Печатка Святої Маргарити

* * *

Ідучи до Кренцеля, Марко думав про те, що справа отримала несподіваний поворот.

Замість заклятого одепеушника натрапив на чолов’ягу, що сам прагне вирватися з-під радянської влади, та ще й у такий оригінальний спосіб!

Щоправда, те, що Мальцеву набридли кровожерливі совєти, не означало, що він прихильник української національної ідеї… І взагалі Мальцев з першої миті знайомства видався Шведу дивним до неможливості. Тож так звана співпраця з ним покаже детальніше, що він за птиця. А поки що його зацікавленість у тарнорудському скарбі була Шведу на руку: ніхто краще не міг би придумати, ніж так, як склалося.

Отож, кілька днів у Кам’янці, туди-сюди, а потім — на Волочиськ і крути-верти Тарнорудою, шукай скарб Маргарити Шотландської; офіційні підстави для перебування у прикордонній зоні — то за Мальцевим, нехай ламає голову. А він по прибутті до Тарноруди спробує насамперед побалакати із тим дияконом Крушанівським. Що Івану не вдалося силою та нахрапом, то він спробує добрим словом. А поки що…

Перш ніж піти на Руські фільварки, прогулявся до Новопланівського мосту і назад, аби перевірити, чи не приставив Мальцев до нього своїх людей — відстежувати кожен його крок. Слідом нікого не було, тож сутінками через міський парк навпростець рушив просто у напрямку Руських фільварок.

Оселю Кренцеля знайти було не важко. Колишній будинок Омирових і справді гарний орієнтир. Його у Кам’янці, завдяки сибірській епопеї Колчака, знали усі.

Щойно Колчак став Верховним правителем Росії, більшість ще сподівалася: Олександр Васильович свій, українець та й дружина Софія теж із Кам’янця. Невже залишить Україну на поталу московській комуні, не допоможе?

Однак імперіалістичні устремління колчаківських воєначальників, серпневий наступ Денікіна 1919-го року та жорстоке витіснення ним частин петлюрівської армії з Києва вщент розбило ті даремні сподівання. Колчака, при усьому його внутрішньому благородстві та певній терпимості щодо державницьких амбіцій українських антибільшовицьких союзників, цікавила виключно «єдіная і нєдєлімая». За неї він боровся, за неї і життя поклав у далекому Іркутську.

Кого розселили у колишню хату колишнього колчаківського тестя і де поділися самі Омирові, Марко не відав.

Вулиця була порожньою, тож під покровом темряви ніхто не помітив, як з алеї у хвіртку сусіднього будинку, що належав міському патологоанатому, увійшов незнайомець.

Як і обіцяв Кренцель, собаки на подвір’ї не було. Марко постукав у шибку, за якою у дальній кімнаті ледь жевріло світло…

Вже за хвилину почулися кроки на веранді.

Кренцель відчинив двері і впустив Шведа до хати.

— Усе добре? — проказав замість вітання.

— Так… Маю до Вас справу. Навіть дві.

— Проходь, проходь у кімнату, Марку, там і поговоримо.

Господар у домашніх капцях і атласовому халаті почовгав далі, у проміжну кімнату, освітлену лише гасовою лампою.

За столом лежала розгорнута книга — Кренцель, вочевидь, збавляв час до приходу Марка за читанням.

— Пане Кренцелю, отже…

— Наперед кажу — зможу! — відповів той, всідаючись напроти Шведа у своє крісло-гойдалку.

— Ви ж іще не знаєте, про що я Вас попрошу, — усміхнувся Марко.

— Чому ж, знаю. Вірніше, здогадуюся. Тому й кажу — так, згоден.

— Ви упевнені у тому, що кажете?

— Я прожив усе життя, Марку, — зітхнув Кренцель, — та нічого справді путнього для України не зробив. От хоч на старості літ їй прислужуся. Ти ж хотів запитати, чи можна у морзі переховувати націоналістичну літературу та газети? Так?

— Саме так, пане Кренцелю.

— То я згоден. Можна. Завтра і облаштую усе для зберігання. Морг і справді таке місце, де шукати менш за все будуть. Я одразу й подумав після того, як ти пішов — чому б то не зробити… Головне, аби зв’язковий надійний був та не носив оберемками, аби не так помітно…

— Усе врахуємо, пане Кренцелю.

— А друга справа яка, Марку?

Швед на мить замислився. Як би то краще запитати…

— Скажіть, пане Кренцелю, Ви знайомі з єпископом Лєпновським?

Той неспішно переплів пальці на колінах.

