Печатка Святої Маргарити

* * *

Скромні заручини без гостей, без особливого торжества влаштовували усіх. Проте у Марка не було навіть обручки для нареченої.

Та Сеймур, відвернувшись, аби ніхто не побачив його вологі від сліз очі, на кілька хвилин вийшов із зали, а повернувся зі скринькою, в якій лежала срібна обручка із синім спалахом сапфіру.

— Ця обручка належала матері Елізабет, — проказав, зітхнувши. — Я подарував її Мері на наші заручини.

— Тоді я купую її у Вас для Лізи, — усміхнувся Марко. — Грошей, я гадаю, у мене вистачить.

— Прекрасно! — Сеймур протягнув Марку обручку. — А я одразу віддаю ці гроші Вашій нареченій, аби вони знову повернулися у вашу сім’ю.

Пізніше вони вийшли з Елізабет у сад. Вона тремтіла, хоч вечір був погожим і від різнотрав’я тягнуло теплим духом.

— Ти будеш кохати мене? — запитала з тривогою в голосі. У сутінках роздивитися вираз Маркового обличчя було важко.

— Чому ж «будеш», Лізо? Ми заручилися, бо ти дорога мені і я… Я не бажаю нікого іншого, окрім тебе, — відповів він. — Знаєш… Раніше я не надавав особливого значення слову «кохання». Воно було для мене мов дихання. І я міг легко вимовити його одразу. Але тепер… я знаю йому ціну. Так, я відчуваю до тебе ніжність, бажаю тебе. З кожною хвилиною ти стаєш для мене моїм новим світом, заповнюючи його аж до обрію. І я завжди тебе кохатиму.

Вночі прибіг захеканий Остапенко. Новини були не найкращі. Клопенко зник. Разом із речами. Ніякого умовного знаку — капелюха на вікні — не залишав. Тож якби подалися просто до нього додому, як завжди наполягав Клопенко, ще й у засідку би втрапили. Навряд чи вдалося б так легко впоратися, як у «Кікі».

Два дні Євген кружляв навколо будинку Клопа: то так, то інак, та нічого і нікого не помітив. Помешкання їх зв’язкового більше не являло цінності. Агенти радянської розвідки були розкриті і фізично знищені, за винятком Вальтера Кривицького. Остаточно підтвердили підозри й донесення агента Сеймура: Клопенка справді більше немає у Стамбулі. Відплив на тому ж таки пароплаві «Ілліч» за фальшивими документами. До радянської Одеси.

Та найгірша новина очікувала на Марка на світанні. Через британського зв’язкового, запасним каналом, який Марко завше використовував, не довіряючи Клопенку, надійшло повідомлення із Варшави: він та Остапенко мають терміново прибути у розпорядження Всеволода Змієнка, начальника 2-го розвідувального відділу Генерального штабу Військового міністерства УНР в екзилі.

Марко, не зважаючи на ранній час, без стуку увійшов до спальні Елізабет. Присів на край її ліжка, споглядаючи, як вона спить. Торкнувся її щоки, погладив волосся. Нахилився, поцілував у солодкі сонні вуста.

Вона підхопилася, кинулася йому на шию, як налякана дитина.

— Що? Що трапилося? Марку… Що трапилося?

— Те, про що я казав тобі вчора, Лізо… Те, чого я боявся: маю терміново відбути до Варшави.

Вона заклякла з виразом жаху на обличчі.

— Так скоро? Вже? — проказала, ковтаючи сльози. — Але ж ми… Ми ж навіть… Марку…

Він пригорнув її, захопив в обійми, як у полон, притулився губами до мокрої від сліз щоки.

— Лізо… А тепер я маю сказати тобі дещо важливе… — Марко взяв її обличчя в свої долоні. — Ти — дівчина, яку я обрав собі за дружину. Я повернуся одразу, тільки-но дізнаюся, що там і як. Або ж ти приїдеш до мене, у Варшаву, якщо раптом моє повернення до Константинополя виявиться неможливим. Чуєш, Лізо? Ти моя. Ми заручилися з тобою. З учорашнього вечора ти належиш мені.

— Але ж ми… — захлинулася сльозами Елізабет.

