Печатка Святої Маргарити

* * *

Автівка важко торохкотіла на Сатанів. Марко вдавав, що дрімає і подумки тішився, що Мальцев надав йому авто з водієм.

Взагалі, відколи перейшов Збруч і втрапив на територію радянської України, відчував, як його супроводжувало Боже сприяння; здавалось, можна було просто розслабитися і плисти за течією.

Скільки разів у житті Марка траплялося отаке дивне, шалене везіння, коли все складалося, як візерунок на полотні, — він щоразу собі повторював: то не везіння. То Бог мене любить. Значить, і я роблю те, що Господу угодне.

Тож тепер дорогою до Волочиська, біля водія, міг трохи розслабитися і подумки ще раз все добре обдумати…

Те, що вдалося розколоти Мальцева, тобто Верховенського, зберігши свою власну легенду, його тішило. Заразом він дізнався і слабкі місця колишнього співробітника жандармерії. Схоже, Мальцев особливо й не крився. Гроші! Йому потрібні гроші і можливість утекти з країни совєтів… Стомився він. Роль уповноваженого ОДПУ була для Івана заважкою, то відчувалося. А доступ до секретної інформації з першоджерела та професійне уміння аналізувати й робити логічні висновки зі всього, що відбувалося навколо, змушували Мальцева всерйоз задуматися про те, як рятуватиме свій зад, коли зовсім сутужно стане. Хоча… зі своїм талантом триматися на плаву він і за важчих часів би пристосувався. Однак Марко зрозумів: тяжко йому, «не по Сєньке шапка». Одна справа — благородна слідча та розвідувальна робота у жандармерії на благо вітчизни, а інша — те, що отримав, ставши на службу до більшовиків.

Іван запросто довірився, майже висповідався йому, і Шведа це насторожувало. Занадто щиро як для колишнього жандарма.

Так, не всі колишні військові, жандарми, слідаки і навіть контррозвідники царської служби могли прийняти і змиритися з крахом цілої епохи! Для багатьох падіння монархії та встановлення кривавої і нікчемної за своєю суттю так званої диктатури пролетаріату стало особистою трагедією.

Але, Мальцев (Швед подумки продовжував називати Івана Верховенського його пролетарським, вигаданим прізвищем) на слабака мало скидався. Це очевидно. Як очевидно і те, що він, Марко, потрібен йому виключно для загрібання жару. Сумнівів немає: ділитися скарбами Мальцев навряд чи з ним стане. Уся його приязнь скінчиться, коли справа дійде до свого логічного завершення. Якщо все складеться і йому, Маркові, вдасться відшукати ті скарби, Іван без роздумів його прибере…

Марко усміхнувся собі під носа: нехай спробує! Однак витрачати зусилля на перевербування Мальцева, як Маркові видавалося, теж було не варто. Верховенський мав занадто гниленьке нутро пристосуванця. Тож сподіватися, що він вірою і правдою служитиме інтересам української національної ідеї, — марні ілюзії.

Ну добре… Що там ще? Із Кренцелем він зустрівся знову, переговорив. Усе наче вдалося обумовити.

Марунька… То сам Бог так розпорядився, що сьогодні вона домробітниця в оселі уповноваженого ОДПУ…

Печатку, на диво, виявилося відшукати простіше, ніж гадалося на початку. Отримавши дублікати ключів, вони з Іваном не гаяли часу. Заявилися до слідчої в’язниці з кількома пляшками контрабандного напою, добутого Мальцевим під час недавньої пригоди. Іван не поскупився, і розкішний контрабандний коньяк полився рікою. То робилося для того, аби Швед, поки Мальцев споював Сєргєєва, мав час пошукати скрізь, де той міг би заховати печатку.

Нерозбалуваний такою розкішшю — хляти дорогий французький коньяк і, спокушений прихильністю Мальцева, комендант Сєргєєв раз-пораз нагадуючи, що завтра вранці треба бути огірочком, надудлився до свинячого виску.

Розгублені вартові не знали що й казати.

