Печатка Святої Маргарити

* * *

Приїхавши на обід, Мальцев застав свого квартиранта уже у новому строї за столом. Той якраз завершував писати звіт. Поряд — купка листів, сентиментально перев’язаних стрічечкою — замасковані під епістолярний жанр шифровки Баюрного, котрі Клєвєров опрацьовував добру половину дня.

Марунька поралася на кухні, кинулася було накривати стіл до обіду — перейняв її у дверях, завернув знову до кухні. Простягнув кошика з продуктами: сметана, масло, сир, яйця — усе свіженьке, скуплене солдатиком спеціально для нього, високого московського начальства.

— Ну, як наш гість? — кивнув у бік Клєвєрова.

Марунька знизала плечима.

— Хіба я з ним вступаю у розмови? Прокинувся, вмився, поснідав, взявся до роботи… Оце і голови не підводив від своєї писанини. Тільки кави попросив нещодавно. Нелюдяний якийсь…

— А ти би хотіла, щоб він тебе зачіпав? — підморгнув Марунці Мальцев.

Марунька знову знизала плечима.

— Побійтеся Бога, Іване Миколайовичу, у мене є чоловік. Я — шлюбна жінка.

— Ну, от що, шлюбна жінко… як мені знадобиться, то й ляжеш під нього, — проказав Мальцев єлейним голосом. — Ти тут розкошуєш на моїх харчах, усю родину за мій рахунок утримуєш… — стьобав далі. — Маєш бути вдячна за те, що пригрілася біля мене. Інакше я таких, як ти, куховарок хоч з десяток у Кам’янці знайду… Зрозуміла? У Кам’янці кожна баба ліпити вареники уміє.

Дочікуватися відповіді не став, глипнув у бік Клєвєрова.

— Подавай нам їсти, Маріє Степанівно, бо від роботи коні з копит падають!

А сам пішов до Марка.

— І як воно спалося?

— Дякую, добре. Відпочив. Оце завершую. За хвилин десять усе буде готове, — відказав той.

Мальцев сів напроти Шведа.

— Відклади то, Валеріане, маю до тебе розмову. Важливу розмову. От тільки маю бути упевненим, що тобі цілковито можна довіряти, бо…

Марко підвів здивований погляд. З виразу обличчя Івана було складно вгадати, що він має на увазі.

— Мені можна, — проказав із посмішкою. — Пантелеймон попереджав, аби окрім тебе ні з ким тут і не вітатися, не те що у справи якісь вступати.

— Правильно попереджав… — Мальцев відкинувся на спинку стільця. — Він знав, що говорив, бо якби не я, Баюрний би вже давно гнив у могилі, а не сидів у радянській дипмісії у Варшаві… Одначе, друже Валеріан, розмова такого ґатунку, що то не для кабінету, тому…

— Я уважно слухаю, товаришу Мальцев.

Іван зам’явся. Дістав із портсигара цигарку і вперше за увесь час запалив просто у кімнаті.

— Маріє… чуєш? — гукнув, не озираючись. — Попільницю мені принеси!

Марунька увійшла, невдоволено втягнула носом повітря, та швидкий Марків погляд змусив її не проронити ні слова. Поклала перед Мальцевим важку бронзову попільницю, що від попередніх господарів залишилася.

— А тепер іди собі! — додав Іван. — Двері не забудь за собою зачинити. Іди, в садку погуляй, Маріє!

— А як же обід, Іване Миколайовичу? — все ж перепитала вона.

Мальцев роздратовано глипнув на неї.

— Ти чула, що я тобі сказав? Іди погуляй у садку. Подаси обід, як покличу.

Марко з інтересом спостерігав за нервовим Мальцевим. Яка його муха вкусила? Що за таємничість?

— Отже… — проказав Мальцев. Далі слова знову наче застрягли у нього в горлянці. Дочекався, поки за Марунькою грюкнули двері. — Маю усі підстави сказати, що радянська влада перед тобою дуже завинила… І я хочу виправити ту несправедливість по відношенню до тебе, Валеріане. Я читав усі звіти Баюрного про тебе, — додав за мить. — Особливо про те, як загинули твої рідні у Пітері…

Марко вдавано спохмурнів. Похнюпився, втупився на свої руки, наче на них, як у того, описаного Баюрним, справжнього Валеріана Клєвєрова все ще можна було побачити бруд, що врятував тоді штабс-капітану життя на вулицях вимерлого Петрограда.

