Печатка Святої Маргарити

* * *

Іноземний відділ ДПУ у Кам’янці-Подільському за іронією долі розташовувався кварталом нижче від маєтку поміщиці Осавулової, що у 1919-му слугував резиденцією Директорії. Така близькість двох будівель Маркові видавалася знущанням над усім, що вдалося колишній українській владі бодай на короткий час відстояти та вибороти у більшовиків, а потім знову втратити, аби усі ті завоювання знову повернулися у руки совдепії.

Марко із жалем подивився на пошарпану башту садиби Карла Дембицького. Ще пам’ятав, як із Костем Чорницьким видерлися туди, на отой балкон, що аж під черепичним дашком, і разом з іншою студентською молоддю вітали головнокомандувача Симона Петлюру, коли він проїжджав повз до своєї резиденції. А сторож гукав на них зі сходів: «Позлазьте, хоч половина! Балкон завалите, урвителі! Наче Петлюри живого ніколи не бачили!»

А де ж і коли ті студенти могли його побачити, як не зараз у Кам’янці?

Ще один привид з минулого… Кость Чорницький, кістки якого теж давно погнили на кладовищі… Казав Змієнко, він помер від тифу і похований десь у Волочиську, на польському цвинтарі…

Перш ніж зайти у похмурі різьблені двері, Марко подумки перехрестився. Ну от і все… зараз почнеться справжня гра, з якої вже так просто не зістрибнеш, поки не доведеш її до завершення, хіба що тебе розкриють швидше, ніж ти зметикуєш, що пропав.

Представився черговому, простягнув документи на ім’я Клєвєрова, лист Баюрного, перепустку, якою його спорядив волочиський комендант Порфирій Кашин.

— Вашу зброю, товаришу Клєвєров…

Поклав свого незмінного «Уебблі Скотта» на стіл чергового.

«Хто живе під покровом Всевишнього, той у тіні Всемогутнього перебуває…», — пройшов у голові рядок за рядком Дев’яностий псалом, поки очікував.

— Товариш уповноважений готовий прийняти Вас, — доповів черговий. — Проходьте.

Марко ступив уперед. Важкі двері глухо зачинилися за його спиною. Ну от, він у самому лігві.

— А-а-а-а… Товаришу Клєвєров! З приїздом. Проходьте, проходьте! Давно Вас чекаємо.

Просто перед Шведом на тлі зібраної покривленими «жабками» французької портьєри сидів довготелесий хлопака. Колись небесно-блакитного кольору шовкова портьєра тепер нагадувала спіднє старої і не дуже чепурної пані — давно втратила свій попередній пристойний вигляд, зблідла, посіклася на сонці. Пропахле тютюном повітря у кабінеті уповноваженого довершувало загальну похмуру картину колишньої, безповоротно втраченої розкоші: покалічений різьблений стіл, стільці з різних меблевих гарнітурів, шафа з численними папками і стосами документів за потемнілим склом.

Власник кабінету, за роками не набагато старший від Марка, акуратний, підтягнутий, з гладенько зачесаним волоссям, у новій формі, напрасованій так, що муха могла б забитися, на льоту вдарившись у його рукав, виглядав щонайменше дивно в оточені цього різнокаліберного мотлоху, який для нього, вочевидь, стягували з усього Кам’янця.

Жвавий чіпкий погляд умить обмацав Марка з ніг до голови, але з обличчя уповноваженого не сходила приязна посмішка.

— Валеріан Клєвєров…

— Знаю, знаю! Пантелеймон Баюрний докладно писав про Вас у своїх донесеннях, — знову усміхнувся той, підводячись назустріч Шведові. — Чекали на Вас, товаришу Клєвєров, із нетерпінням, бо чули про Вашу діяльність у Константинополі і Варшаві, — багатозначно підняв він вказівний палець. — Та й відомості Ваші нам не раз у пригоді ставали… Я Іван Мальцев, — представився. — Уповноважений ОДПУ. Стою, так би мовити, на сторожі революційних ідеалів тут, у самому прикордонні.

Іван Мальцев старанно намагався говорити українською, та його рідна мова — російська — раз-по-раз проскакувала у кожному реченні.

— Радий знайомству, товаришу Мальцев, — Марко потиснув руку уповноваженому і всівся навпроти, на запропонований стілець. — Якщо Вам зручніше російською, будь ласка.

— Е-е-е, ні! — похитав головою Мальцев. — Маємо наказ. «Быть поближе к народу советской Украины и с населением общаться более по-украински. Это располагает людей к советской власти», товаришу Клєвєров… — додав він. — Але у Вас, я бачу, проблем з українським язиком немає?

