Печатка Святої Маргарити

* * *

Три дні минули. «Брістоль» не бажав розмикати свої обійми і випускати у невідомість. Ні Марко, ні Елізабет не могли знати, чи випадуть у найближчому майбутньому ще такі миті, бо третього дня, після того як вони повернулися з прогулянки, Марко знайшов на підлозі листа. Його просунули під двері. І вже за кілька годин вони, спакувавши валізи, їхали в Остапенковому «Форді». Прямували у передмістя Варшави, де для Елізабет вже був винайнятий скромний, але затишний будиночок.

— Ти гадав, марновірний, ми покинемо тебе у скруті? — підморгуючи, поцікавився Євген. Перевів погляд на Маркову обручку. — Юхимович сам знайшов цей будинок; шукав по своїх зв’язках, я вже там навіть був. Гарно, затишно, вмебльований усім необхідним. Навіть садочок невеликий є. Трохи відсторонений від сусідів, але недалеко крамничка, пекарня, молочник сам молоко при-носитиме. Не могли ж ми ударити обличчям в болото перед зятем містера Сеймура!.. — додав, усміхаючись.

Марко кахикнув і сердито глянув на Остапенка.

— Не дражни мене, Євгене. Я твої недолугі жарти не сприймаю, ти ж знаєш. Наче б я сам залишив Лізу у халабуді. Відтепер вона моя дружина і, як ти розумієш, я несу відповідальність за її добробут. Інша справа, що ви зі Змієнком не сповістили мене про її лист, прибуття, про номер у «Брістолі»…

— Ну, ну, не заводься, Марку! — поблажливо усміхнувся Євген. — Я справді іноді беру тебе на кпини, але ти ж розумієш, я тобі не ворог і зла не бажаю. Чого ж було не допомогти тобі у скруті, якщо у батька Полоза була така можливість! А у даній ситуації навіть не знаю, чи тебе вітати, чи співчувати: у тебе занадто молода і чарівна дружина, аби отак зараз залишати її саму у Варшаві за три дні після одруження. Тож я розумію, як тобі непросто…

Марко оглянувся назад, де на задньому сидінні розмістилася Елізабет, притримуючи рукою невеличку валізу. Під подихом вітру її волосся легенько розвівалося. Сама вона засмучено дивилася на краєвиди, що пробігали повз.

Марко незручно повернувся, простягнув руку, намацав її долоню, стиснув у своїй.

— Не сумуй… — проказав тихо англійською. — Люблю тебе!

— Якою мовою твоя дружина думає спілкуватися на місці? Адже спілкування з сусідами не уникнути… — не дуже ввічливо перебив його Остапенко. — Польською, наскільки я розумію, вона не володіє?

— Ліза непогано розмовляє французькою і німецькою. Щодо польської, я подумав, що на час моєї відсутності можна знайти їй компаньйонку. Когось із наших, хто володіє і англійською, і польською.

— У Юхимовича така сама пропозиція. Так усім спокійніше буде: і Елізабет, і тобі, і нам.

— Згоден, — кивнув Марко. — Хоч я і не впевнений, що ми надовго затримаємося у Варшаві… Та й чи надовго Польща залишиться такою, як зараз! З тих останніх повідомлень із Росії можна зробити лише один висновок: у її нових керманичів великі апетити і Україною діло навряд чи завершиться…

— Я чув, що московські лідери зараз куди більше зайняті встановленням кожен власної диктатури, ніж міжнародним поширенням комуністичних ідей… — Остапенко подивився на Марка. — Та й, судячи з провалу місії у Німеччині твого знайомого, Гінзбурга, вони не настільки успішно сприймаються за кордоном.

Швед похитав головою.

— Це все до часу, Євгене. От побачиш! Поки чиясь одноосібна диктатура не зміцніє. Які останні новини були з Москви, пам’ятаєш? «Запрацювала січкарня», а це може означати тільки одне: щойно влада зосередиться в одних руках повністю — почнеться масований наступ в усіх можливих напрямках. В Україні він вже відбувся, і Польща, яка поки цього не розуміє, на черзі. Але найбільше, Євгене, совєти ненавидять нас, тих, хто ще живий і готовий їм протистояти. Інакше не варто було б заради нас так старатися, вигадувати ці легенди з Баюрним та неіснуючим українським підпіллям. Вони добре розуміють, що українці їм не пробачать понівеченої батьківщини, що будуть повертатися за найменшої надії на підпільну боротьбу назад, за Збруч. Містер Сеймур мені казав: вас хочуть винищити по одному, виманюючи обманом. По одному… розумієш?