— Ти можеш воскресити моїх рідних? Повернути моє колишнє становище? — запитав Швед, зиркнувши з-під лоба на Івана Мальцева. — Я підписався під отакою писулькою, що забуду про усе, що сталося у Петербурзі тієї осені з моєю сім’єю. Обіцяв, що забуду, хто то вчинив. Але ти сам нагадав мені. Я обіцяв забути, але не думай, що мені то більше не болить. Тому, краще, не нагадуй.

Мальцев на якусь мить зам’явся знову. Усе ще межувався, мав сумніви, однак відступати уже не хотів.

— На жаль, повернути тобі рідних до життя я не в силі, — відповів він. — Але щодо становища, щодо ТВОГО КОЛИШНЬОГО становища… Справа цілковито секретна, Валеріане. І ніхто про неї знати не повинен… — проказав поспіхом.

— На місці твоєї домробітниці я би вже прилаштувався і підслуховував за дверима, — похмуро відповів Марко. — Якщо справа така секретна, то навіщо так демонстративно це виявляти?

Мальцев рвучко підвівся, підійшов до дверей і з силою прочинив їх: Маруньки за ними не було.

— От бачиш! — проказав до Марка. — Ніхто нас не підслуховує. Тут, у мене вдома, говорити про таке цілком безпечно. Отже, Валеріане, те, що я зараз тобі розповім, має надзвичайну вагу, — всівся знову за стіл напроти Марка. — І, можливо, у подальшому може цілковито і докорінно змінити і моє, і твоє, Валеріане, життя. Тож слухай… — додав зовсім тихо, так, що Марко аж нагнувся ближче до нього через стіл. — Є тут недалечко від Волочиська, на Збручі, прикордонне містечко — Тарноруда…

Швед підняв здивований погляд на Мальцева.

— Під час нещодавнього вилучення церковних цінностей, — продовжував той, — я дізнався, що хтось із місцевих таємно виніс із костелу і заховав старовинну ікону, копію зі ще давнішого оригіналу, який вважається чудотворним. Справжній образ ще у двадцятому році тарнорудський ксьондз, такий собі Броніслав Роговський, вивіз до Тернополя. Там теж історія була…

Місцеві мені розповідали, що як від’їхав на певну відстань від Тарноруди, коні стали, наче скам’янілі, не хотіли рушити з місця, поки він не благословив тією іконою містечко. Ну… я усім цим чудотворним байкам не дуже вірю, — правив далі Мальцев, — однак я чув, що справжню чудотворну ікону з Тернополя аж до Зєльонки Паслецької доправили. Тепер не дістанеш. У Тарноруді залишалася тільки оця копія, про яку я тобі зараз кажу.

Марко усміхнувся собі під ніс: значить, отець Броніслав таки встиг порятувати чудотворну ікону! Дякувати Богу. Правда, з Польщі її тепер так просто не повернеш. Та й куди? До радянської України, звідки її одразу повезуть до Москви, а далі продадуть за безцінь?

— То я ніяк не второпаю: ти хочеш знайти копію чудотворного образу із тарнорудського храму? — поцікавився він у Мальцева. — До чого тоді я і моє становище?

— А до того… — відказав Іван. — Золота й цінностей ми нашкребли у Тарноруді не так багато, а все тому, що містечко Збручем поділене на дві половини. Нашу й польську. Більшу частину цінностей селяни встигли до сусіднього костелу через Збруч ще раніше переправити. Через ту втрачену ікону та зовсім нікчемну кількість золота я геть розпасіювався. Розраховував на значно більший улов!

