Печатка Святої Маргарити

* * *

У колишній вітальні Шведів горіло світло. Мальцев чаював. Перед ним стояв таріль із рум’яними пампухами. Марка аж по душі скреготнуло: ці пампухи, його улюблені, здоровенні, бахматі, без сумніву, із вишнями, котрі Іван наминав один за одним, були як Маруньчина зрада.

— А ось і ти, Валеріане… — Мальцев відклав убік склянку у мельхіоровому підстаканнику. — Я гадав, ти вдома уже. Приїхав — а тут пампухи на тарелі, ні тебе, ні Марії Степанівни… Я аж недобре подумав!

Марко всівся напроти, стомлено посміхнувся.

— Даремно турбувався. Я твоєї домробітниці від обіду в очі не бачив.

— Чаю вип’єш? — запропонував Іван. — Люблю перед сном чай із медом… а тут ще й така розкіш, пампухи з вишнями… Нагадують Марії Степанівни перса, — крутнув перед собою руками. — Такі ж… соковиті та пружні.

— Чаю залюбки вип’ю, — відповів Марко. — А пампухів після такого порівняння, товаришу Мальцев, чогось перехотілося.

Іван тільки реготнув, відкушуючи чималий кавалок пампуха.

— Ет, який ти чутливий… То куди ходив? — проказав із напханим ротом. — Вважай, це запитання твого начальника.

— Та так… хотілося усе обдумати… Обмізкувати…

Мальцев помітно напружився, спохмурнів.

— Невже вирішив відмовитися від справи, Валеріане? Невже я у тобі помилився?

Марко не стримав сміху.

— Хто ж від такої справи у змозі відмовитися! Навпаки, обдумував, як би то краще усе зробити… Нам же у Тарноруді без тієї печатки робити нічого! Вона — ключ до таємного сховку із скарбами. Ти так, здається, казав?

— Саме так! — Мальцев вкинув у склянку кілька шматків цукру, долив чаю із пузатого чайника. — Ти, Валеріане, не соромся… Склянки он там. Чашки — поруч. Там десь і цитрина знайдеться. Пригощайся!

Марко вийшов на хвилинку до кухні. У шафці на старому місці і справді знайшов склянки, мельхіорові підстаканники та чайний сервіз. Чи був то їхній, Шведів, чи пізніших власників — не знав, бо тоді, у 1919-му, під-час короткого червневого перебування вдома не звертав на такі дрібниці уваги. Хотілося думати, що оці миловидні чашки та блюдця з віночками із блакитних незабудок належали раніше його матері, пані Ганні… від цієї думки аж на серці потепліло.

Зі склянок у підстаканниках пити чай не любив, хіба що у потягах. Не подобалося відчуття гарячого скла на губах. Та й взагалі манера пити чай зі склянок у підстаканниках викликала у нього якесь підсвідоме роздратування, асоціювалася з білогвардійськими «високоблагородіями», що добивали його нещасну землю замість того, щоб об’єднатися проти спільного ворога — більшовиків, а потім тікали за кордон, як щурі з корабля, що потопає, тільки-но їм самим засмерділо смаленим по-справжньому.

Стоп! Але ж Валеріан Клєвєров, себто він — теж «його високоблагородіє»… Саме тому йому доведеться пити чай зі склянки у підстаканнику за старою російською звичкою, що стала мало не притчею у французьких ресторанах — не виймаючи чайної ложки зі склянки.

Під час однієї з нечастих поїздок до Парижа, коли зустрівся із дядьком Альбером у якійсь затишній місцині на Монмартрі, здивуванню його не було меж, бо на стіні побачив табличку із жартівливим написом французькою та російською мовами:

«Ресторація не несе відповідальності за очі відвідувачів, вибиті залишеними у склянках чайними ложками!».

Саме так полюбляли пити чай російські емігранти, колишні білогвардійські офіцери — не виймаючи ложки зі склянки.