— У нас буде для усього час! Вір мені, Лізо! — з болем у голосі проказав Марко. — Я не збираюся тебе міняти на жодну іншу жінку у світі. Я не збираюся бути без тебе. І помирати теж не збираюся. Ми візьмемо шлюб. Тут чи у Варшаві… все одно! Але дай мені два-три тижні, аби я дізнався, у чому річ. Лізо… Люба моя! Ну, не рви ж ти мені серце…

Її трясло від ридань. І від цих сліз у нього світ перевертався в голові.

— Ти здурів, Шведе! — вигукнув Остапенко, коли в обідню пору візник мчав їх геть від будинку Сеймурів. — Ні, ти завжди був трохи з причудами! Коли ти встиг? Я залишив тебе на якихось два дні у старого Сеймура — і ти заручився з його донькою! Чим ти думав, Марку? Дівиця б’ється в істериці, ти — як з хреста знятий….

— Ти замовкнеш, Євгене, сам чи тобі допомогти? — буркнув Марко нарешті. — Припини ці нотації. Я знаю Річарда Сеймура не з учорашнього дня. І Елізабет теж.

— Як ти міг із нею заручитися? Ти забув, хто ти? Ну, гаразд, ти зіграв коня. Але ж Сеймур! У нього що, мізки теж поїхали? Що ти взагалі збираєшся далі з нею робити?

— Якщо не повернемося до Константинополя, Ліза приїде до мене, у Варшаву. Ми одружимося, — відповів Марко. — І замовкни нарешті. Яке тобі діло до мого життя?

— Діло таке, що у тебе немає життя. Вважай, що немає. І Варшавою, гадаю, справа не завершиться… Коби нас не послали за Збруч, Марку… От про що я тобі торочу! І ти, як останній негідник, покинеш її? Вона ж не знає мови ні української, ні польської, ні тим більше російської! Що ти будеш з нею робити? Потягнеш на той бік? Вдаватимеш, що у тебе німа дружина? Розірви ці заручини! Надішли Сеймуру з Варшави листа, що все було помилкою… Дівиця поплаче і перестане! А він — мудра людина, усе зрозуміє.

Марко вхопив Остапенка за шкварки.

— Слухай, Євгене… Колись я мало не відлупцював тебе у такий же спосіб. Тоді, у Тарноруді… пам’ятаєш? Замовкни, заради Бога. Не доводь мене до гріха. Яке тобі діло до мене й Елізабет? Я заручився з нею, бо кохаю її. Втямив? І що далі робитиму з цим, нехай тебе не обходить!

Остапенко і справді замовк. Мовчав у потязі всю дорогу до Варшави. Ну, хіба що зрідка заговорюючи до Марка, якщо вже виникала гостра необхідність. Мовчав і Марко. На серці важким каменем лежало усвідомлення того, що холоднокровний і прагматичний Остапенко міг виявитися стовідсотково правим, що ці спішні заручини з Елізабет можуть так і залишитися заручинами, бо зараз, у цьому потязі він їде не до Варшави, а у цілковиту невідомість, у невизначеність… Заплакане обличчя Лізи стояло перед очима, і душу точив хробак сумнівів і тривоги.

А якщо і справді буде розпорядження перебратися за Збруч, на територію радянської України? Якщо його схоплять? Якщо він загине? Чи мав він право пов’язувати Лізу, таку юну і наївну, із собою? Чи мав право кликати її до себе, аби взяти шлюб?

До Варшави прибув геть виснажений. Остапенко похмуро сопів, та більше не дозволяв собі вичитувати йому нотації. А Марко все думав, думав, намагаючись знайти бодай якийсь вихід. Зрештою, все мала прояснити зустріч із керівником спецслужби Генштабу, Всеволодом Змієнком. Тобто завтра вранці він і зрозуміє остаточно, на якому світі живе.

Та відпочити з дороги, як планувалося, ніхто не дав. До Змієнка викликали одразу.

— Отако, хлопці! — проказав Змієнко без передмов, смикнувши чорним вусом. — У місцевій радянській місії маємо людину, яка сповіщає, що поки ми тут по заграницях б’ємо байдики та розкошуємо, по той бік Збруча мало не підпільний антирадянський фронт розгорнувся. Таким новинам хочеться вірити всім серцем. Тільки от чогось мене сумнів бере — звідкіля? Звідкіля взялися ті підпільники і чому не дають нам про себе знати, а діють собі мовчки, в хустинку…

Марко стомлено відкинувся на спинку крісла.

