Печатка Святої Маргарити

* * *

— Оце, Валеріане, наша Марія Степанівна мені в дорогу приготувала, — Мальцев із хитрою посмішкою поставив на стіл перед Марком величенький вузлик. — Оце, значить, вареники із сиром. Мабуть, іще теплі. Отут голубці. А оце — пампухи з вишнями. А оце вишнева наливка цьогорічна. Нюхни, яка пахуча… Не знаю, коли і як ти нашу Марію спокусити встиг і для кого більше вона старалася, для мене чи для тебе, але як почула, що я до Волочиська їду і з тобою бачитимусь, то одразу засіла смажити-варити.

Марко усміхнувся.

— Ну, раз не знаєш, для кого більше, тоді разом і поснідаймо. Я ще макової росинки у роті не мав.

Поки Мальцев викладав Маруньчині гостинці на стіл, Марко дістав тарілки та виделки.

— У Кашина тут просто ресторація… — гмикнув Мальцев. — Повний комплект.

— Ну… Кашин знає, що робить, — Марко зняв із горщика дерев’яну накривку, поклав собі на тарілку вареників.

— Е-е-е, а комплект усе ж не повний. А до вареників де? Чого не наливаєш вишняку?

Марко розвів руками.

— Так ранок… Кури ще не пили.

— Давай склянки, вишняк ще нікому вранці не завадив, — проказав Мальцев. — А ти звідки верхи такий захеканий прибув? — поклав він і собі вареників на тарілку.

— Їздив тут до сусіднього села на вечорниці.

— На вечорниці, кажеш…

— Ну, так… Розважатися якось треба, бодай зрідка.

— А що Зоєчка? До душі не припала? Ти з нею наче уже був?

— Не люблю я після всіх, — проказав Швед, — із Зоєчкою…

— Ну… у тому є своя правда, — Мальцев дістав із планшета якусь тонку книжечку і розгорнув. Уважно пробігся очима по написаному. — Зачекай… Ось! — вказав пальцем. — Із Зоєчкою… зараз-зараз… хіба ще мій пес Сірко не був, — прочитав він із тієї книжечки.

— Що то у тебе? — поцікавився Марко і взяв із рук Мальцева ту книжечку.

«Краткий справочник колоритних малороссийских ругательств и афоризмов. Русскоязычному большевику в помощь. Для большего и ясного понимания культуры и нравов коренных жителей советской Украины».

— Що за дурня? — Марко з подивом подивився на Мальцева. — Де ти це взяв?

— Та в Кам’янці в одного розумаки придбав.

Марко прогортав кілька сторінок, пробіг очима і ледве зі стільця не впав:

Марко перегорнув кілька сторінок.

«Часть третья. Малороссийские колоритные ругательственные выражения», — вичитав заголовок.

Марко звів очі на Мальцева, уже не стримуючи реготу.

— То ти ще й за цю ахінею гроші заплатив? Здурів ти, товаришу Мальцев, чи що?

— А в чому справа? — здивовано запитав той. — Дуже корисний довідник!

— Хто той розумака, що отаке складає та ще й продає?

— Один місцевий… Недавно обшук проводили за новим планом — знову ці петлюрівські агітки по всьому місту… А він у тому будинку управдомом віднедавна… Ото, звісно, першим і потрапив під підозру. Та як виявилося, людина він абсолютно мирна та ще й корисну справу робить — спеціально для російськомовних, що переїжджають до радянської України (як я, наприклад), аби краще розуміли місцевих. От бачиш… я уже непогано у його посібнику орієнтуюся… Він обіцяв навіть кілька приватних уроків дати. Ти ж сам завжди повторюєш: треба розуміти місцеве населення, вміти викликати у нього довіру.

— Це ти про пса Сірка? — ще голосніше зареготав Швед. — Як тобі пояснити, товаришу Мальцев… Ти ж наче непогано українською володієш. Хоча так… своя правда у цьому є… Твій знайомий управдом вигадав непоганий спосіб на більшовиках заробити. Подаруй його Порфирію Кашину… Він, судячи з усього, так «малоросійського нарєчія» і не освоїв.