Уже збирався зачинити дверцята шафки, як раптом його увагу привернула квадратна бляшана коробка. Вона причаїлася в кутку — звичайна бляшана коробка від льодяників, однак таку його батьки ніколи б не тримали у хаті. Зображення імператорської корони і двоголового орла на її кришці трохи затерлися, а кольори облізли, однак Марко зміг прочитати:

Цікаво… невже пролетарій Мальцев любитель імператорських монпансьє?

Хіба що ця коробка залишилася від попередніх власників.

Повернувся до вітальні, сів за стіл і налив собі чаю. Хотів простягнути руку і за пампухом, та порівняння останнього із Маруньчиними персами пригадалося знову. Тепер він їх довіку не їстиме.

— Я от що думаю, Іване… — проказав, повільно роблячи ковток. — Та печатка — занадто цінна річ. Якщо припустити, що на момент арешту печатка була із панотцем… Ти ж сам казав, що він носив її як перстень чи каблучку на пальці. Як гадаєш, що з нею могло статися далі?

Очі Мальцева зблиснули.

— Так-так-так! Правильним шляхом ідеш, Клєвєров… Звичайно, після арешту його доставили до слідчої в’язниці, там усе цінне, що було при ньому, відібрали. Певно, комендант Сєргєєв усе те добро переглядає і що, на його погляд, більш вартісне, залишає собі. Я особисто так би і робив! Треба мати хоч якусь компенсацію за таку чортову роботу… То ти натякаєш, Валеріане, що печатка святої Маргарити може знаходитися у коменданта слідчої в’язниці, отого недоноска Сєргєєва? — перепитав Іван Мальцев. — А якщо єпископ її комусь передав або заховав у себе вдома?

— Я ні на що не натякаю, просто поки блукав містом, таке спало мені на думку, — відказав Марко. — Могло, звичайно, трапитися усіляке, але не думаю, що панотець погодився би розлучитися із тією печаткою або віддати її у непевні руки. Міг надійно заховати — це точно. У костелі таких потаємних шпаринок знайти можна безліч. Тоді, вважай, ми шукатимемо ту печатку до кінця свого віку. Але якщо арешт відбувся для єпископа несподівано, а він носив печатку на руці… то заховати її кудись він би просто не встиг. Зрештою, ніхто ж не здогадувався, що то не просто каблучка. І залежно від того, наскільки та печатка видалася начальнику слідчої в’язниці цінною, він міг її продати або ж залишити у себе…

— Ні, ні, ні, продавати її він би не насмілився, — замотав головою Мальцев. — Треба бути рідкісним недоумком, аби загнати таку каблучку за безцінь і потім мати через те клопіт. У Кам’янці зараз просто немає ювелірів, які могли б оцінити таку річ. Ті, що були чогось варті, сьогодні у Москві, поближче до гохрану. Та й Сєргєєв видався мені достатньо обережним. Він її приховав — це точно!

Марко у відповідь тільки гмикнув.

— Ну, якщо твій комендант Сєргєєв не зовсім недоумок, тоді печатка і досі у нього десь в кабінеті або ж удома!

— Геніально, Клєвєров! — Іван відсунув убік недоїденого пампуха та склянку із недопитим чаєм. — Тільки є одна заковика: як ти уявляєш собі наші пошуки печатки у кабінеті Сєргєєва чи у нього вдома?

— Дуже просто… — відповів Марко. — Пропоную завтра навідатися до нього на гостину, до слідчої в’язниці. Ти представиш мене як свого нового співробітника, будеш балакати з ним, скажімо, про те, що передчасна загибель єпископа підриває подальші пошуки прихованих церковних цінностей по надзбручанських селах. Крути йому мізки хоч у баранячий ріг, а я у цей час зможу добре роздивитися навкруги, і поки ти балакатимеш, спробую взяти зліпки з його ключів: від кабінету та квартири. Далі виготовимо дублікати і спробуємо знайти ту кляту печатку!

— Це якась бузня, — мовив Мальцев. — Але, з іншого боку… бузня часом і є найпростішим і найкращим планом… — замислено додав він. — Ніхто не очікує, коли дієш отак, напролом… То й Сєргєєв навряд чи докумекає, що уповноважений ОДПУ прийшов до нього, аби зробити зліпки з його ключів!