Печатка Святої Маргарити

* * *

Після сніданку Сеймур послав до Маркової квартири свою людину, і той, підкупивши домовласника, окрім донесення про обстановку привіз Шведові його речі. Тепер можна було почуватися зручніше. До Маркової оселі ніхто не навідувався, та й спостереження Сеймурова людина не виявила. Правда, від Остапенка не надходило ніяких звісток, але час ще терпів.

Марко ж ловив себе на тому, що посмішка увесь день не сходила у нього з уст. Він грав із Елізабет в теніс, читав їй, як раніше, робив для неї канапки під час ланчу за чайним столиком у садку.

Елізабет… П’ять років тому їй і справді було п’ятнадцять. Марку ж двадцять п’ять.

У Сеймура у ті дні померла дружина в Лондоні, а він через нескінченні справи не міг відлучитися зі Стамбулу, не мав змоги поїхати на її похорон.

Зате через місяць до нього приїхала донька, його англійська троянда, Елізабет. Марко в той день, як ось тепер, у справах опинився у домі Сеймура. І, здається, все відбувалося так само: Ліза вийшла до обіду і він уперше побачив її.

Вона вважала батька науковцем, істориком, не знаючи істинного стану справ. Була ображена на нього за те, що не приїхав до Англії, поки мати була ще жива. Марко добре розмовляв англійською, а Річард Сеймур, якому треба було терміново відбути, понад усе не хотів, аби донька нудьгувала. Попросив Марка скласти Лізі товариство бодай на кілька днів, бо мав справи і міг затриматися.

Отож вони отримали чотири незабутні дні прогулянок та безтурботного життя. Марко супроводжував Лізу по крамницях, водив на пляж і до мечеті Сулейманів, розповівши по дорозі історію українки Росксолани. Остапенку не дуже подобалися ті прогулянки, та він терпляче мовчав.

— Ти знаєш, Лізо, вона народилася недалечко від того міста, звідки я родом, — проказав тоді Марко з посмішкою. — Уяви, проста українська дівчина стала дружиною наймогутнішого турецького султана! У моїх краях досі пам’ятають пісню про неї:

Ліза сміялася, зачудовано слухала його, дивилася на нього і, хитаючи головою, запитала:

— А де твоя Україна? Хотіла б там побувати…

Він показав рукою кудись на обрій, аж за межу бухти Золотий Ріг і сумно усміхнувся у відповідь. Вже увечері, коли повернувся Річард Сеймур, Ліза захоплено переповідала батькові про їхні з Марком прогулянки та почуту від нього історію про українську дівчину, яка змогла причарувати турецького султана.

— Я у Вас не помилявся, містере Марку, — задоволено мовив тоді Сеймур. — Я сподівався, що Ви не дасте Елізабет сумувати, але Ви перевершили усі мої сподівання. До слова, доню… я з глибокою повагою ставлюся до народу містера Марка. Жінки його нації започаткували у Європі цілі королівські династії… Так-так, — продовжував Сеймур. — Не дивуйся! Пам’ятаєш Сан-Ліс? Ми бували там три роки тому з тобою і мамою. Королева Анна — донька Київського князя, Ярослава Мудрого… Вона стала прабабцею багатьох найславетніших французьких монархів. А твій улюбленець, Річард Левове Серце? Він прямий нащадок онуки цього великого князя — Маргарити, більше відомої тобі як святої Маргарити Шотландської…

Про королеву Маргариту Шотландську і Маркові нічого не було відомо. Тож Сеймур приніс із бібліотеки товстезну книгу з історії Англії та Шотландії, яку вони могли б з Елізабет читати на дозвіллі в саду.

Марко, звісно, охоче читав для Лізи, але його вабила не історія королеви Маргарити, а сама дівчина. Сиділа, ось як зараз, зовсім поряд; читати для неї було великою приємністю. Він шкодував, що ніколи не брав до рук Бронте й Остін, бо колись вважав їх романи дівчачими, а тому, на відміну від доньки Сеймура, погано знав творчість цих англійських письменниць. Але історії, які він читав у Жюля Верна і Александра Дюма, захоплювали Лізу не менше.

