Печатка Святої Маргарити

* * *

1929 рік, березень.

Харбін.

Він зустрічав дощем і холодним пронизливим вітром. Розгорнувши над головою Парасолю і піднявши комір теплого пальто, Швед озирнувся: на залізничній платформі — нікого.

Значить, тепер треба вибратися звідси, знайти якийсь транспорт і відшукати оте кафе, чи то пак пельменну під неповороткою назвою «Донг-Фанг». Там його чекатимуть.

Одразу за залізничною станцією мокли під дощем зіщулені візники. Один з них кинувся до респектабельного пана, що вийшов із залізничної станції, забелькотів щось по-своєму…

— «Донг-Фанг»… Мені потрібен «Донг-Фанг»… пельменна така… — Марко, засвоївши лише найуживаніші фрази та слова китайською, спробував сконструювати з них зрозуміле для китайця речення.

— «Донг-Фанг»… «Донг-Фанг»! — радісно закивав йому у відповідь візник, вказуючи рукою на свою промоклу конструкцію, що складалася з убогого навісу, сидіння й передньої частини велосипеда.

— Схоже, цю пельменну тут знають усі… — Марко заліз на хитку конструкцію, вмостився на вологому сидінні, яке візник-китаєць перед тим старанно витер ганчіркою.

За мить він вже тирлигав вулицею Харбіна, ризиковано маневруючи та розминаючись із автомобілями, колясками та іншими візниками. Тепер з-під вутлого промоклого навісу Марко міг роздивитися місто: широку простору вулицю з російськомовними та китайськими вивісками, ошатними будівлями та нечисленними перехожими на тротуарах. Дорогі авто, розминаючись, сигналили, не шкодуючи клаксонів, обдаючи перехожих на тротуарах бризками холодної дощової води…

Маркові здалося: забери оці китайські надписи — і він їде по київському Подолу чи Проскурову…

Дивно… опинитися майже на самому краї світу, так далеко від свого дому!.. Тільки від якого? Від того, що у Кам’янці? Де його дім?

Є такі, що стверджують, наче дім людини там, де вона сама. Але Марко зараз із цим не погоджувався.

Де ж він, той його дім? Там, де його батьки і любі дівчатка — Елізабет і маленька Марго? У Парижі? Чи, може, скоро буде у Лондоні?

Візник зупинився біля яскраво-червоних дверей. Зліз зі свого «залізного коня».

— «Донг-Фанг»! «Донг-Фанг»! — проговорив китайською, вказуючи на двері.

Марко подивився туди, куди пальцем вказував китаєць. За склом у затишному теплому залі — так Шведові здалося на перший погляд — за столиками сиділи люди, здебільшого європейці; розмовляли, щось смакували…

Отже, візник і справді довіз його до місця призначення. Пельменна «Донг-Фанг».

Заплативши китайцю, Марко пішов, переступаючи калюжі просто до тих вульгарних, яскраво-червоних дверей. Прочинив їх… Вони виявилися важкими та непіддатливими, але коли увійшов всередину, перше враження, що він утрапив в черговий бордель-ресторан, змінилося полегшеним видихом.

Тут було тепло, затишно, навіть вишукано.

Швед почув знайому російську мову. Навіяло…

Харбін все ще залишався точкою опори білогвардійської еміграції… Тієї, яка не послідувала за своїми генералами на кшталт Брусилова і не стала служити радянській владі. Такої самої, як він зараз: без дому, без родини, розсіяних по світу. За що вони сьогодні борються? На що сподіваються? Все ще очікують повернути собі Росію, зібравши її знову, як «єдіную і нєдєлімую»?

Марко обрав столик у затінку, в кутку. Тут його буде просто помітити тим, хто має помітити. А у інших він не викличе ніяких підозр.

Змокле пальто зняв, повісивши на спинку стільця, і всівся, очікуючи офіціанта.

— Вы — приезжий! И Вы — русский! И, очевидно, воспользовались услугами здешних возниц… Это заметно по тому, как промокло Ваше пальто…

Марко підняв стомлений погляд. Хто це тут вдає із себе Шерлока Холмса?

Просто перед ним у сірому костюмі, дещо потертому, наче його господар уже давно не носив нічого іншого, стояв чоловік. Незнайомець щиро усміхався білозубою посмішкою, безпардонно готуючись присісти за Марків стіл.

Його обличчя, вихудле, а від того довгобразе і бліде, свідчило: незнайомець, вочевидь, нечасто міг дозволити собі повноцінний обід. І до Марка його привели зовсім не пошуки рідної російської душі, а сподівання отримати хоч щось на прожиття.

— Извините, любезный, я не расположен общаться, — проказав Марко, вдивляючись у обличчя незнайомця. Десь він уже бачив цього чоловіка… Тільки ось де?

— А я не отниму много Вашего времени… — проказав той, анітрохи не збентежившись. — Извольте взглянуть… То, без чего ни один русский сегодня не обойдется в Харбине.

Він так само безцеремонно поклав на стіл, просто на білосніжну скатерку, свою стару валізку… I Марко пригадав! Пригадав, коли побачив уже знайомі напівздерті наклейки на її прочовганій поверхні…

Це був той самий незнайомець, що їхав із ним в одному купе з Варшави до Тернополя…

Незнайомець діловито розкрив свою валізу і почав у ній щось перебирати, промовляючи:

— Нет, это не то! И это не то… И это… Ах, вот оно!

Марко уже із зацікавленням дивився на незнайомця, що опинився із ним тут, в Харбіні, одній і тій же ресторації.

