і провів. Мо’, пана коменданта покличте?

— Я тебе дам «пана»! — гавкнув довготелесий солдат. — Не знаешь, хохол, что ли, — панов у нас больше нет. Стойте здесь, доложу о вас.

Марко тільки похитав головою.

— Василю… — проказав тихо, коли вартовий зник за дверима комендатури. — Я Вас дуже прошу, поводьтеся спокійно і помірковано, аби не викликати зайвої підозри і претензій.

— Так це ж голитьба москальська! — шепнув у відповідь Семенюк. — Я Вам кажу: у нього навіть смердючих онуч у чоботях немає, не кажучи вже про спіднє…

— Через те, що у нього тих онуч немає, а у Вас є, Ви для нього — класовий ворог! — якомога тихше відповів Марко. — Тому він Вас і ненавидить усією своєю недолугою душею. Тому повторю Вам ще раз: не йдіть буром! Спокійніше, розважливіше. Не викликайте ніякого у них роздратування… Пам’ятайте, що Ви не сам по собі, у Вас родина. І ще — наша спільна справа… Зрозуміли?

Семенюк не встиг відповісти, бо з дверей виглянув сам комендант.

— Что надо? Кто такие? Почему по требованию дежурного не представились?

Погляд коменданта зневажливо ковзнув по Семенюкові і перейшов на Марка.

— Потому что не в компетенции рядового принимать отчеты от представителя уполномоченного ОГПУ. Будем дела обсуждать на пороге или мне все же позволят войти?

Жоден м’яз не ворухнувся на обличчі Марка. Він спокійно спостерігав, як зневажливий вираз на пиці волочиського коменданта змінювався на розгублений, а потім на запобігливо-привітний.

Наче він тільки-но розгледів елегантний Марків костюм, капелюха, дорожній саквояж… Такі хлопці у Волочиську по вулиці просто так не ходять.

— Э… э-э-э… ну, конечно. Виноват, товарищ…

— Валериан Клеверов, советская дипмиссия, — проказав Марко своє нове ім’я. — Вчера прибыл из Варшавы с секретным донесением. Этот добрый человек, Василий Семенюк, приютил меня до утра, а сегодня проводил сюда, к Вам. Однако Вы оказываете не слишком радушный прием.

— Товарищ Клеверов… Проходите! Виноват. Работа здесь, знаете ли… нервная. От контрабандистов и всяких разлагающихся элементов житья нет. Вот я и не…

— Но глаза и способность мыслить у Вас есть, товарищ…

— Кашин. Порфирий Кашин.

— Глаза же у Вас есть, товарищ Кашин! — майже роздратовано повторив Марко.

— Виноват, проходите…

— А Вы, товарищ Семенюк, возвращайтесь домой. Благодарю за помощь, — звернувся Марко до Василя. — Если бы все украинцы так уважали советскую власть, как Вы… Нам бы здесь не нужны были злые, уставшие коменданты и пограничники. Я обязательно еще воспользуюсь Вашей помощью, если будете не против, конечно.

Семенюк тільки розгублено закліпав очима. Розвів руками.

— Так… Радий старатися… — пробурмотів він, подивований, як швидко його постоялець став таким же москалем, як і ті, що окупували Волочиськ — у голосі, в поведінці, мовою…

— Идите, товарищ Семенюк, идите! — проказав і собі комендант Кашин. Його недавній запал зник, розчинився у запопадливій ввічливості.

— Я, конечно, приношу Вам свои извинения, товарищ Клеверов… Еще раз прошу прощения, — белькотів дорогою до кабінету Кашин. — Но можно ли взглянуть на Ваши документы, так сказать, подтверждающие Вашу личность?.. Порядок такой.

Марко розсміявся.

— Ну, наконец-то. А я думал, Вы меня о документах и не спросите. Хороша же комендатура, подумалось, где любого пришедшего не спрашивают ни о чем.

У Кашина від здивування і внутрішньої напруги очі на лоба полізли. Чи ж не про це мав питати у Клєвєрова чатовий біля дверей?