— Новина не нова, пане Змієнку, ми про це і в Константинополі чули. Від Клопа. Однак Клопенко нас із Євгеном мало не на блюдечку підніс своїм кураторам. І відомий Вам Гінзбург, він же Вальтер Кривицький, був серед них також…

— Отже, сумніви і підозри у нас правильні, — погодився Всеволод Змієнко, та вже за мить аж стрепенувся. — Так, я отримував Ваше донесення через британських колег. Про Гінзбурга. Але він чого там був?

— Отож-бо і воно… — розвів руками Марко. — До того ж містер Сеймур так само погоджується, що з боку радянської розвідки затівається якась велика гра і треба бути насторожі…

— Крім того, — продовжував Всеволод Змієнко, — наші румунські колеги вельми занепокоєні. Почастішали провали. Вони то все списують на добре законспірованого радянського агента десь у загальній мережі, а я от думаю… якщо ваш Клопенко не зумів добре замаскуватися, а наостанок ще й півня пустив, то тут діє хтось розумніший, хитріший, проворніший. І, можливо, краще підстрахований. Румуни готові нам допомогти, але маємо надати свою людину для співпраці. Я насамперед подумав про цього товариша із радянської місії, але мене наче щось зупиняє.

— А хто він є? — поцікавився Остапенко. — Отой чоловік із радянської місії? Хоч як я на Марка іноді недобрий буваю, але так, як він уміє бути обережним, — додав, споглядаючи, як Швед багатозначно рухає бровами, — усім нам ще повчитися треба. То ось і думаю: може, нам у Константинополі впарили Клопа, а Вам тут, у Варшаві, якогось таргана підсунули?

— Усе можливо, — сказав Змієнко. — Людину із радянської місії, яка з нами співпрацює, Пантелеймоном Баюрним кличуть. Усе, що знаю про нього, викликає повагу. Пройшов Велику війну, колишній есер та, як розповідає, розчарувався у ідеях встановлення соціалізму мирним шляхом. Після двадцятого року зацікавився національно-визвольним рухом, зблизився із націоналістичним підпіллям. Вийшов на нас самотужки.

— Серйозно… — присвиснув Євген Остапенко.

— Людина інтелігентна, розумна і начебто щира у своїх переконаннях, — продовжував Змієнко. — Бажає співпрацювати. Відомості, які надає, заслуговують на увагу, ніяких фицьок за ним не велося… Ось тільки його зацікавленість у виході на британську резидентуру мене насторожує. Здавалося б, і так передає нам відомості, навіщо ж британці? Але ж ні, все торочить, що Британія допоможе скинути радянську владу, а тому потрібно передавати усю інформацію прямо на британців. Тільки зведіть! Мовляв, він готовий їм надавати цінну інформацію військового характеру, от якби тільки британці погодилися фінансувати підпілля на теренах радянської України…

— Отже, знову підпілля на теренах радянської України… — присвиснув Марко.

Змієнко підняв вказівного пальця.

— От звідси все найцікавіше і починається. Зі слів Баюрного, невдоволення більшовицькими порядками по Україні перманентно зростає. Мовляв, на півдні і заході сформувалося чимало серйозних підпільних груп, готових виступити проти радянської влади, однак без системного фінансування контрреволюційної діяльності та скоординованих із нами спільних дій вони просто покинуті напризволяще. За його словами, готувалися наші українські побратими довго і старанно, шукали різні можливості мати свого зв’язкового із нами. Та жодного разу не вдалося досягти серйозних результатів, аж поки він, Пантелеймон Баюрний, не запропонував себе у якості зв’язкового. На той час він уже працював дипкур’єром у радянській місії у Варшаві. Як ви розумієте, для українського агента це ідеальне прикриття. За його словами, радянську владу він ненавидів завжди і тільки шукав можливості долучитися до національного спротиву. Тепер він є представником українського підпілля і під прикриттям свого статусу готовий контактувати їх із нами і навпаки. Мовляв, комар носа не підточить. Наполягає на тому, що люди покинуті без центру, керівництва, своїми силами борсаються у радянському багні, шукають фінансування та вихід на український уряд в екзилі. Оця його настирливість мене і зупиняє, хлопці. Насторожує… Хоча реальної причини я так і не знайшов.

Марко постукав пальцями по столу.