— Раз і назавжди поставити Московію на місце можна було ще тоді, коли нами гетьмани керували — в часи Дорошенка та Мазепи… — зітхнув Євген. — Скільки Господь не давав шансів, а нам, як поганому танцюристу, завжди хтось або щось на заваді стає.

— Запроданці або недалекоглядні українці… — відказав Марко. Хитнув головою, наче відганяв з-перед очей погане видіння. — Ти ж знаєш, я пройшов ту війну зовсім хлопчаком, мені було дев’ятнадцять. Я бачив наших, бачив їхній бойовий дух! Тільки вдумайся: тоді, у сімнадцятому, нас, українців, у царській армії було понад два мільйони. Сотні тисяч патріотично налаштованих вояків: озброєних, вишколених, навчених, перетертих і загартованих, спроможних виживати у найлютішому пеклі. Та ми були готові змести будь-якого ворога. Радянської влади тоді ще просто не існувало! І якби тоді, у сімнадцятому, Винниченко так бездумно не заявив, що незалежна Україна більше ні з ким не воюватиме, що професійна, озброєна і навчена армія нам не потрібна, бо замість неї буде якась народна міліція… Як взагалі до такої єресі додуматися можна було? Як можна було так зрадити національні інтереси, розпустити армію, піднести нас усіх ворогу на тарілці?

— Як та якби… — Євген знизав плечима. — Якби, Шведе, у роті росли гриби, то люди в ліс не ходили б. Ото й розплачуємося тепер за власні помилки та невміння прораховувати бодай на крок наперед. Тільки-но московська комуна виголосила: «Землю — крестьянам!» — усі й раді, побігли собі землю ділити. Ну а за Скоропадського, як ти пам’ятаєш, і зовсім зле стало. Та не сумуй, брате, Бог добрий. Він дасть українцям новий шанс. Навіть якщо це буде через сто років. От побачиш!

Марко розсміявся.

— А де гарантія, що через сто років, коли Бог знову дасть той шанс, не знайдеться якийсь недоумок, що вкотре просере його, перепрошую за мою французьку вимову, через власну недалекоглядність чи заради власної наживи?

Поглянув на Елізабет. Добре, що зараз вона не розуміє української. За такі висловлювання — якби вона розуміла — йому було б перед Лізою соромно.

— Немає… Такої гарантії ніхто дати тобі не може, — відповів Остапенко. — Ба більше, українці на ті граблі вже не вперше наступають. Але ж тоді ми тут для чого? Ти, я, Мурський, Змієнко та інші? От для того ми тут і є, аби змінити бодай щось. Я, брате, розумію твій настрій… Але давай, підбадьорся, а то станеш хлібним м’якушем. Не все так погано, Марку, — підморгнув він. — Тепер ти одружений, маєш заради кого і жити, і боротися. І живим повертатися. А Змієнко наш — вуйко добрий, м’якосердий. Може, перед поїздкою ще тобі яких два-три дні відпустить… Повернешся, а тут і до появи козака чекати недовго… Ото Сеймур онукові радітиме!

Напівжартома штовхнув Шведа у бік.

— Одначе, пані Швед, ми прибули до Вашого нового дому, — проказав Остапенко англійською, з найгалантнішою посмішкою поглядаючи на Елізабет, яка всю дорогу мовчки слухала розмову Марка і Євгена незрозумілою їй українською мовою.

— Про що Ви всю дорогу з моїм чоловіком так емоційно сперечалися, містере Остапенко? — поцікавилася вона, поправляючи капелюшок.

— Ну що Ви, леді! Ми не сперечалися, ми з ним обговорювали політичну ситуацію на нашій історичній батьківщині. А тут без емоцій ніяк… — відповів Євген. — Усе добре, справді.

Марко тим часом обійшов авто, допоміг Елізабет вийти.

— Подивись, Лізо, тут дуже гарно! — поцілував її у щоку, потім — у наморщений від сонця ніс, торкнувся вуст. Проказав, повертаючись до автомобіля: — Ти проходь, кохана, я візьму валізи. Проходь. Тепер це наш дім.

