Печатка Святої Маргарити

* * *

На Тернопільському вокзалі вирувало життя, наче хтось розгорнув тут ярмарок. Де поділася притаманна йому стримана вишуканість і впорядкованість?

Усюди з тацями й кошиками у руках походжають жінки й дівчата: гукають, вихваляючи свої смаколики, закликають покупців:

— Кіфлики… кіфлики з горіхами!

— Пиріжки, медівники…

— Пампухи з маком та вишнями!

Тут-таки продають або ж мало не примусово тицяють тобі їх у руки — хоч-не-хоч, а мусиш узяти.

Поміж ними ходять поліціянти, ліниво, більше для виду, ганяють перекупок. Трапляються й заможні містяни, військові…

Вздовж колії та попід вокзал куди не глянь — юрби людей у простому селянському одязі, з клунками, торбами, лантухами, рідше — з почовганими валізами. Стомлені, виснажені мало не тижневим очікуванням потяга, що повезе їх до жаданих берегів Атлантики. Це ті, хто вирішив спробувати на смак емігрантської долі у світах, запрагнув іншого життя — нового життя у Новому Світі. Багато хто з них, мабуть, утікачі з-за Збруча, яким вдалося перейти кордон, не втрапивши під кулі радянських і польських прикордонників.

Марко з дивним, незрозумілим відчуттям оніміння якийсь час стояв і спостерігав, як українська родина, наче цигани, розмістилася під почорнілою стіною вокзалу, на клунках, ділячи між собою паляницю. Мати — жвава худенька молодиця — нарізала шматок сала, роздала дітям, чоловіку — найбільший кавалок…

Він мусить йти… Поможи їм, Боже!

— Пан шукає спосіб поїхати до Америки? — якийсь спритний чоловік мало не хапає його за плече. — Наша еміграційна агенція зовсім поруч, за рогом! Прошу пана, за мною, я проведу!

— Ні, ні… Не потрібно. Дякую.

— Може, пан таки надумає? То файна нагода! Там зовсім інше життя! Наша агенція в усьому допоможе!

— Дякую, немає потреби!

— То, може, згодиться Вашим колегам? Ось наша картка! Візьміть…

Чоловік швидко втискує йому в руку шматочок паперу з видрукованою адресою еміграційної агенції і тут же реп’яхом чіпляється до іншого перехожого. Як швидко одні знаходять вигоду у тому, від чого інші змушені тікати у світи!

Милуватися Тернополем часу не мав, однак місто само хапало за очі і те, що він бачив навколо, відлунювало у душі Марка непевним сумом: відчуття близькості батьківщини.

Речей мав небагато, усі вмістилися в невеликий дорожній саквояж. Світлий капелюх затіняв обличчя від занадто яскравого полуденного сонця, а простий, прим’ятий в дорозі лляний костюм не привертав зайвої уваги, видавав перехожим Шведа за звичайного тернопільського пана, що тільки-но зійшов із потяга та й іде собі у справах.

Остапенко радив нарешті запустити вуса та бороду, та Марко ненавидів рослинність на своєму обличчі навіть задля конспірації.

Якось, ще у Константинополі, спробував відпустити семиденну щетину, та поголився вже наступного тижня. Борода росла погано, та ще й із якогось дива була рудою. До того ж треба було навчитися жити із нею. Певно, Всеволоду Змієнку ще доведеться колись поділитися секретом, як витримує під носом оту чорну пишну щітку. Та вуса Юхимович носив не один десяток років.

Спочатку для фасону, а далі, напевно, вже й помічати їх перестав, вони стали з його обличчям одним цілим. Марко вже й не уявляв собі безвусого Змієнка. А самому отак зопалу призвичаїтися… Хіба що до тимчасових, наклеєних.

Вулиця Міцкевича знаходилася у центрі Тернополя. З одного боку — ошатні кам’яниці, з іншого — сквер, насаджений одразу після Великої війни. Марко йшов брукованим тротуаром уздовж ряду будівель, стиснутих в одну непорушну стіну. Затінені кленовою алеєю перші поверхи кам’яниць займали галантерейні й тютюнові крамнички, шевські майстерні, перукарні, салони капелюшків та готового одягу, величезними квадратними очима вітрин закликали перехожих до себе.

Марка цікавив номер 27. За цією адресою мала розташовуватися респектабельна «Подільська Гостиниця», як сказав йому Всеволод Змієнко. Людей тут завжди багато, місце привабливе для променаду, надзвичайно жваве увечері.

Був полудень. Марко примружив очі, аби розгледіти потрібний номер на стіні, що виглядала із затінку кленових крон. А, ось і він… двадцять сьомий. «Подільська Гостиниця», знана через привабливість свого по-справжньому ошатного європейського фасаду.

Марко не раз бачив його на поштівках.