Тож поки Мальцев всаджував напівживого Сєргєєва зручніше у кріслі, Марко без зайвого шуму відчинив дверцята сейфу. Інші ключі виявилися непотрібними. Сєргєєв, як він і передбачав, тримав печатку у своєму кабінеті, у сейфі — єдиному сховищі, якому довіряв, як собі. Бо хто при здоровому глузді наважився б проникнути у кабінет начальника слідчої тюрми?

Від побаченого у темному нутрі сейфа Шведу стало не по собі: браслети, каблучки, ланцюжки, сережки… Усе це колись належало ув’язненим чи їх рідним, що намагалися, давши коменданту хабара, отримати хоч якусь звістку про своїх заарештованих родичів. В окремій коробочці лежали… золоті зуби. Як вони опинилися у сейфі Сєргєєва, можна було тільки здогадуватися.

А печатка… Спочатку Марко не зрозумів, що перед ним саме те, що він шукає. Вона була досить масивною, нагадувала важкий чоловічий перстень, яким у сиву давнину запечатували віск. Клірику її і справді можна було спокійно носити на руці, не викликаючи жодної підозри, що єпископ Лєпновський і робив. Старе, почорніле за віки срібло робило печатку геть непривабливою і майже невпізнанною.

Марко придивився до різьблення на її пласкій поверхні: свята Маргарита, що тримає у руках хреста та розгорнуту книгу…

— Вона! — проказав Мальцеву.

Той полегшено видихнув.

— Зачиняй сейф і вшиваймося звідси. Не думаю, що цей бовдур першим же ділом кинеться перевіряти, чи на місці його каблучка… Поки проспиться, поки до тями прийде… Тим більше, — Іван кивнув у бік сейфу, — все інше на своєму місці. Нехай доведе, що то ми.

Марко тим часом акуратно зачинив дверцята сейфу.

Справді, впоїти Сєргєєва контрабандним коньяком було геніальною у своїй простоті ідеєю. Та й не розуміючи цінності печатки, яку зберігав у своєму сейфі, той навряд чи завтра ж ударить на сполох: попервах просто не знатиме, що вона пропала. Далі гадатиме, що каблучка єпископа десь загубилася поміж інших дорогоцінностей. А потім, коли все ж таки згадає про неї, — якщо взагалі згадає, — то забуде, коли і при яких обставинах вона могла б пропасти.

І що йому до неї, коли сейф набито куди розкішнішими цінностями, ніж старий єпископський перстеник із почорнілого срібла…

Марко намацав печатку у кишені і зручніше вмостився на сидінні.

Останнє… Останнє, що він зробив, покидаючи Кам’янець, — ще раз подумки попрощався зі своєю хатою. Хтозна, як повернеться у Волочиську й Тарноруді і коли тепер знову побачить її. Попрощався із Марунькою. Вона отримала чіткі інструкції і чекатиме, коли із нею зв’яжуться.

І ще… побував на кладовищі. Довго прогулювався алеєю поміж могил і хрестів, перевіряючи, чи ніхто не вчепився за ним слідом. Далі пройшов на знайомий з дитинства ряд: могилка бабці Гелени, прадіда Михайла… їх давно ніхто не доглядав як належить.

За нової, радянської влади літньому сторожу цвинтаря перестали платити зарплатню, але він попервах продовжував доглядати могилки: там бур’яни викосить, там підправить похилений надгробок… Та коли геть знесилів, міське кладовище та догляд за ним залишилися повністю на милість випадку.

Тож містяни як могли, так і доглядали. І за своїм, і за чужим.

Хтось абияк обкосив бур’яни навкруги могилок бабці і прадіда, але в кам’яних обкладах перед хрестами, давно нічого не квітло, як то було за часів, коли батьки були у місті.

До тієї могилки, заради якої прийшов, довго не наважувався підійти. Наче боявся сам себе, своїх відчуттів. Боявся, що спогади, заховані у найдальших закапелках пам’яті, знову вирвуться страшним роєм і терзатимуть душу.

«Червона Офелія» — значилося на дощечці, прибитій до простого дерев’яного хреста.

Нічого… Жодного поруху в серці чи сум’яття в думках. Могила Белли, як і обіцяв Кренцель, була доглянута, поросла барвінком та кам’яною трояндою. Казав, такі ж росли на могилі його матері, і він відщипнув по паростку, а ті й прижилися на новому місці.

