Печатка Святої Маргарити

* * *

В кухні витали неймовірні аромати. Він підсмажував грінки — такі самі, які у дитинстві для нього смажила мама, вмочаючи скибки хліба у збите з молоком яйце. Вони виходили золотисто-рум’яні, апетитні, пухкі, а не хрумкі й підсушені, як англійські тости. Далі — ковбаски. На розжареній пательні вони тріскали, стікали соком і шипіли… Потім випускна яєчня з лискучим апетитним жовтком посередині. Нарізав тонкими скибочками шинку та сир, порційними шматочками масло. І поки він із вправністю кухаря викладав усю ту смакоту на тарілки, а Тарілки на стіл, Ліза заварювала чай.

Її все ще вологе після душу волосся без усілякого перманенту закручувалося у тонкі завитки. Він торкнувся того завитка, провів пальцями по щоці.

— З такими сніданками я швидко наберу вагу, стану гладкою і негарною… — мовила вона. — Але як від такої смакоти можна відмовитися? Ти все так апетитно готуєш…

З такими сніданками… Марко пригорнув Лізу до себе. Ілюзія спокою та родинного затишку, якого вже завтра не буде. Наче у нього є можливість готувати для неї сніданки щодня… Скоро по нього приїде Остапенко. А найближчим часом він буде змушений зоставити її тут саму. Про погане у їхній роботі ніхто не думає цілеспрямовано. До поганого просто маєш бути готовим, намагаєшся прорахувати найбільші можливі ризики та й усе. Якесь нелогічне, ненормальне твердження, бо сам факт перекиду за кордон, на територію радянської України, і є одним великим, небезпечним ризиком… Коли ніхто тобі не може гарантувати повернення живим і здоровим назад. Це твоє особисте, якщо хочеш, завдання — залишитися і повернутися живим. Зрештою, він вирушить туди, за Збруч, не для того, аби там загинути. Але… що, як раптом із ним щось станеться? Якщо він загине, якщо?

— Лізо! Я кохатиму тебе, навіть якщо ти погладшаєш, — сказав їй на вухо. — Знай, що я кохаю тебе. Дуже. І кохатиму ще більше. Особливо коли ти погладшаєш ось тут… — він торкнувся долонею її живота. — Народи мені дитину. Сина чи доньку — Мені все одно… Наше з тобою спільне дитя.

— Як же… Як же я… якщо ти їдеш… якщо ти… — її очі наповнилися сльозами, і у голосі забринів відчай.

— Так я ж повернуся. Обов’язково повернуся. Про погане навіть не смій думати!

Остапенко, при певному цинічному ставленні до сімейних стосунків, для яких — і Євген божився у тому — він не був створений, все ж мав рацію: ніщо так не вибиває з колії, як жіночі сльози, почуття до жінки, яку кохаєш. Думки про неї тебе розхолоджують, роблять м’яким і вразливим.

Марко відчував незвичну безпорадність. Слова, які б мали знайтися, аби втішити Лізу, усі до одного видавалися нікчемними.

— Ну, годі, годі, люба моя… не псуймо собі ранок поганими думками! Я прошу тебе. Мені теж нелегко. І поки все не вистигло…

Від жартів і примовок Марка, а ще від того, що він взявся годувати її усім, що було на його тарілці, настрій Елізабет трохи покращився. Вона вже знову посміхалася, і, коли приїхав Остапенко, навіть жартувала. Зітхала тоді, коли Марко не бачив. І поки він та Євген пили каву, а той із задоволенням смакував канапками з шинкою, намагалася вдавати, що все добре, що так і має бути.

— Ти розповіси їм про… скарби святої Маргарити?

— Лише після того, як все розвідаю сам, — відповів він, цілуючи її перед тим, як всістися до автомобіля. — Якщо це все виявиться правдою, Лізо… то це дуже важливо. У мене навіть слів немає, як це важливо. Твій батько зробив нам усім неоціненну послугу. Тільки от питання: де саме шукати те золото і головне — як потім вивезти його з радянської території… Коли все розвідаю, тоді знатиму напевне, як діяти.