Фотокартки на тлі готелю та поштові листівки із «Подільською Гостиницею» разом із тими, хто у ній зупинявся або ж просто робив тут фото, а потім їхав у світи, розлітався Європою, мандрував через океан аж до Канади й Аргентини…

Сам готель і справді був знаною візитівкою Тернополя, бо не у кожного тернопільського пана були ті вигоди в хаті, що мала «Подільська Гостиниця»: центральне опалення, власний водогін та можливість прийняти ванну. До того ж поки у місті впроваджувалося електричне освітлення, власниця готелю вже провела його сюди і увечері та вночі готель освітлювався не гірше за готелі Варшави чи Відня.

Володіла «Подільською Гостиницею» пані Юстина Шидловська, українка за походженням, що здобула свої статки замолоду на заробітках у Канаді, а повернувшись, осіла разом із чоловіком у Тернополі й вирішила інвестувати зароблене у готель, який облаштувала з усіма вигодами й перевагами.

«То наша людина, — казав Змієнко. — Шанована у місті пані, з чіткою і послідовною громадянською позицією. За українців дбає, тому у її готелі можна почуватися вільно й безпечно. Меценатує багато місцевій „Просвіті“, підтримує театральні гуртки та українців, осілих у Тернополі. Надає прихисток утікачам з-за Збруча та політичним в’язням, коли тих із місцевої в’язниці звільняють… Тому в разі небезпеки пам’ятай: в Тернополі у пані Юстини можеш за потреби мати притулок і всю необхідну підтримку».

Ці слова Всеволода Змієнка пригадалися Маркові, тільки-но він підійшов до «Подільської Гостиниці». Кав’ярня «Болевард» — місце зустрічі Шведа з агентом тернопільського розвідпункту — знаходилася у тій же кам’яниці, що й готель, і належала тій же пані Шидловській.

Різьблені двері червоного дерева були прочинені. Перш ніж увійти, Марко зробив вигляд, що впустив газету, яку дорогою до кав’ярні купив у настирливого хлопчака, оглянувся. Ніякого «супроводу». У цій полуденній спеці взагалі нікому до нього діла не було: перехожі ліниво рухалися алеєю, намагаючись якнайшвидше заховатися в прохолоді однієї з численних крамничок або перейти на іншу сторону вулиці й зникнути у затінку скверу.

Цей замилуваний сонцем і зеленню кленових крон Тернопіль нагадував йому Кам’янець зразка 1919-го року, коли рідне місто стало тимчасовою столицею України. Дев’ять років тому він вже бачив, вдихав і відчував на собі той оманливий запах спокою та неспішності буття: екіпажі, ілюзія миру, променади, мереживні парасольки та краватки-метелики. Аромат кави з кожної кав’ярні. У цьому сенсі кав’ярня «Болевард» направду була чи не найжаданішим і найзручнішим місцем для зустрічей та побачень. Скажімо, ось за тим столиком у кутку можна було б смакувати каву з Лізою, і навіть торкатись поцілунком її щоки — мало хто на це звернув би увагу.

Біля барної стійки виводив тужливу мелодію скрипаль. Заплющивши очі, трепетно перебирав струни, водив по них смичком з лискучої тонкої волосіні.

Кілька пар насолоджувалися спілкуванням одне з одним, не помічаючи нікого і нічого навколо себе.

Марко пройшов до облюбованого столика, глипнув на годинник: часу до зустрічі залишалося ще хвилин з десять. Замовив, як було обумовлено, філіжанку чорної кави та сирника, щедро политого шоколадною поливою — у Кам’янці таким смакувати навряд чи доведеться.

Нічого собі… тут шикарно! Мереживні скатертини, серветки, свіжі квіти у тендітних кришталевих вазочках… Він чув, що господиня закладу навіть під час Великої війни не скупилася на елегантні дрібнички та пристойне меню. Тільки тут, у Тернополі, в ті роки можна було посмакувати юшкою з царської риби, справжньою кавою та канапкою з кав’яром.

Скрипаль грав так, що аж душу перевертало. Привітний офіціант приніс замовлення. Сирник нагадував той, мамин, з дитинства: високий, пухкий, із золотавою скоринкою та вкрапленнями розімлілих родзинок. Правда, мама робила до нього сметанну поливу або ж кисло-солодку мачанку з угорки, що росла в садку і рясно родила щороку.

Як давно то було…

Марко відділив десертною виделкою шматочок. Смачно. Гаряча кава до шоколадної поливи смакувала неймовірно.

— Кажуть, у Лембергу сирники смачніші за тернопільські, але я тому не вірю…

Умовлена фраза прозвучала несподівано. Марко підняв очі.

— Як буду у Львові, то обов’язково замовлю і порівняю… пані.

Він поспішно піднявся.