— Правильно насторожує…

— Читаю між рядків! — гмикнув й собі Остапенко. — Головна думка у всьому сказаному — існування якогось міфічного підпілля на теренах радянської України. Її нам — і ми вже про це говорили — не вперше старанно вкладають у голову. От скажіть мені, звідки там, в Україні, підпілля національного спротиву, та ще й, за словами цього Баюрного, таке потужне? Усі, хто мав хоч якусь патріотичну позицію й уміння налагоджувати підпільну роботу, ще у двадцятому Збруч убрід перейшли. От як ми зі Шведом, — невесело пожартував Євген. — Решту червоні комісари розстріляли. Навіть не знаю… Може, там і залишився хто, останній з могікан, може, і є якісь групки людей… Але навряд чи то має якусь потужність… Як гадаєш, Шведе?

— Слухайте, а чому б його не взяти в активну розробку? — проказав Марко. — Баюрного, маю на увазі. Усіх, хто приходить з того боку кордону, варто ретельно перевіряти. А надто людину, яка начебто працює під прикриттям у радянській місії. Ну, щирий. Ну, патріотично налаштований. Може, його спеціально так гарно натренували саме для того, аби ми тут йому повірили? Клоп у радянській місії не працював, а виявився клятим засланцем.

— І засранцем, — додав Остапенко.

— Це точно! — кивнув Марко. — Треба перевірити зв’язки цього Баюрного, визначити коло тих, з ким він зустрічається та хто приносить йому відомості з-за кордону… Зрештою, попросити допомоги в іноземних резидентур. Може, знайдеться хоч якась зачіпка. Румуни, гадаю, були б зацікавлені допомогти нам. Хто знає, може, тут, у Варшаві, його підстраховує ціла група радянських розвідників! Уявіть тільки! — продовжував Швед. — Ми налагоджуємо через нього контакти з так званим українським «підпіллям», відправляємо секретну кореспонденцію, інструкції, гроші… і все це опиняється на столі в ОДПУ! Явки, паролі, імена зв’язкових…

— Марко не дасть мені збрехати, — мовив і собі Євген Остапенко. — Ми отаке точнісінько чули від Клопа і заледве не нарвалися. А Сеймур попереджав Шведа ще ого-го коли…

— Ну от і добре, Марку! — відповів із посмішкою Всеволод Змієнко. — От і займешся цим. Попрацюєш у зв’язці із румунами, візьмеш у розробку Баюрного. Ти тут, у Варшаві, на відміну від Євгена, людина незасвічена. Недаремно ж ми тебе у Стамбулі стільки років маринували! З завтрашнього дня і берися до роботи. Усю можливу вихідну інформацію тобі надамо, а решту сам збереш. Зустрічайся з людьми, балакай про Баюрного, шукай та виокремлюй усе підозріле. Навіть у дрібницях. Якщо він більшовицький агент, десь має вилізти хоч щось…

— Тобто… найближчим часом я маю перебувати у Варшаві? — проказав Марко, сам не вірячи своєму щастю.

— Загалом, так, — відповів Змієнко. — Якщо у нашого друга не з’являться контакти поза нею. Знаю, що ти засидівся і рвешся у бій, але поки ми не розберемося із цим Пантелеймоном Баюрним щодо відомостей про ситуацію в Україні, переправляти тебе через кордон у лабети совєтів… то немудро. Легенду тобі підготуємо, але потреби поки що не бачу. Та не переживай, Марку. Всьому свій час. І він може настати навіть швидше, ніж ти гадаєш.

— Та він навпаки радіє, а не переживає, — гмикнув Євген Остапенко.

— Не зрозумів… — Змієнко перевів погляд на Марка.

— Вибачай, Шведе… Але такі речі таємно від начальства не робляться. Сам розповіси чи я як старший бойовий товариш?.. — додав Остапенко із кислим виразом обличчя.

Марко мовчки відвів погляд.

— Ну? Що таке, хлопці? — знову перепитав Всеволод Змієнко.

— Наш Марко, як би то сказати… — зітхнув Євген, — одружуватися надумав. Він так і не втямив, що жінки у нашій роботі — як жорна у млині: перетворюють тебе на борошно.

— То правда, Марку? — перепитав Змієнко. — Про одруження…

— Правда, — просто відповів Швед. — Надумав.

— І хто ж твоя обраниця? — поцікавився Змієнко. — Невже якась туркеня?

