Печатка Святої Маргарити

* * *

Розквартирували Мальцева мало не у чорта на плечах, аж на Польських фільварках. Спочатку був тим незадоволений, бо добиратися наче недалеко, якщо навпростець, однак чому ж не ближче, як інших? Правда, хата була гарна, добротна. Від старих власників, які спробували втекти з міста від радянської влади, залишилося усе майно.

Та самому у такій оселі порядок підтримувати було ніколи. Поцікавився, чи можна знайти ту наймичку, що за попередніх власників тут працювала. Підказали, що попередні не мали домробітниць, а перед ними, у перших власників — справжніх господарів обійстя — дівка моторна працювала, в Гуменцях мешкає. А часи такі, що кому копійчина не знадобиться? Поїхав за нею. Знайшов.

Звали її Марунька. Так вона йому представилася. Сказала, що Марунькою її називали колишні господарі, у яких вона в юності служила.

Довго пояснював, що Марунька — то зневажливе звернення і такого імені в природі не буває, а колишні її господарі, в яких вона наймитувала, були куркулями — антирадянськими буржуазними елементами, класовими ворогами, що експлуатували таких, як вона. Що тепер, за радянської влади, вона має бути Марією; Марією Степанівною, не інакше. На це Марунька довго кліпала очима і взялася палко заперечувати, що працювала у панів не за їжу, а за пристойну платню, зростала разом із хазяйським сином і ніколи на попередню господиню зла не тримала.

Він сперечатися не став. Тільки розглядав її дивовижно зелені очі та спитав, чи вміє смачно готувати. Обіцяв добре платити за роботу. Ото й усе.

Вона, звісно, ламається… корчить із себе гонорову. Але нічого, він підхід знайде.

Третій келишок теж пішов як по маслу. За ним один вареник, другий… З такою куховаркою тепер до їдальні ходити не доведеться! Отак би увесь вік борщем та варениками смакувати та на Маруньку дивитися!

А якщо до справи — йому ж тепер, повернувшись із Тарноруди, треба зустрітися з цим єпископом, отцем Лєпновським. Тільки усе треба зробити якомога швидше і потаємніше, бо ще, чого доброго, священика розстріляють, як це звично робилося останнім часом.

А що ж далі? Якщо справді ті скарби існують? Як йому бути?

Знайти і переховати? Чи, може… спробувати втекти за кордон? Великими грошима тут він точно не зможе користуватися, як заманеться. Однак рано ще з ножем бігати, поки теля в дупі. Треба спочатку діло зробити. Розвідати усе: що то за печатка і де її єпископ ховає. Аби самому себе в дурні не пошити… А то якось непевно усе: Маргарита, Шотландія, орден, як там його… Білої Троянди… Більше нагадує п’яні вигадки, аніж правду.

— Маріє, Маріє, а ходи-но сюди… — гукнув до домробітниці знову. — Хочу завтра таких вареників оп’ять. До смаку мені припали. Тільки ліпи більше, я з людьми на обід прибуду.

— Добре, Іване Миколайовичу. Як скажете, — відповіла Марунька. Крутнулася і знову зникла за дверима.

Не інакше, як дражниться з ним… Нічого! Він вибере слушний час, підбере до її химер ключик. Ух-х-х! Не баба, а золото! Кров з молоком!

По обіді подався до коменданта слідчої в’язниці — розпитатися про єпископа Лєпновського. Відповідь, хоч і не громом з ясного неба, та все ж була несподіваною: застрілили. Ще вчора.

— Причина?

Комендант Сергеєв криво всміхнувся:

— Спроба втечі. Самі розумієте. У мене свідки є, усе задокументовано… Навіть лікар смерть його засвідчив… Але яка з того попа користь була?

Мальцев скреготнув зубами. Цього самовпевненого ідіота можна було б під трибунал.

— Ніякої… — проказав натомість. — Ніякої.. — повторив машинально.

Значить, Лєпновського застрелили ще до суду. Під грифом «спроба втечі» зазвичай приховувався банальний несанкціонований розстріл. Так у слідчій тюрмі полегшували собі роботу. Те, чого Мальцев боявся, сталося.

Знову не встиг!

Але, з іншого боку, може, це й до кращого? Що швидше усі забудуть про особу єпископа Лєпновського, то спокійніше йому буде шукати ту кляту печатку, якщо вона, звісно, існує. А ні — трясти Крушанівського далі. Він мусить знати більше! Мусить!