Просто перед ним стояла жінка. За віком, мабуть, ровесниця його матері: елегантна, доглянута, із сумними очима та м’якою посмішкою.

— Не вставайте, юначе, — мовила вона. — Смакуйте на здоров’я.

— Ви…

— Юстина Шидловська, — відрекомендувалася жінка. — А Ви, юначе, певно той, про кого нам сповістили з Варшави, від Полоза… Подоляк?..

— Саме так, — кивнув Марко. — Радий знайомству.

Звичне псевдо Всеволода Змієнка — «Полоз», яке той вигадав собі, відколи став працювати очільником уенерівської спецслужби, завжди потішало Марка. Хоч сміливості та рішучості Юхимовичу було не позичати, а за часів Великої війни й опісля неї, у вісімнадцятому, він проявив себе справжнім відчайдухом та героєм, добродушний й трохи меланхолічний Змієнко навіть умовно не тягнув на лиховісного гада> назву якого обрав собі за псевдо. Хіба що мав підходяще прізвище та рідкісне зміїне уміння маневрувати та вивертатися поміж інтересами та сферами впливу польської, румунської й британської спецслужб, які, фінансуючи українську, вимагали безумовної відданості та підзвітності останньої.

— Про сирник — дотепно, — сказав Марко з посмішкою.

Вона й собі усміхнулася, присіла за його столик.

Тоненькі зморшки промінчиками розсіялися навколо очей, трохи затеплий як для спекотного дня, однак витончений парфум з нотками флердоранжу видався Маркові знайомим: то був аромат «Букету імператриці», улюбленого парфуму тітки Дарини.

— А кому спаде на думку, що звичайний сирник у нашій справі відіграє таку важливу роль?.. — мовила пані Юстина тихо. — Отже, як доп’єте каву, мій чоловік доправить Вас до Підволочиська, — продовжила без передмов. — У нас є власний автомобіль, тож дорогою не матимете пригод; на ньому Вас ніхто не зупинить. А як зупинять, то всім відомо, що ми до Волочиська їздимо у справах ресторану, на закупи, по яйця та м’ясо, а Ви — наш рахівник. Дякувати Богу, поляки з повагою ставляться до нашого сімейного бізнесу, хоч ми останнім часом і ходимо на межі. Та Бог добрий… Милує.

— До кого мені звернутися у Волочиську, пані Юстино? — запитав Марко.

— Зв’язок триматимемо через надійну людину, Василя Семенюка, — відповіла вона; провела пальцем по скатертині, малюючи Шведові невидиму карту, — Дивіться: він мешкає у Волочиську одразу за костелом, біля залізничного мосту. Як перейдете кордон, ідіть до нього. Там недалечко, по костелові зорієнтуєтеся. Він там величний, гарний. Та й хата у Семенюка видна, одразу упізнаєте. Скажете йому, що Ви рахівник з готелю, від пані Юстини. Це буде Ваш умовний знак. Василь Вас і доправить до радянської комендатури. А далі Ви вже самі… за власного легендою.

— Дякую, пані Юстино.

— Рано дякувати, поки справа не зроблена, — зітхнула пані Шидловська і, підкликавши кельнера, попросила, аби їй принесли філіжанку кави з молоком.

— Усе йому переказуйте на словах, — продовжила вона. — Ніяких записок, аби не втрапити у халепу; Василь має серед прикордонників свою людину, за потреби перетне кордон і з Підволочиська телеграфуватиме нам Ваші повідомлення зашифрованими. Шифр ми маємо.

— Гаразд, — кивнув Марко. — У разі загрози мого провалу я надішлю телеграму «Квитки на потяг не дістати. Спробуйте у Тернополі. Подоляк».

— Добре… Запам’ятала, — відповіла пані Шидловська. — Але благаю, окрім Василя, більше ні з ким зв’язок не підтримуйте. Продадуть ні за цапову душу. Волочиськ повністю під контролем радянської влади. Віднедавна — закрите місто. Шпигуни й запроданці на кожному кроці. Тільки з Вашими радянськими документами й регаліями і проберешся. Є ще одна людина, яка допоможе Вам, — додала пані Шидловська за мить. — Йосип Жезнік. Він млинарує у Тарноруді. Але будьте обережні, Йосип може бути під підозрою у чекістів, нещодавно дуже постраждав. То щастя, що вдалося вивернутися і зостатися живим. А от місцевого диякона дуже мордували…

— Зрозумів…

— Ну от і добре, — м’яко усміхнулася пані Юстина.

Марко допивав свою каву, а вона говорила далі: — Як вийдете з кав’ярні, обігнете будівлю і потрапите на нашу возівню. Там автомобіль. Мій чоловік уже чекає на Вас. Я вірю, що у Вас все вийде, юначе. І ми ще посмакуємо у «Болеварді» тернопільським сирником і відкоркуємо шампанське за Вашу виконану місію.