До хреста тулився кущ калини. Кренцель посадив. Гм… Белла посміялася би з таких сентиментів.

«Червона Офелія». Прощавай.

Марко повернувся і пішов. На серці було спокійно. На душі — майже легко. Вільний. Він тепер остаточно вільний від того минулого, в якому був з нею. У якому залишилась вона сама. І це добре. Дуже добре!

— Скоро Волочиск, товарищ уполномоченный! — голос водія повернув Марка з напівдрімоти.

— От і добре… — мовив він, протираючи очі. — Замечательно.

— А в Волочиске Вас куда доставить? — поцікавився водій.

— До комендатури.

— Хорошо, товариш уполномоченный, по-хохляцки балакаєте!

— І тобі раджу навчитися, поки тут службу несеш, — відповів Марко. — Бо крутитимеш оцього бублика, — кивнув на руль автівки, — допоки тебе…

— А что это дает? — перепитав водій. — Зачем мне учить этот недоязык? Я, может, завтра опять в Кострому…

Марко видихнув.

— Боюсь, браток, завтра ты в свою Кострому не вернешься. И послезавтра тоже. Потому учи язык. С местным населением надо уметь разговаривать на их языке.

— С хохлами?

— А хохлы хуже тебя, что ли?

Солдат здивовано глипнув на Марка.

— Так пусть, товариш уполномоченный, скажут нам спасибо, что мы вообще их всех не уничтожили! Разве не так? Они же советскую идею не воспринимают! Это ж все петлюровский сброд недобитый!

— Чи не занадто у товариша Мальцева говіркий водій? — проказав Швед, не дивлячись на водія.

Той знітився, принишк.

— Виноват, товарищ уполномоченный.

— Ось так краще. А то розбалакався мені тут. Ти на території радянської України і маєш знати мову, аби розуміти місцеве населення. Второпав?

— «Второпав» значит «понял»? — перепитав водій.

Марко нічого не відповів. Стулив очі, ніби знову поринувши у дрімоту. Не проронив ні слова, поки авто не зупинилося біля комендатури. Наказав водію чекати, а сам піднявся до Кашина.

Кашин… Не такий простий, як видається, — так наставляв його Мальцев. За час несення служби на посаді коменданта зумів добре «заземлитися» у Волочиську. Своя людина біля Кашина Мальцеву була вкрай потрібна — людина серйозна, надійна, яка б тримала Кашина на короткому повідку.

— Розпустився Порфирій, одначе. Втратив відчуття страху. Занадто жадібний і свавільний, — напучував Шведа Іван. — Ти з ним будь обережний, але не панькайся і на гостинність його не ведися. І з бабами, яких тобі підсуватиме, не зв’язуйся. То у нього перше діло — очі замилити. Одразу бери за горло, якщо що. Інакше першим схопить. З Порфирія можемо гарний зиск мати, Клєвєров, поки оті скарби шукатимемо!

А якщо вдасться його заламати, телеграфуй до Кам’янця, на домашню адресу на ім’я Марії Степанівни.

Кашина на місці не було. Сказали, десь на виїзді, повернеться пізно. І то, мабуть, одразу додому. Тож далі він попрямував до Василя Семенюка. Однак і в того хата була зачинена. На обійсті — ні жінки, ні його самого. Напасть якась…

Робити нічого, повернувся до комендатури, а там, очікуючи Кашина, приліг у його кімнаті, де Порфирій за потреби залишався ночувати.

Заснув як убитий, а прокинувся вночі від незрозумілого шарудіння, що ширилося кімнатою. Розтулив очі, вдивляючись у темряву.

Просто перед ним у напівтемряві стояла жінка, геть гола. Нахилилася, припала устами до його губ, стягнула у поцілунок, пристрасний, до чорта несподіваний.

Марко трусонув головою, від несподіванки відсахнувся.

— Це ж я… — проказала незнайомка. — Це ж я, Порфирушко! Налякався, любий?

— Порфирушка? — промовив Швед, відсторонюючись від жінки.

Та й собі відсахнулася, наче вжалена.