Аж не віриться, що минуло цілих п’ять років! Він пам’ятав усе, не хотів забувати жодної миті з тих днів. Бо юна Елізабет спонукала його думати про приємні речі, про те, що все у його житті могло б скластися інакше, якби понівечена радянською владою Україна не перетворилася для нього в далекий берег по той бік Чорного моря.

А потім якось несподівано Марко вранці прокинувся з думкою про те, що Ліза йому небайдужа, що він не хоче і на мить розлучатися з нею…

Ця думка гріла і лякала його водночас: він не мав права дозволяти собі такі слабкості стосовно Елізабет. Просто не смів. Занадто немудро було б так бентежити юну дівчину, до того ж доньку резидента британської розвідки.

Якби Остапенко тільки знав, що робилося у ті дні в його думках і душі, то, може, покепкував би з нього чи насварив. Та Елізабет і саму наче магнітом тягнуло до Марка; вона відчувала його думки, його настрій і бажання.

Тоді під розквітлим тюльпановим деревом вона навшпиньки потягнулася до Марка поцілунком.

Він пробурмотів у відповідь щось незрозуміле, майже розгублений, але пригорнув її і поцілував у відповідь. За якихось три тижні Елізабет вернулася до Англії. Їм навіть попрощатися по-людськи не вдалося. Він не зміг прийти вчасно, був у від’їзді. А Сеймур, здавалося, скористався його відсутністю. Він усе зрозумів і убезпечив свою доньку. Та й що би він, Марко, міг сказати їй на прощання, що запропонувати?

Сеймур тоді змилостивився, передав йому прощальну записку від Лізи: «Марку, Ви подарували мені цілий світ!»

Більше ні слова, ні звістки він не отримував від неї… І сам не рипався у відповідь. А тут, виявляється, вона писала, розпитувала за нього у кожному листі…

— Ви правда раді мене бачити? — запитала Елізабет, коли, потомлені денними забавами, вони сиділи на лавці біля фонтану, ховаючись у затінку дерева від спеки.

— Так, Лізо, правда. Дуже радий.

— Марку… — промовила вона. — Я ж не дитина. Я добре розумію, що мій батько, окрім історії… словом, я розумію, чим він займається. І Ви… Ви тому мені не писали?

— Я справді нічого не знав про згадки у твоїх листах щодо мене. Інакше… Інакше писав би тобі у відповідь, — відповів прямо.

Елізабет зітхнула.

— І Ви пам’ятаєте той наш поцілунок?

— Так.

— І прочитали мою прощальну записку?

— Досі її зберігаю.

Вона подивилася Маркові просто в очі.

— Скажіть мені правду, Марку. У Вас є дівчина? Ви одружений?

— Ні, — мовив, беручи її руку в свою. — Нікого у мене немає.

— Ви думали… я все забуду з часом, містере Марку…

— Ні. Лізо… Я хочу тебе попросити. Не треба! Не треба про це говорити зараз. Ти така молода, і я не хочу навіть на дещицю образити тебе. Будь-чим.

— Ви, напевне, здогадуєтеся, чому я Вас про це запитую…

— Так, — Марко стиснув її пальці в своїй руці. — Ти така смілива! Ти чарівна, гарна. Ти найпрекрасніше створіння, яке я зустрічав коли-небудь. І за інших обставин… Та ніхто б із чоловіків при здоровому глузді… Але я… Мені нема чого тобі запропонувати, Лізо. Зовсім.

Її очі наповнилися вологою.

— Себе, — проказала вона тихо. — Я чекала на зустріч із Вами п’ять років. Але Ви… Ви, схоже, байдужі до мене.

Він скрушно похитав головою.