Почав у місцевих випитувати. Спочатку по-доброму. Не допомагало. Погрожував розстрілом… Як горохом об стіну! Обшукали скрізь. Нічого! От тарнорудський диякон — мої хлопці, що таїти, переборщили з ним добряче — зізнався, що та копія ікони жалюгідна і, на відміну від оригіналу, не представляє ніякої особливої цінності. Зате він має відомості про значно цінніші речі, ніж копія старовинної ікони — якийсь середньовічний скарб, що сюди доправила із самої Шотландії ще за київських князів королева… як там її звали, зачекай! Маргарита! Королева Маргарита Шотландська! Диякон Крушанівський казав, що її потім мало не за життя ще й канонізували.

Марко відчув, як у нього геть пересохло у горлі. Та все ж, додавши голосу певного скептицизму, проказав насмішкувато:

— І Ви, товаришу Мальцев, вірите у ці байки?

— І я так подумав на початку що байки, — розвів руками Мальцев.

— Байки, то мови немає! — похитав головою Швед.

— Та отой диякон забожився мені і під страхом смерті давай розповідати далі, — продовжував Мальцев. — Мовляв, місцезнаходження того скарбу було відоме лише колу посвячених членів товариства ордену Білої Троянди, вищим священикам — єпископам та волосним управителям. Були і якісь документи, та наші орли їх давно поспалювали, не розібравшись. Біда від неуцтва — те, про що ми з тобою говорили.

— І що далі?

— Так от, — вів Мальцев далі. — Усі, кому то було відомо, давно або вибиті, або за кордоном, і їм не до пошуків скарбу. Тут же, на місці, таємниця його місцезнаходження була відома лише єпископу, якому після революції на таємному зібранні передали спеціальну печатку із зображенням святої Маргарити. Крушанівський бачив її власними очима і навіть погодився намалювати, як вона виглядає. Він запевняє, що єпископ Лєпновський увесь час носив її при собі як каблучку чи перстень… Та печатка використовувалася тільки в особливих випадках, для найважливіших документів. Але окрім того вона… ти не повіриш, Валеріане, є ключем, що відчиняє таємний сховок, у якому знаходяться ті прадавні скарби!

Марко приголомшено мовчав, гарячково намагаючись зметикувати: те, що зараз почув від Мальцева, — прояв Божого дива, неймовірне везіння, випадковий збіг чи якась підступна провокація?..

— Що ти дивишся на мене, як баран на нові ворота! — вигукнув Іван, забувши. — Я кажу тобі те, що почув на власні вуха! У Тарноруді заховані стародавні скарби, Валеріане, і ми з тобою можемо знайти їх!

Тепер він міг нарешті глибоко затягнутися цигаркою, яка тліла у його пальцях увесь цей час.

У кімнаті запала мовчанка. Марко якийсь час дивився на Мальцева.

— Ну, Клєвєров, кажи щось. Не мовчи, — нарешті промовив Іван.

— Та що казати… Намагаюся повірити, що все мною почуте — правда.

— Правдивіше не буває! — відповів Мальцев. — Я ж так і не доказав тобі, Клєвєров! Та печатка була передана місцевому кам’янецькому єпископу, отцю Лєпновському, він носив її при собі. Ти тільки уяви, як я мчав із Тарноруди до Кам’янця! Мов навіжений! Панотця ж напередодні арештували! Ну, думаю, у слідчій тюрмі він нікуди від мене не подінеться, аббат Фаріа довбаний. Але сталося те, чого я боявся найбільше: годувати арештантів не дуже є чим, та й у камерах тісно — як оселедців у бочку усіх тиснуть. От комендант нашої слідчої в’язниці і вигадав їх потроху розстрілювати, буцімто за втечу, аби не утримувати зайвих… Солдати — за свідків (вочевидь, у Сєргєєва є свої, перевірені люди), лікар засвідчує смерть, усе чин-чином, не підкопаєшся.

Щойно приїхав із Тарноруди — наступного дня до коменданта пішов. Марно! Лєпновського саме у такий спосіб і розстріляли ще за кілька днів до мого приїзду. Буцімто за спробу втечі. І поки я до Кам’янця добирався, його й поховати уже встигли.

— Навіть якщо так… Іване, слід загублено! — проказав Марко. — Де шукати ті скарби? Так можна усі околиці Волочиська перерити, їх розшукуючи.