— Жодних… Моя нянька була з малоросок, — усміхнувся Марко. — Навчила мене. Навіть пісень кілька знаю…

— Це добре. Згодиться, — кивнув Мальцев, знову розгортаючи документи на ім’я Валеріана Клєвєрова, що лежали у нього на столі. — Тут, над Збручем, народ упертий, знанієм українських пісень Ви їх… точно расположите к себе. Як доїхали?

Марко стенув плечима.

— Доїхав добре… Навіть дуже добре. Волочиський комендант, товариш Кашин, люб’язно надав свій автомобіль, його водій довіз мене до Кам’янця.

— А, Порфирій… — приязна посмішка не сходила з обличчя Мальцева. — Так… Порфирій — щира людина. До того ж він мав чітку настанову посприяти Вам якнайшвидше прибути сюди, до нас, — розвів він руками. — Як там, за кордоном? — поцікавився за мить. — Я хоч уповноважений курувати роботу іноземного відділу, але до іноземців, знаєте, руки не доходять… Та й далі Тернополя ніколи не був.

— За кордоном… — проказав Марко. — роботи багато, товаришу Мальцев. А сил малувато. Та й фінансування таке собі… Товариш Баюрний переважно працює на голому ентузіазмі. Але те, що робить він за ідею, не завжди згодні робити наші зв’язкові — турецькі та польські друзі… Ідеї соціалізму для них лише спосіб заробити, тому за свої послуги вони хочуть грошей.

— Ну, скажімо, товариш Баюрний Вам всього не розказував, бо він теж не за голу ідею працює.. — усміхнувся Мальцев. — А Ви? За ідею? — він багатозначно з-під лоба глянув на Шведа. — Пантелеймон писав, що Ви із бивших…

— А хто у нас не із бивших? — гмикнув Марко. — Навіть товариш Ульянов-Ленін, наскільки мені відомо, дворянського роду.

— Я, наприклад, не із бивших… — усміхнувся Мальцев. — 3 робітників я… До революції працював майстром на одному із петроградських заводів і мав справу виключно із металом.

— Ага, а в обідню перерву Карла Маркса почитували, — кивнув Марко. — Таємні пролетарські гуртки, сходки за самоваром, розмови про те, как убіть батюшку-царя…

— Как убіть батюшку-царя вирішував не я, а потомственний дворянин, товариш Ульянов-Ленін, — розсміявся Мальцев. — Але я, товаришу Клєвєров, в жодному разі не тикаю Вам Вашим дворянським походженням. Більшість теперішніх радянських військових теж із колишніх дворян… Перед лицем загрози іноземної інтервенції доля Росії об’єднала навіть, здавалось би, запеклих ворогів… У цьому наша сила, товаришу Клєвєров. Вам, певно, відомо, що радянська влада тверезо оцінювала ситуацію ще у сімнадцятому, до того ж новий час диктує нові правила: у селян, робітників та матросів є тільки ідея і запал, але все ще немає потрібних знань.

— Ну, Вас же, як я подивлюся, навчили! — слушно зауважив Швед. — Значить, й інших можна.

Мальцев криво посміхнувся.

— Навіть ведмедя можна чомусь навчити, товаришу Клєвєров, усе залежить від бажання самої людини. У мене воно було. Звичайно, можна навчити і робітничий клас, а усіх «із бивших» можна перестріляти, але чи не краще переконати людей стати на бік радянської влади, як-от ми Пантелеймона Баюрного свого часу, а він — Вас…

— Він мене не словами, а горілкою переконував, — реготнув Марко. — Я був тоді не у найкращих життєвих обставинах. Але хай там як, а Ви праві, товаришу Мальцев: я присягу давав служити своїй вітчизні, а не іноземним інтервентам. Тож вибір мені як російському офіцеру насправді зробити було неважко.

— То все-таки, товаришу Клєвєров, Ви з нами за ідею, а не за гроші? — не вгавав Мальцев.

— А чого варта гарна ідея без гарного фінансування, товаришу Мальцев? — Марко подивився на Мальцева як на немудрого. — Ведучи гру з такими сильними супротивниками, як спецслужби Британії, Польщі та Румунії, не можна залишатися голодранцями… Втрачається час, нівелюються зусилля… Нас просто не сприйматимуть всерйоз, — вів далі він. — Навіть уенерівські агенти мають у своєму розпорядженні достатнє фінансування.

— Я не про загальне фінансування нашої роботи за кордоном, товаришу Клєвєров, — поблажливо усміхнувся Іван Мальцев. — А про Ваше особисте ставлення до ідеї. І до грошей.

— Я вже відповів Вам, товаришу Мальцев, — похитав головою Марко. — Гарна ідея завжди варта гарного фінансування. Ви, безперечно, знаєте про це. А гідна робота — гідної оплати… Гріш ціна умінню і талантам, коли тобі за них не платять.