— Вот и вот… мои бумаги. Пропуск, удостоверение личности. — Марко розкрив свій саквояж і дістав шкіряну папку з документами. Протягнув її Кашину. — Это — сопроводительное письмо от товарища консула, Пантелеймона Баюрного. А это… — він забрав із рук Порфирія Кашина пачку листів, сентиментально перев’язаних блакитною стрічечкою. — Это Вам ни к чему. Все равно ничего не поймете. Образно говоря, женские сопли. Без специальной таблицы не прочесть. Это для каменецких.

— Понял! — резонно відповів комендант, переглядаючи документи. — Все наче сходилося. Всі печатки і необхідні помітки — на місці. Тим більше — супровідний лист радянського консула у Варшаві Пантелеймона Баюрного з відтиском оригінальної печатки дипмісїї. Зрештою, ось і пропускні позначки наших на кордоні. Гм… оце так нарвався!

— Ваши документы в полном порядке, товарищ Клеверов, — розвів руками Кашин, повертаючи Маркові папку з паперами. — Ну, тогда, чтобы полностью загладить неприятное впечатление от нашего знакомства… позвольте чаю, коньячку? У меня есть… контрабандный, французский. Держу для особых гостей и особых случаев. И еще хохляцкая колбаса на закуску. Выпьем за Ваше успешное возвращение в советскую Украину.

— Я не против, — кивнув Марко, всідаючись в крісло біля комендантського столу. — Тем более надеюсь на дальнейшее с Вами плодотворное сотрудничество. В Каменце я пробуду недолго и, скорее всего, вернусь сюда, в Волочиск.

На обличчі Кашина пройшли всі кольори веселки. Цього йому тільки бракувало! Якийсь фраєр буде у нього тут на голові сидіти…

— Да не пугайтесь так, товарищ комендант! — усміхнувся Марко, ніби прочитавши думки Кашина. — У меня своей работы по горло… А про недавнее недоразумение я уже забыл. Где Ваш контрабандный коньяк? Или наливать передумали?

— Нет, нет, разумеется нет! — пробелькотів Порфирій Кашин. — Я буду только рад нашему сотрудничеству, товарищ…

— Валериан. Можете обращаться ко мне запросто, по имени. Без церемоний. — Марко поблажливо усміхнувся, спостерігаючи, як комендант дістає із потаємної шафки пляшку французького коньяку, загорнену у газету «Червона Зоря», кільце домашньої ковбаси та шмат домашнього хліба. Гм-м-м… З такими темпами тут і спитися можна! — Вот бы кофе еще с утра… — замріяно мовив Марко. — А то у товарища Семенюка дома такого не употребляют…

— Конечно, конечно… Макар, иди сюда! — гукнув Кашин на вартового у прочинені двері. — Быстренько скажи Зоечке, чтобы кофе нам приготовила. С кардамоном и корицей — все, как ее во Львове учили. И пусть бутербродов нам соорудит с колбаской и маслом. Масло у нее есть. Сам видел. Бегом, одна нога здесь, а другая там, Макар!

Поки солдат приймав із рук Кашина згорток, Марко втупився у ту газету, що служила обгорткою. Так, «Червона Зоря».

Дочекався, поки солдат вибіжить з кабінету.

— Что же это Вы, Порфирий, в советскую прессу колбасу заворачиваете? Какой пример подаете своим подчиненным и жителям Волочиска? Попросить, что ли, польских пограничников, чтобы Вам каких-нибудь газеток подкинули? Или подписку Вам организовать на «Вечерние новости» с доставкой из Тернополя?

Кашин зблід. Не зауважив, чорт! А цей все бачить. Оце так попався!

— Снова виноват, товарищ Клеверов… — проказав з виразом щирого каяття на обличчі.

— Мы же договорились с Вами, Порфирий, обращаться по имени, как друзья… Я — Валериан.