— Так, був знайомий. Тільки його більшовики арештували і, наскільки я чув, нещодавно застрелили без суду і слідства, вигадали таку дурню, наче той тікати зі слідчої в’язниці надумав… З його-то поважним віком та ревматизмом.

— І Ви ходили засвідчувати його смерть?

Кренцель похитав головою.

— Ні, Марку, ходив мій колега, лікар Пливановський. Його завжди кличуть, коли щось подібне у слідчій тюрмі трапляється… Вже не знаю, чи платять йому за те, що він пише все, як їм треба, чи залякали… та звісно, що залякали, бо відколи зв’язався із ними, то став як лайно під лопухом… боязкий, мовчазний… І бігом до костелу наступного дня — сповідатися. Ото коли єпископа заарештували, а потім і застрелили, я гадав, він відмовиться іти… Але ні, пішов. Прийшов зажурений. Від нього я і дізнався, що отця Лєпновського начебто при спробі втечі застрелили. Він католик, — додав Кренцель, — то я й не стримався, запитав, у кого тепер сповідатиметься.

— І що Пливановський? — поцікавився Швед.

— Та кажу ж… як лайно під лопухом. То робота страшна, хай минає усякого. Я боюся, він там не тільки смерть констатує… — зітхнув Кренцель. — Але й дещо інше робить. Там же, у слідчій тюрмі, не сидять ті, хто на базарі гаманця вкрав. Там самі політичні…

— Гадаєте, Пливановського кличуть бути присутнім під час допитів? — запитав Марко.

Кренцель кивнув.

— Переконаний у тому. Він до мене часто приходив консультуватися з тих чи інших питань, ми часто сиділи, балакали за келихом бренді… Ділилися своїм, так би мовити, лікарським. Я ж не завжди у трупарні просиджував! А тут раптом він зовсім заходити перестав. Боїться, значить, що розпитуватиму. А про що питати, коли мені і так усе зрозуміло!

— Отже… — Марко аж на стільці засовався. — Констатувати смерть отця Лєпновського ходив лікар Пливановський…

— Так.

— Пане Кренцелю, як гадаєте, чи залишали єпископові особисті речі під час обшуку? Може, Ваш колега Пливановський згадував про щось таке? Ну, коли він оглядав тіло, чи були на єпископові якісь релігійні атрибути? Хрестик, чи, можливо, якась особлива єпископська каблучка…

— Ні… Нічого такого він не згадував. Був, як завжди, переляканий. Кажу ж… лайно під лопухом. Та кому ж, як не тобі, знати: тут арештантів обшукують і забирають усе цінне одразу. Це ж голодня, мародери! Навряд чи покійному єпископу бодай хрестика залишили. Гадаю, усі речі забирають ще при арешті і воно все десь там зберігається у начальства, а якщо дуже цінне…

Кренцель зітхнув, піднявся зі свого крісла-гойдалки, підійшов до шафки.

— Але я можу поцікавитися у Пливановського, так, наче випадково… — проказав він. — Може, по келишку бренді, Марку? У мене є ще трохи… Зосталося зі старих часів…

Швед аж скривився.

— Ви не образитеся, якщо я відмовлюся, пане Кренцель? Ніколи скільки не вживав алкоголю, як за ці кілька днів перебування на території радянської України.

— Не примушуватиму, — Кренцель все ж дістав келишок і графин із бренді. — Але собі таки наллю.

— І ще… — Марко пильно подивився на Кренцеля. — Нічого у Пливановського не питайте. Ще бракувало, аби Вас запідозрили у чомусь. Самі кажете — лайно під лопухом. Але прийде і доповість, що патологоанатом Кренцель розпитував про таке і таке…

Лікар розвів руками.

— Як скажеш, Марку. Але в усьому іншому покладайся на мене!

— Тоді, аби не затримувати Вас, пане Кренцель, я піду. Щодо зв’язкового — дам знати, як тільки усе знатиму сам.

У погляді Кренцеля майнув погано прихований сум.

— Біжи, біжи, Марку.

— Я б із радістю посидів із Вами, пане Кренцель, — проказав Марко, — та моя занадто довга відсутність може викликати підозру, як і той факт, що ми із Вами знайомі. Тому при випадковій зустрічі вдавайте, що вперше мене бачите. Я за першої ж нагоди сам до Вас прийду. У мрецьку чи сюди…

— У мрецьку… Господь із тобою! — відмахнувся Кренцель. — Краще сюди.

Марко лиш тихо розсміявся зі свого каламбуру.

— У мрецьку, пане Кренцель, безпечніше.