— Ви мені подобаєтеся, товаришу Клєвєров! — Мальцев підвівся, підійшов до Марка ближче, поплескав його по плечу. — Буду відвертим, я дотримуюся такої ж думки, хоч більшість товаришів переконані, що контрреволюцію можна подолати голими і босими…

— Гм-м… — Марко розвів руками. — Історії відомі різні прецеденти, та одна голіруч виграна сутичка не те саме, що виграна ціла війна…

— Ви на що саме натякаєте? — поцікавився Мальцев.

— Ну хоча б на взяття петлюрівцями Вознесенська у двадцятому, — відказав Швед, помічаючи, як спохмурнів його співрозмовник. — Чутки ходили неймовірні, — продовжував він. — Казали, товариша Мармузова тоді навіть від командування відсторонили, а петлюрівці, не маючи набоїв, пішли проти його військ, плескаючи в долоні — вдавали, наче то постріли з гвинтівок. А далі в рукопашну і розгромили — не багато не мало, а цілу 14-ту армію. Але де тепер радянська влада і де петлюрівці…

— А, то Ви з цього боку заходите… І Ви, я бачу, добре поінформовані, товаришу Клєвєров, — Мальцев пильно подивився на Шведа. — Знання ці, звісно, Вам придадуться в роботі, але не варто, не варто ними козиряти перед кожним… На жаль, історія з таким фіналом — не поодинокий випадок у нашому протистоянні петлюрівським бандам. Але, на щастя, й не закономірність. Інакше зараз у Кам'янці все ще були б вони, а не ми.

— Ця історія — уже історія, — усміхнувся і собі Марко. — Знаєте, товаришу Мальцев, люблю історію. Особливо історію Древнього Риму. Захоплювався раніше, до перевороту.

— Що, і латиною володієте? — здивувався Мальцев.

— І латиною, і ще кількома живими мовами… Але кому то зараз потрібне…

— Ну, не скажіть, не скажіть, товаришу Клєвєров, от зараз Ви саме у тому місці, де Ваші знання ох як потрібні. І латина, і «шпрехен зі дойч», і… не знаю далі… Взагалі, з мовами я не дуже, — гмикнув він. — Батьки у мене були прості люди, не вчили такого. Та й університети мої — народні, не те що у Вас — Пажеський корпус чи що там ще… — на мить замислився. — До речі… А де Ви зупинилися?

— Поки ніде, — відповів Марко. — Водій Кашина привіз мене до Кам’янця і я одразу сюди, до Вас… Тож поки що я безхатченко.

Іван Мальцев тільки усміхнувся.

— Ви надалі працюватимете під моїм начальством, товаришу Клєвєров… — проказав. — Дивно, правда? Колишній штабс-капітан царської армії працює під начальством колишнього робітника… — засміявся він.

— Революція призвела до багатьох метаморфоз, товаришу Мальцев, — кивнув Марко. — Що поробиш…

— Отож, — продовжив Мальцев, — мій обов’язок — подбати про Ваше розташування, бо, як я розумію, окрім мене у Вас тут нікого знайомих більше немає. Мене у Кам’янці поселили у здоровенному будинку. Там крім мене і домробітниці більше нікого, тихе, затишне місце. У Волочиську Вам допоможе з облаштуванням Порфирій Кашин, але поки перебуватимете у Кам’янці, можете зупинитися у мене.

— Дуже люб’язно з Вашого боку, товаришу Мальцев.

— Дурниці… — відмахнувся той. — Облиште подяки, нам варто триматися разом, бо робитимемо одну справу. Кажу ж, у будинку місця доволі. Ви зможете облаштуватися у мене зі всіма зручностями… А тепер до справи, — проказав уповноважений ОДПУ. — Завтра даю Вам можливість відсипатися до обіду, але вже до вечора маєте опрацювати і підготувати усю інформацію від Баюрного. Встигнете? О чотирнадцятій чекатиму тут. До вісімнадцятої матимете час попрацювати. О вісімнадцятій з повним викладом інформації — до мене.

— Як накажете, — кивнув Швед.

— І ще… — Мальцев знову обвів поглядом Марка. — Ваш одяг… Я розумію, у Константинополі чи Варшаві такий костюм доречний. А у нас, в безпосередній близькості до кордону… самі розумієте, люди зважають тільки на військовий однострій. Боюся, Вас не сприйматимуть належним чином, якщо будете і далі в цьому. Ось Вам аркуш паперу, олівець, — напишіть свій розмір одягу та взуття. Підберемо Вам усе необхідне…

— Рачков! — гукнув на чергового. — Ану зайди до мене!

В дверях за мить вигулькнуло обличчя.