Мальцев байдуже махнув рукою.

— Повір, серед тих, кого ми щодня допитуємо, мій знайомий управдом — безневинне ягня! До того ж він мені цінну інформацію іноді приносить. Ти краще розкажи, що нового дізнався по нашій справі? Бо відколи все зійшлося на Тарноруді, то наче завмерло на мертвій точці…

Марко із насолодою відкусив Маруньчиного вишневого пампуха.

— Ну що тобі сказати… Нічого поки особливого. Крушанівський віддав мені одну річ… як виявилося, передану йому нашим невинноубієнним єпископом — срібну чашу із написом латиною. Але куди її притулити, я поки що не розумію… Обдивився усі закутки у Тарноруді. Поки нічого.

— Гм-м…

— Воно й не дивно, у нас в руках тільки дуже непевні зачіпки. Якби ж був живий Лєпновський… — похитав головою Марко. — Та все ж я й не сподівався, що знайти ті скарби буде так просто.

— Валеріане, ми мусимо їх знайти. Не забувай, Лєпновського немає. Але ще залишилися ті, кому відомо місце сховку.

— Де вони? У Парижі? У Берліні?

— Так… У Парижі чи Берліні. І не забувай, ми тут, а там — у Парижі чи Берліні — є такі самі розумні, як ми. І вони можуть дізнатися про ці скарби, можуть так само розшукувати тих, кому щось відомо про їх місцезнаходження… Один із них, до речі, приїжджає завтра до Кам’янця, а на днях і до Волочиська приїде. Ти мав би чути про нього, Валеріане…

— Хто ж це? — Марко з подивом подивився на Мальцева.

— Такий собі товариш Гінзбург, більше відомий у нашій організації як Вальтер Кривицький.

— Вальтер Кривицький? — перепитав Марко.

Маруньчин пампух раптом став йому впоперек горла грубою ґулею.

— Дуже грамотний спеціаліст, — не помічаючи Шведового збентеження, продовжував Мальцев. — Але найбільше, — стукнув він кулаком по столу, — найбільше мене дивує, якого дідька він преться сюди, до Волочиська.

— А яка тобі різниця? — прокашлявшись, якось механічно запитав Марко. — Нехай собі їде.

— Клєвєров… Ти нічого не зрозумів, — Мальцев із тривогою поглянув на Марка. — Такі птахи просто так до нас із Москви не прилітають. Вальтер Кривицький, він же Гінзбург, — кадровий чекіст, розвідник-професіонал. Второпав? Чув, його до розвідшколи у Москві покликали — викладати. Здавалося б, — якого дідька йому тут робити? Здавалося б! Якби Кривицький не був родом із сусіднього нам Підволочиська. Тож йому, мабуть, добре відомо і про Тарноруду, і про усе, що з нею пов’язане.

— А чому ти вирішив, — поцікавився Марко, — що його приїзд пов’язаний саме із Тарнорудою?

— Бо маю певні відомості.

— Які саме?

Мальцев відклав виделку, перегнувся через стіл і проказав до Шведа зовсім тихо:

— Недавно у Парижі застрелили одного чоловіка… Колишнього управителя маєтку Мордвінових. Кажуть, він перебував у близьких стосунках із донькою покійного Мордвінова, Ніною.

— І що це дає? — Марко вдавано байдуже напхав рота варениками. — У Парижі багато кого застрелили. Того ж Петлюру.

— Клєвєров, таке враження, що у Волочиську твої мізки перетворилися на драглі. То Петлюра не знався з панянкою Мордвіновою, чуєш, Клєвєров, а управитель маєтку був її коханцем.

— Ні, чому ж… я розумію, до чого ти хилиш, — Марко продовжував наминати Маруньчиного пампуха. — Донька Мордвінова за правом народження належала до родини, що була посвячена у таємниці Тарноруди.