— О, Господи…. Цього тільки мені бракувало!

— Хто ти?

— Зоя… — боязко промовила та. Уся пристрасть, з якою секретарка Кашина спокушала свого начальника, раптом зникла, розчинилася у темряві.

Марко підвівся. Підійшов до стіни, помацав руками. Клацнув вмикачем. Тьмяне світло лампи освітило кімнатку відпочинку і голу, збентежену Зоєчку на краю ліжка.

— Господи… — тільки й промовила вона. — Товаришу Клєвєров… Валеріане Олексійовичу… вимкніть світло! Повірте… я…

— Вірю, — відповів Марко не без іронії у голосі. — І бачу, що не до мене. Візьми он, одягнися! — кинув Зої її комбінацію та сукенку, які та необачно залишила на стільці. Вимкнув світло. — Одягнешся навпомацки?

— Так, — тихо промовила та. — Я не знала… — прошепотіла за мить. — Не знала, що тут Ви, Валеріане Олексійовичу.

— Як не знала? — поцікавився Швед. — Невже черговий тобі не сказав, що товариша Кашина немає?

— Товариш Кашин сказав мені ще вранці, що сьогодні хоче побачитися зі мною. От я і прийшла, як зазвичай, в умовлений час. До того ж… Я його особиста секретарка, — відповіла Зоєчка вже більш упевнено. — Тож перед солдатами, що стоять в комендатурі на варті, не виправдовуюся. Мало там що… Може, я знадобилася товаришу Кашину для якоїсь термінової і важливої роботи… Мене усі тут знають і навіть не запитують, чого і на скільки я йду до комендатури.

— Тобто товариш Кашин тобі довіряє? — усміхнувся Марко, підходячи ближче.

— Так… Довіряє. Я його права рука. А ще….

— А ще ти спиш із ним. Я це зрозумів.

Зоєчка опустила погляд, але натягувати сукенку не поспішала. Так і сиділа на краєчку збуреної канапи.

Розгледіти вираз її обличчя Марко не міг, але відчував: дівчина вкрай збентежена неочікуваним поворотом.

— А чому зустрічаєтеся тут? Все-таки комендатура. Тут же геть не зручно…. — майже зі співчуттям у голосі запитав Швед.

— У товариша Кашина сім’я. Вдома не можна, — з вражаючою щирістю зізналася Зоя. — А у мене вдома батьки.

— Так… Серйозний аргумент, — погодився Марко. Мимоволі спробував розгледіти Зою у темряві. Пам’ятав, при світлі вона й справді була ладна станом, вродлива дівчина. Тільки геть шалена, судячи з усього.

— Чого ж товариш Кашин не винайме для тебе житло, аби ви там із ним милувалися? — зауважив резонно.

— Волочиськ — велике село. Тут усі про всіх все знають… — розгублено знизала плечима Зоєчка. — Винайняти для мене житло у Волочиську — все одно, що написати про нас в «Червоній Зорі» на першій шпальті, — раптом затулила собі рукою рота і боязко глипнула на Марка. — Ой… Це ж я Вам стільки всього наговорила… Що ж тепер буде?! — проказала у розпачі.

Марко підійшов ближче, сів біля неї. Провів пальцем по округлому плечу.

— Та заспокойся ти… Діло ж таке… молоде. Ну, помилилася, то й що з того?

Зоя підняла голову і благально мовила:

— Ви не розкажете товаришу Кашину?

— Я що; схожий на того, хто багато патякає? — Марко з розумінням подивився на дівчину.

— Ви… Ви… Ви не знаєте Порфирушку, — раптом промовила вона. — Він взагалі-то непоганий, гарні дарунки робить мені… Іноді навіть до Кам’янця із собою бере… Чи до Проскурова… З ним я — як у Христа за пазухою. Але якщо дізнається, що я так оконфузилася… він мене заб’є.

— Не бійся, Зоє. Я йому нічого не скажу, — Марко погладив її по плечу. — Одягайся та повертайся додому.

— Дякую, Валеріане Олексійовичу.

— Лупцює тебе час від часу?

Марко навіть у темряві відчув Зоїн спантеличений погляд.