— Товаришу Клєвєрову необхідно підібрати форму ось за цими розмірами. Маєш півгодини часу на усе. Зрозумів? З наших запасів. Пошли когось негайно… От хоча б Пимонова, нехай зганяє. Френч із англійського суконця, чоботи ялові, літнє, спіднє, туалетні аксесуари… Щоб усе — як має бути! Чув, Рачков? А зброя яка у Вас, товаришу Клєвєров? Покажіть… — звернувся до Шведа.

— У чергового, — відповів Марко, зітхнувши. — Попросив залишити.

— Рачко-о-о-ов! — заволав знову Іван Мальцев. — Ану сюди, бігом! Здурів, чи що? Зброю товаришу Клєвєрову поверни негайно!

— Так Ви ж… самі розпорядилися… — пробурмотів черговий Рачков.

— Що я розпорядився? Відбирати зброю у співробітників ДПУ перед тим, як вони до мого кабінету входять? — загорлав Мальцев. — Тащи сюди негайно, телепню!

Рачков розгублено закліпав, почервонів, але миттю кинувся виконувати наказ свого командира.

— «Уебблі Скотт», — кивнув Мальцев, коли черговий Рачков подав Маркові його револьвер. — Добротна англійська зброя, нічого не скажеш. Ось так краще, Рачков, а то робиш мені нерви увесь день! — роздратовано додав Мальцев. — А Ви, товаришу Клєвєров, допоки в ДПУ офіційно не встановитеся, — продовжував він, — вже вибачайте, військовий однострій наших співробітників запропонувати Вам не маю права.

— Нічого… — Марко криво усміхнувся. — Нормально. Я люблю усе британське.

— Я бачу, — кивнув уповноважений на револьвер. — Ще б тільки ці кляті британці нас так любили… А то так і норовлять нас мордою у багно тицьнути… Ну що ж, дочекаємося, поки Піменов принесе Вам одяг і поїдемо.

Марко здивовано подивився на Мальцева.

— Куди, товаришу Мальцев? Я розраховував ще попрацювати до вечора.

— На місце Вашого розташування. Я ж сказав: до завтрашнього обіду матимете вільний час. Та і я не залізний. Хвилинку! Хвилинку, товаришу Клєвєров, я зроблю необхідні розпорядження, аби не чекати годину впроголодь…

Мальцев зняв слухавку, попросив свій домашній номер.

— Маріє Степанівно! — проказав вельми поблажливим тоном. — Голубонько, я за годину буду вдома. Не один, так. Потурбуйся про вечерю. Ну, щось таке, як ти умієш… Смачненьке. Вареничків заліпи… зі шкварками, звичайно. Ну, сама розберешся. Й анісовку з погребу дістань! Ну, що мені тебе вчити…

Поклав слухавку, підморгнув Маркові.

— Домробітниця моя, Марія Степанівна. Чарівна хохлушка, я скажу Вам, товаришу Клєвєров! Поки ми тут, вона вечерю нам злагодить — пальчики оближете! Рестораціям я не довіряю, не звик. Та й у Кам’янці вони, кажуть, після революції геть спаскудилися.

Марко з розумінням усміхнувся.

— І у мене колись була… домробітниця.

— І теж, Машею, певно, звали, — сказав Мальцев.

— Ну а як інакше на Русі можуть називати жінок, окрім як Маша да Настасья? — розсміявся Швед.

Френч захисного кольору з добротного англійського сукна, ялові чоботи, дві пари легких штанів, дві літні сорочки-гімнастерки та кашкет — усе, що рядовий Піменов приніс — усе Шведові підійшло ідеально.

До того ще два комплекти спіднього. Спакувавши добрий вузол, Піменов відніс усе те добро до автомобіля, а Мальцев тим часом склав документи Марка до папки.

— Ось, товаришу Клєвєров, Ваші документи. Я гадаю, завтра усе з Вашим призначенням і вирішиться. Маю велику надію на Ваші здібності і знання, бо дуже потребуємо у штаті для посилення прикордонної роботи уповноважених саме по іноземному напрямку… Від січня цю посаду у Москви просили-просили — випросили. А людей, гідних такої посади — катма. У того досвіду немає, у іншого — розуміння справи… Відколи Баюрний доповів про співпрацю з Вами, я мав Вас на приміті. Можна сказати, я і наполіг, аби Ви сюди прибули. Пантелеймон впирався, звичайно. Але, гадаю, Ви не пожалкуєте, що опинилися з нами в одній обоймі. Тут, на Збручі, справи, відверто кажучи, не дуже. Контрабанда цвіте маковим цвітом, через Польщу лізуть іноземні засланці… І людина з Вашим знанням іноземних мов, професійними навичками… Та й до Варшави час від часу їздитемете.

Марко лише стримано усміхнувся.

— Якщо я буду корисним тут, товаришу Мальцев, можете покластися на мене.