Печатка Святої Маргарити

* * *

Старий тартак на узліссі належав поляку Анджею Коноплінському, місцевому ліснику, що вже років зо п’ять співпрацював зі спецслужбами УНР. І Сергія Клопенка разом із Пантелеймоном Баюрним для зручності і більшої секретності поодинці доставили саме сюди. Поки Євген «із пристрастієм» проводив допит Клопа, з Пантелеймоном обійшлися більш стримано. У всякому разі після першого дізнання. Він завзято заперечував будь-яку зраду зі свого боку. Про Клопенка ж говорив, що бачив його вперше, не знав його раніше, вважав Сергія зв’язковим спецслужб УНР, був переконаний у його відданості справі… Обурювався, на якій підставі його взагалі вважають запроданцем. Знайдені вдома шифрувальні таблиці і тексти заготовок листів від фальшивого «українського підпілля»? То не його! Підставили… Може, доки він співпрацював зі спецслужбами УНР, його самого відслідковували… Може, цей Клопенко для того і був присланий, аби скомпрометувати його в очах української спецслужби!

Клопенко щиро бив себе в груди, пускав сльозу, благав і намагався довести свою невинність. Змієнко вичікував, доки прибудуть Марко з Євгеном. Їм у Туреччині доводилося з ним спілкуватися більше, знали його краще. Всеволод Змієнко мав сподівання, що, можливо, у Марка вийде притиснути Клопа до нігтя. Євген мало душу не витряс учора з Клопенка, та це нічого не дало.

— Красень… Правда? — задоволено прицмокнув Остапенко. — Може, підправиш йому «патрет» з іншого боку? Бо я коли цю мерзоту бачу, то знову хочеться зацідити в носа, щоби аж юшка потекла… Але зачекай… — із сарказмом промовив він. — Я займу місце в першому ряду, аби нічого не проґавити.

— Що ж ти так, Сергійку?

Швед підтягнув ближче стільця, що лежав перекинутим поряд, сів напроти Клопенка. Той сидів на старій табуретці зі зв’язаними перед собою руками, понуро розглядаючи свої ноги у брудних парусинових черевиках. Одне око запливло у фіолетовому колі. Губи до крові розтовчені кулаком Євгена.

На всипаній тирсою земляній підлозі лежав його недбало кинутий одяг, промацаний хлопцями вздовж швів до останньої ниточки. Знайшли тільки капсулу з цианідом у кутику коміра піджака. Клопенку при затриманні забракло духу скористатися нею.

— Сергію… — повторив Швед. — Ти прекрасно розумієш, що після того, як ми тебе викрили, для ОДПУ ти відпрацьований матеріал. А для нас усіх — зрадник, — Марко похитав головою. — Але нас цікавить певна інформація. Розповіси, де, коли і за яких обставин ти був завербований радянськими спецслужбами і як познайомився з Гінзбургом? Які завдання ти виконував у Стамбулі, і що було заплановано найближчим часом?

— Я не знаю ніякого Гінзбурга, — Клопенко сплюнув кров’ю собі під ноги і загнаним звірем подивився на Шведа.

Марко з-під лоба глянув на Остапенка, що з інтересом у свою чергу спостерігав за цією картиною, всівшись на розпиляний стовбур навпроти.

Клопенко мовчав.

— Сергію, — терпляче продовжив Марко. — Послухай мене: у твоєму випадку відпиратися марно. Говори, бо мені зараз набридне говорити замість тебе. Ім’я Самуїла Гінзбурга чи Вальтера Кривицького тобі знайоме?

Клопенко перевів погляд на Євгена. Вчора він не зронив ні слова і Остапенко, який ніколи не відзначався неконтрольованою люттю, добряче «відпрасував» його так, що Клопу вже добу відхаркувалося кров’ю.

У тому була своя справедливість, адже він, не замислюючись, здав їх зі Шведом своїм радянським кураторам. Без жалю і сумнівів. Якби не щасливий випадок, ці двоє сьогодні не допитували 6 його тут, у Польщі, а він не харкав би кров’ю собі під ноги, наче туберкульозний. У голові вже не гуло, тільки боліла щелепа та засохлі садна на обличчі, а в грудях, здавалося, легені бовталися самі по собі.