— Так… Буває, — проказала тихо.

— І ти терпиш?

Вона важко зітхнула.

— А хто я тут без нього?

Взялася боязко надягати комбінацію та шовкову коричневу сукенку з кокетливим вирізом на грудях, у якій прийшла до комендатури.

— Ти вродлива дівчина, невже хлопці за тобою не впадають? Нащо тобі Кашин знадобився?

Зоя знову зітхнула.

— Я покритка… Знаєте, що це таке?

— Так… Читав у Шевченка, — відповів Марко. — «Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями…». Чого ж ти, Зоє, поради свого ж, українського поета не послухала?

— А Ви читали Шевченка? — здивовано перепитала вона у Шведа.

— А чому б і ні? Читав…

— Ну… — розвела руками Зоя, — так сталося. Він мене покинув вже з дитинкою. Встиду було на увесь Волочиськ…

— Ну, ну… Який же це встид… Це життя. — Марко погладив її по голові. — То у тебе й дитинка є?

Зоєчка мовчки похитала головою.

— Дитинка померла. Через три дні після народження. З диханням у неї щось було не так… А мені… тільки у коханки до товариша Кашина і можна було податися. Зате тепер усі… — промовила вона, з відразою скрививши губи, — усі, хто сміявся над моїм встидом, поважають мене… Чи бояться.

— А батьки?

— А що батьки? — наче виплюнула вона. — Мати важко хвора, вона й не розбирає, хто я їй. А тато, коли вагітною була, за волосся притягнув до дровітні, хотів голову мені сокирою відрубати за той встид, що я йому зробила. Ото якраз товариш Кашин мене й порятував.

— І ти за це…

— Ну а чим я могла з ним іще розплатитися? — Зоєчка похитала головою. — Та, видно, і я сподобалася йому. Після смерті дитини він запропонував мені стати його коханкою, взяв на роботу до комендатури… Звісно, я погодилась. Зате тепер… Батько здебільшого мовчить. Тільки іноді бурчить собі під носа, що виховав профуру… Але я тепер на те не зважаю. Однак вести товариша Кашина додому не можу…

Вона вже була одягнена. Стояла перед Марком.

Швед із посмішкою подивився на неї.

— Кохаєш його?

— Кого? — перепитала Зоя. — Кашина? Спочатку думала, що кохаю, коли він мене від вірної смерті врятував. А потім…

— А що потім? — поцікавився Марко.

— Поки він цікавився мною, я його кохала… Але коли він почав…

— Що?

Зоя схлипнула.

— Коли почав підкладати мене своєму начальству та пропонувати потрібним людям…

Марко зітхнув. Підійшов ближче до неї, пригорнув, муркнув десь у вухо:

— І зі мною велів?

Зоя лиш ствердно хитнула головою у відповідь.

Швед тихо розсміявся, взяв її обличчя у долоні.

— То ти мені збрехала? Прийшла сюди, добре знаючи, що Кашина тут немає, розіграла цілий спектакль… Він дізнався, що я заснув тут, і звелів тобі прийти до мене серед ночі?

— Ні, ні… — замотала у відповідь головою Зоя. — Я гадала, що то товариш Кашин… Я не знала, що то Ви, товаришу Клєвєров… Побий мене Боже, якщо я брешу Вам!

— Ну, добре… Вдам, що повірив.

Відпустив її, підійшов до вікна, за яким панувала суцільна темінь.

— Чому так темно? Чому будівля комендатури з цього боку так погано освітлюється?

— Там стодола… — пояснила Зоя. — Там зберігають сіно, дрова… Освітлюється лише подвір’я, а з цього боку товариш Кашин наказав не освітлювати, аби не витрачати зайвих ресурсів.

— Здурів той Кашин, чи що… Сіно й дрова під комендатурою будь-який дурень запалити може, згорять усі живцем, а він наказав не освітлювати!

Повернувся до Зоєчки.

— Хочеш, аби Кашин більше не мав до тебе ніякого діла, не лупцював тебе, не підкладав тебе ні під кого? — запитав тихо.

Вона закивала.

— Хочу. Але хіба так можна?

