Печатка Святої Маргарити

* * *

Остапенко гнав свій «Форд» зовсім не до міста. Кудись у протилежний бік від Варшави мальовничим путівцем, що вився через ліс.

— Ми куди? — поцікавився Марко.

— На нашу таємну криївку, — Остапенко покосився на Шведа, як він знімає з пальця обручку і перечіплює її до ладанки, на ланцюжок. — Не хвилюйся, до ночі назад тебе в обійми дружини доправлю, — гмикнув Євген, та вже за мить посерйознішав, пильно глянувши на Марка. — Пантелеймон Баюрний… Румуни після твого донесення взялися його пасти, а потім провели таємний обшук удома. Та й Змієнкові орли — молодці: запасли його зв’язкових… Взяли просто з усіма тельбухами.

— А що дав обшук?

— Свіженькі шифрувальні таблиці, заготовки листів від так званого «українського підпілля»… Усе тепленьке, тільки-но з кухні ОДПУ, Марку. Усе, що Клопенко йому передав. Кажу тобі, вони працюють без вихідних. Баюрний, правда, вперто відпирається, мовляв, «проіски врагов»… Але ти краще запитай, хто його зв’язковий, той, якого орли нашого Юхимовича захапали.

— I кого ж?

— Нашого старого друга, Сергія Клопенка…

— Та ти що!

— Так, так, братику. Бачиш, як ти випав із життя зі своїм одруженням?

Марко кивнув.

— Але просто якось усе. Занадто просто.

— Нічого собі — просто… Ти витратив майже місяць, поки перебалакав з половиною Варшави, поки знайшов хоч якусь зачіпку на нашого бездоганного Баюрного… Румуни відслідковували усі його зв’язки… Змієнківці випасли нам Клопа… Невдячний ти, Шведе.

Марко гмикнув.

— Не вірю, що ОДПУ вкотре зіграло такого коня… Повернути Клопенка до служби, ризикуючи, що він нарветься на когось із тих, хто його знає?

— Можливо, він не думав, що ми так швидко повернемося до Варшави, — стенув плечима Євген. — Зрештою, Клопенко і не наривався, він зустрічався з Баюрним таємно, без зайвого галасу. То наші гарно спрацювали.

— То ми зараз…

— Аякже! — зневажливо кинув Остапенко. — І його, і Баюрного… Обох побачимо.

— І ти… — Марко виразно подивився на Євгена, — напевне, уже зробив їм обом «парадний патрет»?

— На жаль, тільки Клопу, — відповів той, кривувато посміхаючись. — Змієнко мене до Баюрного не пустив. Вибач, Марку, я знаю, що у тебе інші методи, — іронічно проказав він. — І ти тільки мене полюбляєш час від часу за барки тягати, але тут я не стримався… Спокуса була занадто велика.

Швед видихнув.

— То у Баюрного, — Марко обвів рукою своє обличчя, — «патрет» цілий?

— Кажу ж тобі, Змієнко мене до нього не пустив. А у тебе є якісь думки з приводу? — поцікавився Остапенко. — Чи ти просто хочеш попрацювати лівою з чистого аркуша?

— Думки є. Залежно від того, які свідчення він уже дав. — Марко крутнув головою, аж у шиї хруснуло. — А взагалі, Євгене, я сьогодні добрий…

— Знаю, знаю, і думки твої блукають по другому поверху будиночка серед черешневого саду… До дружини линуть, — засміявся Остапенко. — Зберися, Марку.

— Я зібраний.

Остапенко кермував, не відриваючи погляду від дороги.

— Тільки я тебе прошу, не починай з ними свої єзуїтські бесіди… — мовив. — Я часом як послухаю тебе, аж вуха в’януть. Звідки у тебе таке терпіння, Шведе?

— Євгене, а який сенс твого рукоприкладства? Наче ти не знаєш, що у кожної людини є своя слабинка. Якщо на ту слабинку правильно натиснути, людина сама тобі усе розповість.

— Знаю, але як на мене — так швидше. У даній ситуації. Панькатися з ними нема коли.