Печатка Святої Маргарити

* * *

Здоровезний ключ важко повернувся у просторій, роздовбаній від часу замковій щілині. Марко обережно прочинив старі скрипучі двері костелу й увійшов під його важке склепіння.

Пальці за звичкою торкнулися води у кам’яній чаші, а потім чола у хреснім знаменні.

Звуки кроків сполоханими птахами лунко злетіли аж під стелю.

Він огледівся і застиг на місці від моторошної тиші, що панувала навколо.

Порожня зала костелу Матері Божої Святого Скапулярію була наповнена блідим прозорим туманом. Він лився аж з-під стелі крізь розбиті вікна разом із нічною прохолодою.

Марко підвів очі. Там, де стояв вівтар, зіяла глибока яма. Місячне проміння падало на вівтарну стіну; там, де ще недавно висіло розп’яття, виднівся лише напівстертий золочений напис.

Він підійшов ближче, та навіть з висоти його зросту розібрати, що там написано, було неможливо.

Ні, він має прочитати те, що написано на тій вівтарній стіні. Може, то розгадка таємниці? Може, завдяки тому, що там написано, він зрозуміє, де шукати скарби?

Швед озирнувся: серед костелу покинутими абияк лежали перевернуті й потрощені уламки лавок, стільці… Якщо кількома вцілілими дошками встелити отвір цієї ями, а на них скласти один на одного уламки стільців, можна підлізти вище і нарешті розібрати напис.

Він кинувся до лавок. Сам не зрозумів, чому раптом стало так важливо прочитати ті слова на вівтарній стіні; взявся стягати їх докупи та перекривати яму, наче містком. На той хиткий настил виклав, як міг, уламки стільців. Тепер, залізши на споруджену барикаду, він був майже на рівні загадкового напису.

Колись густі та яскраві мазки золотої фарби химерно спліталися у латинські літери перед його очима.

«Abo… — провів він пальцем по золотій фарбі, слідуючи за вигином літер. — Abominatio… Що це?

Abominatio desolations».

Прочитав нарешті.

«Abominatio desolations». Мерзота запустіння…

Пальці, якими торкнувся надпису, стали липкими. Ні… не золота фарба, а згустки крові запеклися на стіні…

Його пальці були у тій крові.

— Господи… — прошепотів він, не розуміючи, як з ним може відбуватися така фантасмагорія.

Тим часом уламки лавок та стільців під ним задрижали, захиталися, наче костел раптово опинився у епіцентрі землетрусу.

Марко глянув собі під ноги, ледь втримавшись на вершечку спорудженої барикади. Знизу, з самого дна ями під настилом, вдарило сліпуче проміння, наче там, у темряві костельних крипт, раптом зійшло ранкове сонце…

— Господи… — прошепотів Марко знову. — Що це? Що відбувається?

Ледь устиг зіскочити на рівну поверхню, відступив на кілька кроків, хотів було тікати, бо все навколо хиталося і трусилося, наче у пропасниці, та якась невидима сила втримала його на місці.

З великим подивом він дивився, як крізь дерев’яний настил та купу уламків пробився з-під землі зелений гнучкий пагін. Від нього раптом поповзли у різні боки інші пагони. Вони чіпко хапалися за виступи обдертих костельних стін, випускаючи все нові і нові гілки, а далі — листя та пуп’янки. Ті пуп’янки раптом збільшилися на очах, набубнявіли і розкрилися… Ні, вибухнули сотнями білих троянд, поповзли, обвили усе навколо: обдерті стіни та виступи на них; досягли аж до стелі та піддашшя…

Марко зі здивуванням слідкував за цим неймовірним дійством, що відбувалося у нього на очах, усвідомлюючи, що таке насправді просто неможливо!

Аж раптом пуп’янок того, найбільшого пагона під вівтарною стіною вибухнув пишною білою трояндою.

Наче невидима сила підштовхнула його ближче. Серцевина троянди була незвичайна: то була та сама чаша, яку нещодавно Крушанівський запропонував використати для обряду хрещення.

Марко простягнув руку, аби взяти її. Він знову побачив сплетіння трав та квітів на її поверхні, тільки райські птахи тепер наче ожили, розпустили своє барвисте пір’я, а діви з розмаяними косами завели своїх нечутних пісень.

Ніби зачарований, Марко споглядав те, що діялося навколо нього. Пласка кругла ніжка посудини крутнулася двічі вправо і тричі у лівий бік. Щось клацнуло, і дно чаші піднялося вгору.

Тепер Марко побачив, як у самому його центрі з’явився якийсь механізм із зазубринами, схожий на нутрощі годинника.

Ось воно! Компас! Чаша Крушанівського і є компас, який вкаже дорогу до скарбів святої Маргарити!

Якщо сюди, у дно чаші, прилаштувати хрест, який дав йому Сеймур, риси хреста стануть стрілками і вкажуть шлях…

Марко подивився на вівтарну стіну. На ній, сповнені неземного світла, горіли знайомі слова:

«Omnia fluunt, omnia mutantur. At Alba Rose floret ad senem locum».

Усе тече, усе змінюється. Але Біла Троянда цвіте на старому місці…