Чоловік дістав якусь книжечку.

— Вот! — зі щирою посмішкою він просто вклав її Маркові у руки. — Не отказывайтесь от возможности узнать здешний народ поближе, любезный! Этот труд поможет Вам сориентироваться, как говорится, на местности!

Марко кинув оком на палітурку, прочитав напис і зайшовся сміхом.

«Краткое пособие по выживанию для путешествующего русского человека, оказавшегося волею судьбы либо проездом в Харбине».

— Пожалуй, я приобрету Ваше пособие, — проказав Марко, дістаючи гроші. — Я как раз заброшен волею судьбы…

Незнайомець клацнув замком валізи і зняв її зі столу, залишивши на скатертині чорний слід від вакси, якою, вочевидь ваксував валізу для надання їй більш пристойного вигляду…

На столі залишилася його книга.

— Как Вас зовут, любезный? Где Вас найти? Вдруг моим знакомым, таким же путешествующим и оказавшимся волею судьбы в Харбине, захочется приобрести еще несколько экземпляров? — поцікавився Марко, намагаючись надати своєму обличчю найсерйознішого виразу.

— Вы всегда меня найдете здесь, в пельменной «Донг-Фанг». Но учтите, пособия я печатаю по предварительному заказу… Спросите у здешних официантов Остапа Бендера… К Вашим услугам. К сожалению, моя судьба сама является ярким примером того, что значит быть человеком, волею судьбы заброшенным в Харбин…

— А что произошло у Вас на родине?

— Увы… — Бендер зітхнув і розвів руками. — Я всего лишь пешка, пострадавшая в ходе большой игры… Когда падает король, падают и рядовые. И утешения в том мало, что они падают в одну и ту же коробку… — багатозначно додав він.

— Ну, — усміхнувся Марко, — если, конечно, считать, что Харбин — это коробка.

— Вы правы! — поспішно відповів Бендер. — Харбин куда лучше преждевременной могилы. Хотя, так или иначе, все мы смертны. Видите ли, мои злоключения сделали меня философом!

«Значить, Мальцева, швидше за все, розстріляли… — майнула думка у Шведа. — Інакше оцей не опинився 6 аж на краї землі, у пельменній „Донг-Фанг“, і не пропонував би першому зустрічному свої „геніальні“ посібники… Іван же покровительствував йому!»

Незнайомець, поміж тим, рушив далі, підходячи до столів і пропонуючи свій дивакуватий посібник…

До столу підійшов офіціант-китаєць.

Ламаною російською він запропонував Маркові обрати те, що у «Донг-Фанг» замовляють найчастіше — китайські пельмені.

Замовивши велику чашку зеленого чаю, місцеву горілку та порцію пельменів, Марко одним духом ковтнув гірку пекучу рідину… Хухнув в кулак, відчув, як вона розтікається по тілу, зігріває зсередини.

Відклавши палички вбік, дістав зі згорнутої конвертиком полотняної серветки завбачливо принесені офіціантом виделку та ніж.

Соковиті, гарячі пельмені «Донг-Фанг» смакували попри всю свою екзотичність так само, як і Маруньчині вареники з м’ясом — неймовірно.

Чи, може, то він так зголоднів з дороги?

— Дві горілки з мартіні. Shaken not stirred.

Швед здивовано подивився на жвавого молодика, що, замовивши офіціанту коктейль, всідався за його стіл, не чекаючи на запрошення.

«Струсоніть, не змішуючи? — переклав Марко мимоволі. — Цікаво, тут усі такі безцеремонні? Але у нього начебто добра британська вимова».

Швед притулив до губ серветку.

Незнайомець лише усміхнувся.

— Цілих десять хвилин чекав, поки отой дивак із валізою піде геть від Вашого столу… Аж у горлі пересохло.

— Це пароль чи відгук? — поцікавився Марко.

— Сеймур мав Вас попередити, — проказав незнайомець з такою ж хитрою посмішкою. — Я ненавиджу усі ці паролі… Свій свого має бачити здаля, відчувати на нюх. Нюх мене ще не підводив. А Вас, гадаю, за тиждень я навчу не тільки вправно користуватися куайцзу і пити більш вишукані напої, але й познайомлю з тутешнім культурним життям…

Незважаючи на свою очевидну молодість, незнайомець поводив себе дещо бравурно, так, наче йому вже довелося побачити у житті чимало.

Марко простягнув молодику руку.

— Марко Швед. На рахунок культурного життя я…

— Знаю-знаю, Ви не так давно одружилися з красунею-донькою Сеймура, юною Елізабет, — перебив його молодик. — Вітаю! — британець на мить замовк, поки офіціант виставляв його замовлення — дві горілки з мартіні.

— Спробуйте, це значно краще, ніж горілка, — мовив він цілком доброзичливо. — І значно краще, ніж оте бундючне бренді. Кожен, хто тримає склянку бренді в руці, чомусь вдає із себе аристократа! А Ви спробуйте оце і розслабтеся. Ваша молода прекрасна дружина далеко, друже мій, тому нехай сумління Вас не гризе.

Маркова брова здивовано поповзла вгору.

— Ось тому я, напевно, ніколи не наважуся обтяжувати себе ні серйозними стосунками, ні подружнім життям, — продовжував той безтурботно. — Аби сумління перед дружиною не гризло. Що я їм, скільки п’ю, із ким сплю… І… будьмо знайомі, містере Швед. Моє ім’я Флемінг. Іан Флемінг…

02.08.2017

Кам’янець-Подільський