Маленька хвірточка вела у доглянутий садок, посеред якого ховався затишний будиночок. Невеликий, милий, схожий на лимонно-золотисту канарку, що залетіла у садок і облюбувала тут собі місце для гніздечка.

Ліза роззирнулася. Просто над головою звисали черешні жовто-медового кольору. А трохи пізніше в саду достигнуть соковиті червоні вишні.

Доріжка звивалася між квітниками, засадженими маргаритками.

Марко, що йшов позаду з валізами, зупинився, поклав їх на землю.

— Дай мені ключа від хати! — гукнув до Євгена.

Остапенко, аби не порушувати цю сімейну ідилію, стояв за парканом, примруживши очі.

— А їх у мене аж три…

— Залиш один про всяк випадок у себе.

Євген дістав ключі, відчепив один, а решту кинув Маркові просто в руки — обидва скріплені великим срібним кільцем.

— Лізо… зачекай!

Вона озирнулася, подивилася на Марка очима, повними сліз.

— Ти мене тут залишиш? — запитала тремтячим голосом.

Він погладив її щоку, поцілував знову.

— Ми удвох розуміли, що нас чекає, Лізо… — сказав тихо. — На якийсь час — так. Не знаю…

На місяць чи на два. Але не сьогодні. Сьогодні я буду увечері ще вдома. Гадаю, у нас ще є кілька днів. Тобто… вечорів. Тобто… ночей. А потім, дасть Бог, все буде добре, я повернуся і залежно від того, як розгортатимуться обставини, будемо діяти і ми. Або переберемося кудись до іншого міста, скажімо, до Гданська. Або ж поїдемо з Польщі. Ти не хвилюйся, налаштуйся на добре, ластівочко моя!

— Ці твої українські слова… Я божеволію від кохання до тебе, коли ти так говориш… — прошепотіла вона. — Я думала, що я готова до усього, Марку… А мені зараз так важко…

— Хіба можна бути готовим до розлуки? — він пригорнув її до себе знову, втішаючи, наче малу дитину. — Лізо, цьомчику мій! Поки мене не буде, тобі підберуть компаньйонку з наших, аби ти не сумувала.

— У вас тут працюють дівчата? — здивувалася вона.

— Ну… Звичайно є…

— І у Стамбулі були?

Марко допетрав, куди Ліза хилить. Розсміявся.

— Так, були.

Вона розгублено усміхнулася.

— Лізо… — сміявся він. — Лізо-Лізо! Яка ти кумедна! Навіщо ти забиваєш собі голову такими дурницями?

Підхопив її на руки і поніс до дверей будинку, на ходу відімкнув замок.

— Тут два ключі. Один — тобі, один — мені. Третій буде у наших про всяк випадок.

Переніс Елізабет через поріг і тільки у вітальні поставив її на ноги.

— Люблю тебе, чуєш? Не смій думати про погане! Нічого поганого не станеться, якщо триматимеш у голові гарні думки!

Вона стримувалася, кусаючи губи, тремтіла у Маркових обіймах від сліз, що душили її. А він обцілував її обличчя, шию та руки.

— Зараз занесу валізи, потім зганяємо з Остапенком по продукти. А потім… мушу від’їхати. Ти поки освоюйся, я увечері буду. Гаразд? — проказав винувато, заглядаючи Елізабет в очі. — Я увечері повернуся.

Ліза стомлено і якось механічно кивнула.

— Добре, добре, Марку.

— Сама нічого важкого не рухай, не піднімай. Я приїду і сам все перенесу чи що там треба буде. Я ще гляну, що тут з електрикою і всім іншим… Вона послідувала за ним, не випускаючи Маркової руки зі своєї, по невеличких кімнатках, вмебльованих просто, але ошатно.

Вітальня, невеличка їдальня, ще менша кухня… В кухні — пательня, каструлька, ножі-виделки, тарілки… турка, якою, вочевидь, користувалися нечасто. Старий сервіз китайського фарфору з полущеними золотими ліліями на зеленому тлі. Ванна кімната зі справними кранами… На другому поверсі — дві спальні і тераса зі старенькими, але пристойними плетеними меблями: три стільці, столик та густа зелена завіса черешневого саду.