— Мені нема чого вам розповідати.

Марко якусь мить мовчки дивився на Клопенка. Далі підвівся, спостерігаючи, як Сергій інстинктивно напружився усім зболілим тілом, ніби згрупувався перед черговими ударами, що ось-ось посипляться на нього.

— Ну… як хочеш. Та розслабся, ніхто тебе більше бити не буде. Не знаю, як ти, — звернувся до Євгена, — а я не бачу особливої потреби далі витрачати на Клопа зусилля. Баюрний і так все розповів. А наш Сергійко… пристрелити і запорпати, як собаку. То ти чи я?

— Давай сам.

Марко дістав револьвер.

— В-в-ви-и-и мене прямо т-тут? — запитав тремтячим голосом Клопенко. — П-п-прямо тут?

— Все ж краще, ніж у нужнику французького борделю, — зіронізував Швед. — Ти знаєш, хоч там іноді і трапляються розкішні дзеркала на повен зріст, я не великий поціновувач таких закладів, але це тебе не зупинило. Навіть не знаю, навіщо Полоз так довго панькався із тобою. Прощавай, Сергію, — беземоційно мовив він. У погляді — абсолютна байдужість.

Клопенко заплющив очі, відчув, як холодне дуло револьвера торкнулося його лоба. Марко звів курок.

Ще мить…. і Дюрер вистрелить, куля проб’є йому черепа.

— Я скажу! Я скажу!!! Стій, я все розкажу! Я знаю Гінзбурга!

Сергій розтулив очі і знову побачив Шведа, що стояв перед ним. Револьвер все ще дивився в напрямку його голови смертоносним поглядом.

— Тішуся, що моя зброя здатна вмикати мізки на відстані, — промовив Марко. — Ну? І що ти нам, Сергію, розповіси?

— Я р-розповім. Розповім. Я знайомий з Г-гінзбургом, — затинаючись, промовив Клопенко. — Гінзбург мене і завербував. Щ-ще коли я до Франції їздив.

Марко глипнув на Остапенка.

— Ну от… Вже щось. А далі?

— У мене є ш-шанс залишитися живим? — пробурмотів Клопенко. — Я…

— Ну, ти розповідай, а ми вже вирішимо… — Марко поплескав Сергія по плечу. — Знаєш… тобі самому легше стане. Я не думаю, що тобі солодко було — здавати советам людей, які з тобою останнім ділилися і вважали тебе своїм побратимом.

— Особливо т-ти, Дюрере, — насмішкувато промовив Клопенко.

— Ну, вибач, що у «Кікі» в мене спрацював інстинкт самозбереження… — стенув Швед плечима. — Але ж поганого від мене ти ніколи не бачив.

— От єзуїт! — почув Марко ледь зрозуміле бурмотіння Остапенка за спиною.

— Я був знайомий з Гінзбургом ще раніше, в юнацькі роки, — трохи заспокоївшись, вів далі Клопенко. — Разом навчалися у Львові, в гімназії. Він не раз приїжджав до мене в гості. Коли два роки тому я був у Франції, зустрівся з ним. Він переконував мене у правоті радянських ідей, запропонував співпрацю з радянською владою, гроші і захист. Він добре знає мою родину, тому прихопити мене було не складно. Батьків заарештували і протримали у катівні кілька місяців, поки я не показав перші результати своєї роботи. Молодша сестра померла від туберкульозу… Не було кому за нею, хворою, доглянути.

— Чим конкретно ти займався? — запитав Марко.

— Моїм завданням було створити для уенерівської спецслужби у Константинополі ілюзію існування на півдні України підпільної організації, що потребує підтримки Державного Центру УНР, агітаційної літератури та фінансування. Гінзбург порадив зв’язок тримати через радянські Морські судна. На кожному з них я мав своїх агентів. Разом з тим я мав допомогти викрити справжніх симпатиків УНР в Одесі та Новоросійську, через яких ви постачали агітаційну літературу до радянської України.