— Печатка… Печатка, товаришу Клєвєров! — урочисто підняв угору палець Іван Мальцев. — Ти забув, що я згадував про печатку! Вона десь має бути. Єпископ заховав її — це так само точно, як і те, що розказане мені дияконом Крушанівським — правда. Вона — у Кам’янці. Треба будь-що знайти ту печатку, поїхати до Тарноруди і під виглядом обшуків чи чого там ще розшукати ті скарби! Я так гадаю, відтиск тієї печатки і прочиняє двері потаємного сховку.

А тепер зрозумій найголовніше, Валеріане, — продовжував далі Мальцев, — відкрито займатися пошуками печатки я не можу… Розпитувати-випитувати теж… Та й у Тарноруді знаходитися невідлучно — це одразу викличе підозри в усіх навколо… Розумієш? А от ти… Ти міг би тут цим питанням зайнятися й у Тарноруді гарний шмон зробити…

— Тобто ти хочеш мені доручити пошук скарбів? — перепитав Марко здивовано.

— Саме так! Ти не викликатимеш такої підозри, як я. Ти матимеш повний карт-бланш від мене у своїх діях!

— Звідки мені знати, що це не пастка, Іване? — поцікавився Швед, пильно подивившись в очі Мальцева. — Звідки мені знати, що ти не обдуриш мене, як доведеться ділитися скарбом, коли ми його знайдемо, не віддаси на поталу своїм?

— Бо маємо довіряти один одному; ти отримаєш половину з усього, телепню! — тихо відповів Мальцев. — Половину! Втямив, Клєвєров? І прощай, злиденне життя! До того ж я не вірю у те, що радянські ідеали раптом стали тобі близькими; ти з народження мав усе, ти ніколи не був пролєтарієм і прижитися у радянській країні тобі буде ох як складно! А з такими грошищами ти зможеш облаштуватися де завгодно, второпав?

Брови Марка поповзла вгору.

— Та второпав… Але скарби потрібно ще знайти… Хіба золото та цінності за новими законами не належать радянській владі, Іване?

— Оце ти мені ще розповідатимеш, що належить радянській владі? — роздратовано проказав Мальцев. — Я скажу тобі зараз страшну річ, — промовив він, геть збліднувши. — Скажу лише тому, що довіряю тобі, Клєвєров: я достатньо зібрав золота та цінностей для радянської влади. Вантажівками вивозили з навколишніх сіл. Можу я щось і собі на чорний день припасти?

Марко провів долонею по обличчю.

— Тобто… Зачекай, Іване… Просто хочу переконатися, що правильно тебе зрозумів… Ти, спеціальний уповноважений ОДПУ Іван Мальцев, хочеш незаконно заволодіти старовинним скарбом княжих часів, якому немає ціни, і називаєш це «припасти на чорний день»?

Мальцев кілька митей дивився на Марка і нарешті проказав:

— Так. Ти усе правильно зрозумів, Валеріане. Саме цього я хочу. А ще я хочу, аби ти допоміг мені у пошуках того скарбу і, заволодівши ним, отримав би свою частку. А далі… я тебе не знаю, а ти мене… Світ он який широкий!

Марко ошелешено дивився на Мальцева. Такого від Івана він почути не сподівався.

— Скажу відверто… несподівана пропозиція, — проказав Швед. — Аж випити захотілося. Ну, добре. Припустімо, ми той скарб знайшли. Перепрошую, що лізу не у своє діло… Але тобі-то чим радянська влада так насолила? — запитав у Мальцева. — Ти ж казав мені, що з младих пролетарських ногтєй комісариш, кров і плоть їхня. Не те що я… Сам знаєш.

Іван знизав плечима.

— Нічим. До цього часу я навіть їй вірно служив. Але… Ти розумієш, Валеріане… Я ж не тупий місцевий гвинтик для виконання окремих задач і не з сусіднього Довжка на посаду уповноваженого призначений, а із самої Москви. Уся важлива інформація через мене проходить. Хочеш не хочеш — змушений аналізувати, думати і робити висновки. І з того місця, де я сьогодні знаходжуся, добре видко, що буде далі. Та там на кордоні усі, як можуть, наживаються на тому.