— Нарешті! — Мальцев полегшено зітхнув. — Її, правда, більшовики теж у сімнадцятому розстріляли, тож коло посвячених, як ти розумієш, звужується. Чув, Кривицького у Стамбулі, — продовжував Мальцев, — не так давно поранили у якомусь борделі. Ледве кров’ю не сплив. Не знаю, що він робив там, бо ж Стамбул наче не його парафія. Ти мав би чути про таке, Валеріане.

— Може, й чув, — байдуже відповів Марко. — Але у Туреччині я займався виключно своїми завданнями, до того ж у самому Стамбулі бував лише у справі, тож переслуховувати за інших не мав часу.

— От те, що він тепер, недолікований, їде сюди, мене і насторожує, Клєвєров.

Марко прикінчив пампуха, піднявся, витираючи масні пальці.

Підійшов до вікна. Звідси добре виднілося подвір’я комендатури, на якому вовтузилися солдати, тягаючи якісь мішки.

Отже… до Волочиська їде Гінзбург. Той самий Гінзбург, якому він великодушно залишив життя у Константинополі, у французькому ресторанчику «Кікі»… Казав же йому Остапенко!

Гм… Значить, те, що Гінзбург вижив, совєти не поставили йому у провину, не запідозрили у співпраці зі спецслужбами УНР і навіть від справ не відлучили. Вальтер Кривицький їде до Волочиська! І оскільки кадровому розвіднику-професіоналу такого рівня тут робити особливо нічого, приїзд його може цілком стосуватися скарбів святої Маргарити… Звісно, з огляду на інформацію, яку щойно виклав йому Мальцев.

Крушанівський же і не приховував, що про скарби відомо колишньому волосному начальству та церковникам, і Гінзбург, використовуючи власні зв’язки, міг запросто вийти за кордоном на тих колишніх церковників чи волосних управителів.

Тепер, логічно, поставало запитання: чи відомо про скарби святої Маргарити ОДПУ?

Якщо так, — із Волочиська треба вибиратися терміново. До того ж скарби окремо, вони із Лізою окремо.

Та навіть якщо і ні, Гінзбург викриє його, тільки-но з’явиться тут, а скарби підуть у користування радянській владі. Бо навряд чи у Вальтера Кривицького з його твердими переконаннями інша мета, як, наприклад, у Мальцева.

На таких як Гінзбург, відданих до самих п’ят, і тримається більшовицька система. Отже, переходити кордон треба завтра, як і збирався, під час масового паломництва. Присутність Лізи, з одного боку, наче й ускладнювала ситуацію, але з іншого… Подружня селянська пара, що перебирається через кордон, на польський бік, вивозячи своє нехитре майно… Можливо, так буде навіть легше, менше викличе підозр…

Якби ж тільки вдалося перевезти золото…

— Валеріане… — окликнув його Мальцев. — Тебе наче й не хвилює те, про що я тільки-но говорив. Ти розумієш, що, коли Гінзбургу відоме точне місцезнаходження скарбів, він їде по них, а ми залишаємося з носом?

— Чого ж не хвилює, Іване Миколайовичу… — Марко обернувся до Мальцева. — Дуже навіть хвилює. Але тут нічого вже не вдієш, — розвів він руками, наче мова велася про звичайну буденну справу. — Якщо Гінзбург їде за скарбами, знаючи їх точне місцезнаходження, а нам те місце точно невідоме… Що ж нам залишається?

Мальцев піднявся, підійшов до Марка.

— Ти міркуєш, як смиренна вихованка інституту благородних дівиць, Клєвєров! — роздратовано скривився він. — Та ж увімкни мізки! Що нам залишається… Найгірше те, що, знаючи ідейність товариша Гінзбурга, — ніби прочитавши недавні Шведові думки, додав Мальцев, — скарби він може не для себе шукати, а щоби вислужитися перед совєтами. Тоді нам справді із тобою нічого не залишиться, лиш помахати їм услід хустинкою.

— Ну, але ж печатка Лєпновського у нас. Вона є ключем до тих скарбів…

— Ключ… — махнув рукою Мальцев. — Твій крейц…. крейцма… як там його?

— Крейцмейсель.

— Так! — вдячно кивнув Мальцев. — Твій крейцмейсель до всього ключ. Лупонув — та й відчиниться.