— Скажу откровенно: продукт принесли неожиданно, надо было быстро спрятать… И я ухватил первое, что под рукой было…

— Я сделаю вид, что не заметил этого, — Марко похитав головою. — Но другие… Ваш Макар и эта, как ее там… Зоечка… Будьте уверены — заметят. Зачем давать подчиненным такие аргументы против себя, не понимаю! Вы для них образец советского военнослужащего, честно исполняющего свой долг и несущего службу с усердием, а какой-то жалкий эпизод с завернутой не в ту газету хохляцкой колбасой может стоить Вам военной карьеры и дальнейшего продвижения по служебной лестнице! А если это дело под нужным углом повернуть, то и свободы… Вы же не хотите быть разжалованным за антисоветскую деятельность?..

— Хм-м-м… — майже простогнав Кашин. — Вы снова правы, товарищ Валериан!

— Более чем! — кивнув Швед. — Вот смотрите… покажу Вам весь расклад. Вы человек женатый?

— Никак нет…

— Ну, не важно… Допустим, эта Зоечка влюбится в Вас без памяти. А у Вас свои, другие планы и симпатия другая… Вы не знаете, Порфирий, на что способны женщины в состоянии ревности… Как бы она Вам эту «Красную Зарю», в которую Вы колбаску-то с хлебушком завернули, не припомнила. И не настучала куда и кому следует. Понимаете, о чем я?

— Так точно, товарищ Валериан. Понимаю. Благодарю за Мудрое наставление, — пробелькотів Кашин зі зблідлим обличчям.

Марко ж у душі потішався над волочиським комендантом. Так весело проводити час у товаристві Остапенка чи Змієнка йому рідко коли випадало.

— Ну… тогда за мудрость и предусмотрительность! — проказав він, приймаючи з рук Кашина келишок із коньяком. — После первой все равно не закусывают…

Коньяк був чудовий. Справжній французький, як і було обіцяно. І не горить же горлянка у цих більшовицьких собак від буржуазного напою!

Марко втягнув запах шкоринки хліба, яку Кашин запобігливо відкраяв для нього.

— Прелесть какая… — проказав Марко. — Где же Ваша Зоечка с бутербродами, Порфирий? Лично мне главнее даже не бутерброды, а чашка хорошего кофе…

— Сейчас, сейчас все будет, Валериан. Уже наверняка и кофе, и бутерброды готовятся. И Зоечка наша — красавица просто.

Марко вичавив із себе масну посмішку.

— Посмотрим, посмотрим. На Зоечку, имею в виду…

Кашин сказати нічого не встиг, бо і собі розплився у посмішці до вух. Двері до його кабінету прочинилися навстіж, запахло міцною кавою, і з тацею у руках увійшла та сама Зоєчка. Марко сидів спиною до входу, тож роздивитися місцеву красуню зміг, лише коли вона підійшла ближче до столу.

— Проходите, проходите, хозяюшка Вы наша! — зацвірінькав навколо секретарки Порфирій Кашин. — Заждались Вас уже. Ну, вот Валериан…

— Алексеевич…

— Алексеевич! — повторив Кашин.

— Но для Зоечки можно просто… Валериан. — Марко нарешті піднявся і простягнув дівчині руку.

Її сміливість у погляді раптом кудись пропала, а коли він замість того, аби потиснути їй руку, галантно поцілував, Зоєчка і зовсім розгубилася.

— А это наша расчудесная Зоєчка, — продовжував знайомити Кашин. — Так что если Вы надумаєте обосноваться по работе у нас в Волочиске, могу одалживать Вам Зоечку для ведения необходимой документации. На время, разумеется…

Зоєчка направду була видною дівчиною. Марко одразу підмітив: навряд чи приїжджа москалька. Чорнява, кароока… Одягнута як міщанка: у білу штапельну блюзу та сіру спідницю. Ладна станом. Ну а коли заговорила, то й сумніви пропали. Тутешня, волочиська.

— Пригощайтеся, Валеріане Олексійовичу, кава, канапки…

— Зоя, сколько раз просил тебя разговаривать по-русски, а не на этом жутком хохляцком наречии! — трохи роздратовано мовив Кашин. — Что за слово такое — «канапки»…

— «Бутерброди» по-вашому, товаришу Кашин, — досить браво відповіла Зоєчка з милою посмішкою, ставлячи тарілку з канапками на стіл. — Російською балакаю погано, тож ганьбитися не хочу. Пригощайтеся, товариші.