— І що ж ти бачиш? Що буде далі? — вдавано насмішкувато запитав Марко.

— А ось що буде, — безапеляційно відповів Іван Мальцев. — 3 усього видно, що зараз ми планомірно захищаємо ці території: вивозимо до Москви церковне золото та цінності, восени почнемо вивозити звідси зерно та інше продовольство… Уже прийшли рознарядки забирати усе, розкуркулювати кожного, хто має на подвір’ї бодай нещасну козу; кожного, хто, власне, має те подвір’я. А коли почнемо забирати збіжжя… Що далі, Валеріане?

Марко дивився Мальцеву просто в очі.

— Почнуться глади і мори, — відповів Марко.

— Саме так. І бунти, — кивнув Мальцев. — Тих, хто ще буде в силі бунтувати, — накажуть або розстрілювати на місці, без суду і слідства, або вивозити до Сибіру як ворогів революції. І будь упевнений, не таким потягом, яким ти сюди із Варшави їхав. З того, що я читав і знаю, Малоросія завжди стояла Москві кісткою в горлі. І всі ці Центральні Ради, Директорії, Грушевські з Петлюрами…Ти ж он навіть у своїх Парижах був у курсі про той бій за Вознесенськ, сам же мені розповідав про те, як петлюрівці без куль в атаку йшли. Хохли — це шалені люди. Вони захищатимуться до останнього. І навіть тоді, коли вмиратимуть, то з голими руками у бій проти тебе підуть.

До слова… Якраз під тією Тарнорудою, про яку тобі я торочу, при в’їзді, перед містечком на цвинтарі такий був у вересні 1920-го бій… Цільну, озброєну до зубів червону дивізію розбили вщент так звані чорні запорожці… Дрібка їх була проти дивізії. Отак!

Марко похитав головою.

— Наші про те позорисько неохоче згадують, — продовжував Мальцев. — Але ж то мало місце… І люди то бачили і знають… Так, нашим прочухана давали не раз, і тому я думаю, що коли ми почнемо у селян останнє забирати, тут завариться така каша, що нам і не снилася. Вода у Збручі почервоніє.

Боюсь, ми тут не для того, аби поширювати радянську владу та людей переконувати, Валеріане, що у складі радянської Росії добре жити буде, а для того, аби… викорінити місцеве населення настільки, наскільки можливо. Усіма доступними способами.

— Тобто? — перепитав Марко.

— Ти як маленький… — роздратовано проказав Мальцев. — Тобто фізично. До ноги, — тихо додав він.

Марко похитав головою.

— Хіба то можливо? Хіба то справді можливо? Цілий народ…

— Чого ж ні? — розвів Іван руками. — Одних виб’ємо, інших голодом заморимо, ще інших до Сибіру переселимо. Простори матінки-Росії необ’ятні, робочі руки скрізь потрібні. А через яких кілька десятків років вони там або вимруть, або зрозуміють, що краще забути, хто вони і звідки…

— Ти говориш страшні речі, Іване.

— От і я про те, товаришу Клєвєров, — Мальцев заговорив зовсім тихо. — Певності немає. А знаючи хохлів, ніхто так просто у цім ошалілім від свободолюбства краї здаватися нам не буде. Мені ж ота непевність та кровопролиття від сімнадцятого до чортиків набридли. Хочу жити спокійно, по-людськи, от як би ти, скажімо, жив у Парижі, якби у тебе гроші тоді були.

Марко сидів, приголомшений почутим. Зовсім приголомшений. Сподівася чого завгодно, тільки не такого…

— Ну, досить балакати, — проказав раптом Мальцев. — Я тобі все сказав, Валеріане, а ти дай мені відповідь, чи цікавить тебе моя пропозиція.

— А в разі, якщо не цікавить? — Марко простягнув Мальцеву через стіл руку.

— Ні разу не повірю… товаришу Клєвєров! — усміхнувся той, потиснувши руку Шведу. — Тобі ціна гідного життя як нікому відома. Пообідаємо, бо я зголоднів як звір. Випиймо за нашу співпрацю й успіх задуманого. Тільки позабирай оці твої листи й конверти, нехай Марія нам їсти подає…