— Тобто усе, що передавалося тобі з Константинополя…

— Так… — Клопенко на мить затамував подих, наче збирався із духом, аби говорити далі. — Уся агітаційна література, уся кореспонденція, яку доправляли з Константинополя, проходила через руки ОДПУ. Вони відслідковували маршрути доставки та ваших зв’язкових. Придатних перевербовували для подальшої роботи. Інших… сам знаєш.

— А ті відомості, які ти приносив нам… — промовив Марко, раптом усвідомивши, що вже добру хвилину гризе собі губи.

— …Були добре продуманою фальшивкою, — відповів Клопенко. — Над тим, аби вони виглядали, як оригінали, працюють справжні специ, хоч мої розвіддонесення практично не мали нічого спільного з дійсністю. Для їх підкріплення постфактум навіть матеріали в радянській пресі друкувалися, мені надсилали їх, аби я приносив вам ті газетні вирізки у якості доказу. Схема діяла достатньо просто. Щось я приносив вам напряму, а щось подавав як результат «ефективної роботи» іноземних розвідок на теренах СРСР, наданої неіснуючими місцевими підпільниками… А щось із нашої подачі вам надавали самі іноземні спецслужби…

— Пф-ф-ф-ф-ф-ф… — Марко потер лоба. Він геть забув про час і Остапенка поряд. Від почутого волосся ставало дибки.

— Але британську розвідку ви так зачепити і не змогли… — сказав він.

— Намагалися. Та англійці завжди були вкрай обережні. Проте… — Клопенко спробував витерти болючого закривавленого рота, — дещо таки вдалося їм всучити. У Вальтера свої канали. І свої люди скрізь.

— Тобто… у британській розвідці затесався радянський агент? — перепитав Марко. — Хто? Кажи, хто це?

— Я не знаю того, — відповів Клопенко. — То відомо тільки Гінзбургу.

— Ах ти ж тварюко! — гаркнув Євген Остапенко, та Марко зупинив його жестом.

— А Баюрний? Сергію… Відколи ти з ним працюєш?

— У нього така ж історія. Його прихопили, як і мене. Через родину. Дюрере, тобі того не зрозуміти… — промовив він тремтячим голосом. — Ти ж сам по собі. Ні рідних, ні близьких… Як циган. Чи ти їх вчасно вивіз? Заховав? Але мені тепер все одно! — вигукнув він. — Якщо не ви мене застрелите, то вони точно прикінчать.

Марко силою задер голову Клопенка догори, подивився йому в очі.

— Ти хоч усвідомлюєш, скількох невинних людей ти погубив?

Клопенко мовчав.

— А тепер поясни мені, чому саме тебе прислали до Варшави? Вони знали, що тебе можуть упізнати, ти ж у Стамбулі проколовся…

— Я добре знайомий з Баюрним, а в ОДПУ не хотіли ризикувати перевербованими. Та й і я не мав особливо світитися, тільки отримувати від нього інформацію і доставляти на територію радянської України… Мене не повинні були запасти.

— Ясно.

Марко оглянувся на Остапенка. У того на щоках ходили жовна.

— Добре. Вставай, ходімо.

— Куди? — проказав Клопенко, вертячи у всі боки головою.

— Тут тобі буде незручно писати. Викладеш усе від самого початку. З усіма подробицями й деталями. Усе, що зможеш пригадати.

— І ви залишите мені життя? — мовив Клопенко, намагаючись зловити Марків погляд.

Та Швед відвів очі.

— Сергію… Це не у моїй компетенції. Це вирішувати не мені. Те, що ти розповів…

— Я знаю. — Клопенко зі стогоном підвівся. — Мені немає прощення. Але ж я усе розповів… У всьому зізнався!

— Клоп, а ти гадаєш, цього достатньо? — нарешті обізвався Остапенко. — Я перший дорікав Дюреру за неприязнь до тебе… А зараз… курво, я ладний тебе на палю, собако, власними руками!