— Якби ж то… — усміхнувся Остапенко. — Донька нашого британського друга і колеги, містера Сеймура.

Змієнко тільки присвиснув, намагаючись приховати під пишними вусами посмішку.

— Файно… То кажеш, Марку, плануєш змінити Сеймура на посаді резидента британської розвідки у Стамбулі?

— Слухайте… що ви знущаєтеся з мене! — втому Марка раптом як рукою зняло. Він піднявся з крісла і підійшов до вікна. — Якщо потрібно подати з цього приводу довідку, то скажіть, я попрошу, аби британський монарх печатку поставив. Але я не розумію…

— Марку… Марку! — зітхнув Всеволод Змієнко. — Ми ж не чернецький орден. Жоден з нас обітницю целібату не давав, і у тебе також її ніхто не вимагатиме. У багатьох наших є сім’ї, є дружини, діти… Але ти ще не знаєш, яке то слабке і болюче місце.

Добродушне обличчя генерала-хорунжого раптом наче сіра хмара накрила.

— Коли в Україні почало все руйнуватися і я опинився у Польщі, у таборі для інтернованих, — проказав він, — в Одесі у мене залишилася сім’я: дружина, трійко дітей, яких ми з нею нажили у любові та злагоді. Я навіть попрощатися з ними не встиг. Жодної звістки. І вони також не знали, чи я ще живий, чи гнию десь у сирій землі. Мабуть, для мене тоді це було найгіршим випробуванням. Пізніше дивом отримав листа від мого колишнього однополчанина…

Змієнко відвернувся й собі до вікна, аби ту мить слабкості не демонструвати так відверто перед підлеглими, однак голос його став хрипким від хвилювання, затремтів. Гіркі спогади досі ятрили йому серце.

— Дружина моя у двадцять другому померла від тифу. А я й не знав. І нічим допомогти їй не міг. Діти, на щастя, вижили — сестра дружини опікувалася ними, та вони увесь цей час вважали, що залишилися круглими сиротами, без батька і матері. Я з’їв собі і людям купу печінок, аби возз’єднатися із синами. Їх вивозили з України так, що я ледь не посивів. А доня моя… все ще там. Розумієш, про що я, Шведе?

Всеволод Змієнко нарешті скріпився, повернувся до Марка.

— Євген палицю перегинає, але то він не зі зла. Ти маєш усвідомлювати усю відповідальність. Розуміти, що може все трапитися і…

Бліде обличчя Марка вкрив рум’янець.

— Я все розумію, Всеволоде Юхимовичу.

— Та, розумієш, звичайно… — зітхнув Змієнко. — Але одне діло було в Стамбулі, під опікою Сеймура, а інше — тут.

— Всеволоде Юхимовичу, — похитав головою Марко. — Я під опікою Сеймура ніколи не знаходився. І Вам про те відомо не гірше за мене.

— Ну годі, годі… — Змієнко піднявся, підійшов ближче, примирливо поплескав Марка по плечу. — Я не те мав на увазі, брате. Гаразд. Як надумав, то одружуйся. Я тобі заборонити права не маю. І якщо потреба буде — допоможемо, дружину твою ображати не дамо, якщо тобі доведеться відлучитися. Тільки дивись мені, Марку, то на все життя має бути. Розумієш? Скільки б того життя тобі Господь не відміряв.

Очі Марка стали вологими. Історія Всеволода Змієнка була занадто трепетною, болючою і відображала усі його власні хвилювання й сумніви щодо одруження з Елізабет Сеймур.

Чи не це гризло його увесь час? Але чи правильно, кохаючи жінку, відмовитися від щастя бути з нею бодай на той час, який визначено й дозволено Богом?

— Ну, добре, хлопці, — генерал-хорунжий підморгнув Остапенку. — Не їж його поїдом. Чув, Євгене? То його особиста справа, і ні я, ні ти тут не указ.

Вже біля дверей Остапенко злегка підштовхнув Марка в бік.

— Слухай, Шведе… А ти що, аж зарюмсав на радощах? Ото не думав, що ти такий вразливий… Ти, певно, і над Гінзбургом схлипнув, як плече йому прострелив… Біда нашої розвідки — українські рафіновані інтелігенти, Шведе.

— Євгене, іди в дупу! — відповів Марко без будь-якого зла. — Оце тобі відповідь українського рафінованого інтелігента. Як ти мене заколупав, одному Богу відомо!