— Ні… Не так, Лізо… То чоловік може роками вештатися світом, але жінці потрібна сталість; потрібен дім, де вона — господиня; потрібна сім’я, родина. Я знаю, бо маю приклад — моїх батьків. Чоловік має бути поряд. Завжди. Якщо ти справді здогадуєшся, який рід занять у твого батька… і у мене… Я навіть не знаю, чи буду живим за тиждень. Що вже говорити про твою безпеку!

— Ми могли б поїхати разом до Англії…

Марко знову похитав головою.

— Мила Лізо… Моя Батьківщина в біді. Я не можу поїхати до Англії… Я не маю права. Я і так наче щур сиджу у чужій мені країні у той час, як мою власну країну нищать. Я б із радістю проміняв це життя на те, яке міг би мати з тобою. Але я не можу… Моя совість мені не дозволяє цього зробити. Розумієш? І в першу чергу — заради тебе. Ти заслуговуєш на те, аби мати поряд людину, яка носитиме тебе усе життя на руках, а не перетворить його у суцільне чекання, сльози і тривоги.

— Я…. я, я, я… Ви говорите тільки про себе. Ну, добре. Схоже, Ви не знаєте, як відчепитися від мене… А я поводжуся, як остання дурепа, — проказала вона. Волошково-сині очі потемніли, стали подібними до грозового неба.

Марко обережно торкнувся її підборіддя, повернув обличчя до себе.

— Ти поводишся, як дівчина, у якої мрія на усе життя. А я не знаю, чи маю право ту мрію з тобою розділити. Розумієш?

— Скажіть, Марку, по честі… Я Вам подобаюсь? — проказала вона. — Хоч трішки… Хоч зовсім небагато?

— Дуже, — відповів він, усміхаючись. — Ти знаєш, що це так. Ти чудова, Лізо! Ти дуже мені подобаєшся.

— Чи, може, Ви досі бачите у мені ту недолугу дівчинку, яка поцілувала Вас п’ять років тому під тюльпановим деревом?

Він похитав головою.

— Ти ніколи не була недолугою. А тим більше зараз. І зараз я бачу перед собою дуже вродливу юну жінку. Страшенно сміливу і відчайдушну. Таку сміливу, що мені хотілося б позичити у тебе тієї сміливості.

— Отже, я не викликаю у Вас відрази.

Він розсміявся. Пригорнув її до себе.

— Ну що ти таке кажеш… Лізо!

— Тоді Ви можете перевірити себе, містере Марку. Аби потім не жалкувати. Є один спосіб.

Бурхливе море в очах Елізабет знову перетворилося на спокійне плесо.

Він зачудовано подивився у ті очі.

— Поцілуйте мене! — мовила вона. — Я вірю, що це єдиний спосіб дізнатися правду.

Марко зволікав якусь мить. Мить, що видалася Елізабет вічністю. Провів рукою по її щоці, нахилився до її обличчя…

— Боюсь, Лізо… — промовив тихо. — Цей твій єдиний спосіб здасть мене з головою… І я опинюся навіки у твоїх заручниках.

То було космічно — знову торкнутися її вуст поцілунком. Таким, яким давно не дозволяв собі цілувати жодну жінку. Наче зорі зійшлися з землею. І затока Золотого Рогу помінялася місцями з небом, обпершись шпилями мінаретів у білі пухкі хмари.

— Лізо, Лізо, не дражни мене… — зітхнув і відсторонився. — Чи ти думаєш, у мене немає серця?..

— А хіба є? — проказала вона.

Узяв її долоньку в свою, притулив до грудей, в яких бахкало, наче у кузні.

— Отже… Ви здаєтеся! — прошепотіла Елізабет.

Марко мовчав.

— Дайте ж мені відповідь, Марку!

— Здаюся, — відповів, зітхнувши.

— Справді?

— Але… давай так… — пригорнув її знову до себе. — Спочатку я маю поговорити з твоїм батьком. Може, він і не захоче, аби ми… зустрічалися! — проказав, поцілувавши Елізабет у маківку. — Хоча… які тут зустрічі! На них у нас немає ні часу, ні можливості.

— Мій батько хоче бачити мене щасливою. Це його єдине заповітне бажання.