— Ну, Іване, а тепер ти нагадуєш мені істеричну компаньйонку вихованки інституту благородних дівиць, — відповів Швед. — Якщо справа обертається таким чином, нам залишається одне… — він пильно подивився на Мальцева. — Прибрати Гінзбурга! Звісно, якщо він їде сюди сам, без усілякого супроводу й охорони. Тоді справа, звісно, ускладниться.

— Тобто застрелити Гінзбурга? — перепитав Мальцев.

— Так… прибрати: застрелити, повісити, втопити… Відповідно до ситуації і обставин, — проказав Марко. — А що тебе бентежить?

— Та ні… нічого, — протягнув Мальцев. — Хоча… Бентежить, із яким спокійним виразом ти це говориш, Валеріане.

— Ти наче «первый год замужем»… — гигикнув Швед. — Іншого нам, Іване Миколайовичу, нічого не залишається, як ти розумієш. Передбачаю, що Гінзбург, переконаний у повноті своєї влади чи то пак вседозволеності, приїде до Волочиська сам-один і це нам на руку. Але якщо тебе так бентежать традиційні способи його усунення, можу тобі підказати ще один, не такий жорстокий…

— Це ж який? — поцікавився Мальцев.

— Спосіб римських понтифіків часів Ренесансу. Отрута…

— Отруїти Гінзбурга? — повторив здивовано Мальцев.

— Ну, якщо у нього стравохід та шлунок не залізні, це найбезпечніше, — кивнув Марко абсолютно байдуже.

— Та ти просто геній зла, — розвів руками Мальцев.

— Це все наслідки мого перебування у Туреччині, — зітхнув Швед. — Там ще й не такого навчишся, — усміхнувся він до Мальцева поблажливо. — Чув, мабуть, таке, поширене на сході, поєднання слів, як «отрута і кинджал»? Так от… коли кинджалом вдарити неможливо, обирали отруту. І Зоєчка подасть йому те, у чому буде отрута. Скажімо, її хвалену каву просто на таці. А у разі чого, можна буде усе звернути на коменданта, Порфирія Кашина… У нього рильце в пушку — кожен у Волочиську підтвердить. Перелякався викриття…

Іван Мальцев згідно кивнув.

— І куди ти зараз?

— Та до Тарноруди. Куди ж іще… — відказав Марко. — У нас там тютюн човнами переправляють. Один перевернувся, люди тиждень мали що ловити з води. Інший переправили вдало. Ото поки солдати шукають, я маю час роздивлятися по нашій справі…

— Добре… — Мальцев згідно кивнув. — Шукай. А я дочекаюся Кашина і погомоню з ним трохи про життя-буття. Увечері — тут. Будемо радитись, як Гінзбурга зустрічати.

— А що там радитись… — Марко з посмішкою поліз до нагрудної кишені. — Ось! — подав Мальцеву якусь брудну кульку.

— Що це? — Іван Мальцев зі здивуванням обережно покрутив у пальцях ту річ.

— Це катулька хлібного м’якуша. У ній ампула із ціанідом, — відповів безапеляційно. — Розчавиш над філіжанкою кави, Зоєчка оте усе подає Гінзбургу, і вже за мить він труп. Звинувачуєш Порфирія Кашина в отруєнні співробітника ОДНУ та й по всьому.

Мальцев нервово ковтнув повітря.

— Тобто… Ти носив оцю ампулу з ціанідом увесь час при собі?

— Так, — просто відповів Марко. — Я ж не в театрі працюю… Годі тобі, товаришу Мальцев. Поїхав я. А ти вже розбирайся із Кашиним. Повернуся, як ти наказав, увечері.

— Добре… — крякнув той. — Увечері й свою частку із Кашинських оборудок отримаєш.

Швед обернувся біля дверей.

— То я навіть маю у Кашинських оборудках свою частку? — перепитав з іронією в голосі.

— Ти наче з Місяця впав… — махнув йому услід рукою Мальцев. — Звісно, маєш… Нам потрібно триматися один одного, допоки усе не буде так, як нам треба.