У спальні для гостей — ліжко, шафа, вішак, порожні книжкові полиці… У хазяйській — широке старе ліжко з різьбленим узголів’ям. У шафі — чисті ковдри, подушки та простирадла… Начебто все необхідне на перший випадок було.

— Чекатимеш мене увечері тут? — усміхнувся Марко, пригортаючи Елізабет до себе. — Чекатимеш?

— Так… повертайся скоріше сьогодні, — прошепотіла вона у відповідь, намагаючись непомітно витерти сльози, що зрадницьки покотилися з очей.

Заніс нагору валізи.

— Зараз, за кілька хвилин повернуся, — промовив, цмокнувши у щоку.

Вийшов до Остапенка, що прогулювався поміж квітників у садку і, наче горобець, обдзьобував гілку з черешнями.

— Ти чого у моєму садку черешні обриваєш? — жартома гукнув Марко до Євгена.

— Ач який! — Остапенко глянув, затулившись від сонячного проміння долонею. — Що, капризує? — запитав тихо, поглядаючи на двері будинку.

— Ні, все добре… Більше мовчить і зітхає…

— Ну нічого, нічого… Все налагодиться. Головне, аби ти нам молодець там був!

— Дай Бог… — відповів Марко. — Гайда, зганяємо за продуктами до крамниці, бо у хаті, схоже, є все, окрім чого попоїсти. Євгене, а чий це був дім? — поцікавився у Остапенка вже в автомобілі. — Таке враження, що я додому потрапив, до своєї кам’янецької хати…

— Як я вже казав, Юхимович знайшов по своїх зв’язках, — пояснив Євген. — Мені подробиці невідомі, кому він раніше належав. Ми оглянули все тут: пристойно, не захаращено і садок гарненький…

— Так… — кивнув Марко. — Це добре… Як гадаєш, Євгене… — додав за мить. — Я живим з-за Збруча повернуся?

— Раніше ти про таке не запитував, — відмахнувся Остапенко. — Хоч матір і батько, дякувати Богу, живі і страждали б немало. А тепер вдвічі мусиш живим повернутися… Все буде добре, Марку. Все буде добре.

У продуктовій крамничці на краю вулиці придбали молока, сиру, яєць, масла, цукру і солі, свіжого хліба, шинки — наче для доброго хлопа на вечерю. Марко прихопив коробку з шоколадом. Власник крамниці змолов кави і запакував чаю.

— Підлабузнюєшся до дружини, мазунчику? — гмикнув Остапенко. — Ех-х-х, заздрю я тобі, Марку, білою заздрістю.

— Знайшов чому заздрити… — відмахнувся Швед. — Три дні як одружився, а тепер мушу її покинути не знати на скільки…

— От тому й заздрю, що ти знайшов своє, любе. Не знаю, чи є у світі така жінка, що…

— Зупинися, Євгене, — проказав Марко. — Менше сарказму — і ти точно її зустрінеш. Ти ж вічно з усіх кепкуєш! І навіть ми не виняток. Один я тебе терплю, та й то час від часу милю тобі чуба…

Вийшов з авто, прихопивши пакунки. Елізабет чекала в садку, раз по раз простягаючи руку за солодкими ягодами над головою. Вже без капелюшка, з розмаяною від вітру і Маркових обіймів зачіскою.

— Ходімо, Лізо, тут усе свіже. Навіть шоколад є…. У Варшаві куплю решту необхідного, аби ти сама до крамниці зайвий раз не бігала.

Заніс пакунки у кухню, поклав на стіл. Повернувся до неї.

— Світло, вода — усе працює. Я буду пізно увечері. Ти вкладайся спати. Я приїду, будь певна, розбуджу тебе. Гаразд? Тільки не забудь, замкни двері.

— Гаразд, — прошепотіла у відповідь. — Ти наказуєш мені, як тато, коли я була зовсім маленька.

Потягнулася навшпиньки, поцілувала.

— Моя солодка, моя дорога дівчинко! Мушу йти, бо Остапенко вже й так на мене зубами клацає, — Марко легенько відсторонився від дружини. — Ну… будь розумницею, не сумуй. Я скоро буду.

— Так… йди, йди, Марку, — проказала вона. — Чекатиму.

— О! Маю надію, що ти по черешнях не лазитимеш! — промовив вже на порозі. — Обіцяй, аби я не хвилювався!

— Не буду. Їдь з Богом. І повертайся.