— Я захищу тебе. Скажу йому, що тепер ти моя коханка і відсьогодні йому до тебе — зась! Але за це ти маєш…

— Усе зроблю! — схлипнула Зоєчка. — Тільки порятуйте від Кашина, Валеріане Олексійовичу… Стомилася я слугувати йому. Ви навіть не здогадуєтеся, через яке я приниження часом проходжу, коли розважаю його друзів…

— Так швидко погоджуєшся? — здивовано проказав Марко. — Ти ж не знаєш ще, чого мені від тебе треба… Може, я такий самий, як він?

— Ви добра людина… по очах видно, — зашепотіла Зоя. — Тільки врятуйте мене від Кашина… Прошу!

Марко торкнуся пальцем її щоки.

— Ти ненормальна, Зою.

— Усе зроблю… тільки несила мені більше з ним…

— Гаразд… Тоді мусиш розповісти мені про Кашина геть усе, що знаєш, — проказав Марко. — Які махінації крутить, з ким із непевних людей знається… Ну і слідкуватимеш за документацією. Усе ж через тебе проходить?

— Розповім! Розповім! — зашепотіла Зоя. — Усе зроблю.

— Слухаю…

— Просто зараз? — пролепетала вона.

— А навіщо у довгий ящик відкладати?

Зоя ковтнула повітря, ніби набираючись сміливості.

— Дивіться, Валеріане Олексійовичу… Сіно і дрова в отій стодолі — то тільки прикриття… — сміливіше промовила вона, втримавши руку Марка біля своєї щоки — чи то з вдячності до Маркової лагідності, чи то здуру.

— У якому сенсі прикриття? А що ж там насправді? — поцікавився Швед.

— Ну… товаришу Кашину контрабанду частенько доправляють вночі з того берега, з підволочиської сторони. Випивку всіляку там, килими, тканини, інший крам… Ну, таке, що у нас тут ніде не купиш, хіба у Києві чи Москві… Ну і таємно, аби менше їх бачили, сюди, до стодоли зносять. Бо ж не буде комендант сам у себе обшуки проводити… Тому він і наказав не освітлювати за комендатурою. Я достеменно не знаю, бо була там лише один раз… з другом Порфирія. Він напився, до ліжка уже іти не хотів, і Порфирій мені до нього наказав іти… на сіно. Там, певно, є якась схованка… Не знаю… склад таємний, чи що… Той друг Кашина був зовсім п’яний і отаке мені лопотів. Мовляв, оце з тобою розважуся, завтра погрузім, і єслі всьо пройдьот хорошо, то привезу тебе в подарок золотое украшение… З п’яним діла небагато, я й не впиралася. А вранці він від’їхав від комендатури на автівці, завантаженій бог зна чим…

— Цікава інформація. Розумна дівчинка, — похвалив Марко. — І що, привіз прикрасу?

— Так… — Зоя полізла рукою за пазуху, витягнула щось схоже на кулон — у темряві Марку було складно роздивитися.

— Ще щось можеш розповісти? — поцікавився, нахилившись до неї.

— Знаю ще, що у Кашина свої зв’язки на кордоні. І якщо потрібно, то й слона через кордон провезе…

— Де саме ті зв’язки? Із ким?

— Не знаю… Але можу дізнатися, — відказала Зоя. — Кашин із одним моїм волочиським знайомим іноді зустрічається. У них точно є якийсь спільний ґешефт. То я можу вивідати у того…

— Чудово, Зоє, — відсторонився від неї. — Іди вже, пізня година. Дійдеш сама додому?

— А що мені станеться… Мене у Волочиську тепер ніхто пальцем торкнутися не посміє.

— От і добре. Іди, Зоє, додому, не затримуйся ніде. Завтра ще поговоримо.

— І Вам дійсно від мене більше нічого не потрібно? — перепитала Зоя.

— Ні, Зоє… Не потрібно. Ну… може, іншим разом.

Тільки-но секретарка Кашина зникла за дверима, Марко видихнув.

— Оце так… — проказав сам до себе. — Чого бідне — бо дурне, чого дурне — бо бідне…

Знову вклався, не розстеляючи, на пропахле гірким одеколоном та цигарками ліжко Кашина і заснув.