— А Вы, Зоєчка? Разве не составите нам компанию? — повів бровою Марко, зацікавлено поглядаючи на секретарку коменданта.

— Вот когда Вы, Валериан Алексеевич, вернетесь к нам в Волочиск… ведь Вы же в самое ближайшее время вернетесь? Тогда и посидим втроем… — раптом випалив Порфірій Кашин. — А пока что Зоечку отпустим, у нее с утра дел невпроворот, а сами о наших делах побеседуем…

— Жаль… Очень жаль… — проказав Марко, беручи дівчину за руку. — Обязательно посидим. Я надолго в Каменце не задержусь, тем более, если в Волочиске такие красивые девушки…

Зоечка аж подих затамувала. Галантний гість Кашина, вочевидь, справив на неї враження. Затримуватися не стала, швидко зникла за дверима, а Марко, вдаючи цілковито зачарованого дівочою вродою, подивився їй услід.

— Ну вот… И такой эффект Зоечка производит всегда! — майже з гордістю зазначив Кашин. — Приятно видеть, Валериан, что и на Вас после полячек красота этой хохлушки так подействовала…

— Куда там полячкам! — махнув рукою Марко, відсьорбуючи каву. — У-ух, хороша девка! У хохлов, следует заметить, единственное, что стоит внимания — так это их бабы!

— Совершенно верно подмечено! — задоволено кивнув Кашин. — Девка — первый сорт. Высший, Валериан Алексеевич!

— Ну Вы бы мне, Порфирий… когда вернусь в Волочиск, и правда, Зоечку одолжили на недельку… — Марко відкусив шматок канапки, неспішно запиваючи гарячою кавою. — А то от работы кони, знаєте ли, дохнут…

— Сделаем все в лучшем виде! — Кашин наповнив келишки знову. — А если Зоечка и совсем приглянется, так себе возьмете. Мне для хорошего человека ничего не жалко. Ваше здоровье, Валериан Алексеевич!

— Вот и ладно, Порфирий, вот и ладно! — з масною посмішкою повторив Марко. — Ну а если к делу… то рассчитываю через недельку-другую сюда, в Волочиск, уполномоченным ГПУ вернуться. Да-да, товарищ Кашин, именно по Польше собираюсь работать. На усиление. Так сказать, в непосредственной близости от Вас. Вернее, в тесном сотрудничестве с Вами. И если сработаемся… если поможете мне в моей работе, я, Порфирий, в долгу перед Вами не останусь и продвижение по службе Вам обеспечу.

— За это стоит выпить по третьей, Валериан Алексеевич, — протяжно вимовив Кашин. — Все-таки замечательное утро сегодня. Ну а на Каменец как? — поцікавився він у Марка, коли третій келишок спорожнів.

— Рассчитываю на Вашу помощь, Порфирий… — розвів руками Марко. — Не поездом же мне или лошадьми туда добираться. Кстати, дорога на Сатанов в каком состоянии? — поцікавився у Кашина.

— Сатановский тракт более-менее. И с автомобилем Вам подсоблю. Как же не подсобить! — розплився у посмішці комендант Волочиська.

— Вот и чудно!

Марко підвівся. Відчував себе злегка захмелілим. Якби якийсь самопал, а не французький коньяк, то, певно, і сп’янів би…

— Я вот что хотел Вас попросить, Порфирий…

Марко дістав з нагрудної кишені гроші.

— Нет-нет, ни в коем случае! У нас обеспечение горючим прекрасное, даже не думайте… — запротестував Кашин, гадаючи, що Валеріан Клеверов збирається розрахуватися за бензин для автомобіля. — Доставим Вас в Каменец в лучшем виде, с ветерком!

— Я не о том, Порфирий, хотя, если необходимо, то с удовольствием оплачу эту поездку, — Марко відрахував купюри. — Вот на эти деньги, хочу Вас попросить, купите тому человеку, который меня сюда проводил, Василию Семенюку, сапоги добротные, отрез материи хорошей для костюма, жене побрякушку какую, ну а остальное положите в сапог. И отдайте все. Он товарищ правильный и мне для дела понадобится. Хорошо в этом городе иметь своих людей, которые пользуются уважением у местных.

— Да куркуль он… Недобиток вражеский, чуждый революционому классу элемент! — похитав головою Кашин. — Руки все не доходят у меня взяться за его шкуру!

Марко зобразив хмільну посмішку на півобличчя.

— Порфирий… Ежели этого куркуля и вражеского классового элемента на свою сторону переманить, получите картину по остальной братии. Без шума и лишних усилий. А ежели его к ногтю, так толку мало будет. Остальные затаятся. Уж позвольте мне моими методами поработать…

— Виноват… Конечно, — тут же дав заднього Кашин. — Я, Валериан Алексеевич, человек прямолинейный и методам работы сотрудников дипломатической миссии не обучался.

— То-то и оно! — Марко підняв вгору вказівного пальця. — Как, Вы думаете, мы с поляками работаем? А вот так и работаем. И кнутом, и пряником… Но пряники все любят, а потому и сговорчивее становятся. Уж не откажите мне в любезности, побеспокойтесь на счет моей просьбы… Большие виды у меня на товарища Семенюка… Для общей пользы, разумеется.

— Как пожелаете, — кивнув Кашин. — Просьбу Вашу, конечно, исполню и сообщу Вам обязательно.

— Вот и прекрасно.

Марко клацнув замком свого саквояжа, потиснув руку коменданту.

— Да… и Зоечке от меня привет, скромнице Вашей. Уже в предвкушении нашего с ней более близкого знакомства…

— Обязательно передам. Обязательно, Валериан Алексеевич. Ждем возвращения, — Кашин задоволено потряс Шведові руку.

За годину Марко вже прямував на Кам’янець особистим автомобілем волочиського коменданта Порфирія Кашина. Вранішній коньяк давно вивітрився. Голова працювала чітко.

Попереду була найвідповідальніша частина його впровадження, тож поки водій керував автівкою, Марко подумки розкладав і складав деталі, прораховував ходи, наче вів сам із собою шахову партію.

За звичкою торкнувся пальцями сорочки на грудях… Ні срібної ладанки, ні обручки біля неї не було. Залишив усе Лізі, бо яка може бути ладанка у співробітника радянської спецслужби? Вона сказала, що не зніматиме ланцюжка з ладанкою й обручкою до самого його повернення.

Так воно і краще буде… Вони були разом так мало часу, але хтозна, може, він залишив Елізабет вагітною і його ладанка з Ісусом Тарнорудським буде їй і їхній майбутній дитині охороною? Від цієї думки на душі стало тепло: от якби й справді так сталося! І ще — якби він зумів до неї повернутися…. Хіба це занадто нездійсненне бажання?

Думки про Елізабет від самого від’їзду свідомо гнав з голови. А вона взяла і прийшла до нього сама, уві сні цієї ночі! Господи! І знову, знову змушує думати про неї!

Марко потер обличчя. Заради Бога… тільки не зараз, Лізо! Тільки не зараз, моя кохана, дорога, солодка дівчинко! Не зараз!

А з Кашиним треба бути обережним. Він не такий простий, як видається. Але якщо Порфирій вирішив ловити його на спідницю, то треба і далі вдавати, що він готовий легко упійматися на Зойчині принади.

Схоже, у Кашина це старий, заїжджений прийом, добре випробуваний і, вочевидь, достатньо результативний.

Зоєчка з Кашиним, звісно, має близькі стосунки, і він її без докорів сумління під цікавих йому людей підкладає. Але якщо із Зоєчкою правильно усе повернути, то можна отримати гарного інформатора. Головне, аби тим мудро скористатися і самому не втрапити у пастку.

«А не шкода тобі її, Марку? Ти ж не знаєш її життя, не знаєш, чому вона пішла служити радянській владі!»

Остапенко з таких думок би тільки посміявся і порадив би йому не брати дурне до голови, а важке до рук. Зрештою, він матиме змогу ще зрозуміти, хто така ця Зоєчка і як із нею можна буде попрацювати. Зараз найголовніше — Кам’янець.