Печатка Святої Маргарити

* * *

Слідча в'язниця, якою завідував комендант Антон Сєргєєв, розташовувалася через дорогу від знайомої Маркові будівлі колишньої консисторії.

Компактне приміщення з товстими стінами, невеличкими глибокими віконцями, що одночасно дивилися і на Вірменську площу, і на Тринітарський костел, прямокутним двором і двоярусним підвалом з приходом більшовицької влади тимчасово перетворилося на місце утримання тих, хто знаходився під слідством.

Комендант Антон Сєргєєв звик до нової посади досить швидко і вже за місяць свого перебування почав крутити своєрідну тюремну комерцію: у застінки слідчої в'язниці потрапляли здебільшого люди інтелігентні, у минулому — заможні або ж достатньо забезпечені. Їх родичі мало не щодня носили Сєргєєву хабарі, маючи надію хоч щось дізнатися про подальшу долю своїх рідних, побачитися з ними чи бодай передати харчі.

Усе те добро незмінно потрапляло на стіл до коменданта, тоді як ув’язнених могло у Кам’янці вже й не бути. Тісні підвали, нашвидкуруч перемуровані простінками, забиті людьми — здоровими, хворими, понівеченими після допитів без надання необхідної медичної допомоги — швидко перетворювалися на душогубки.

Спекотного дня, проходячи повз, можна було відчути важкий сморід, що виривався назовні із тюремних підвалів.

З часом Сєргєєв зовсім осмілів і взявся навіть визначати на власний розсуд право арештантів на життя.

Колишній робітник із Павловська, Антон Сєргєєв, як і решта російських пролетаріїв до Кам’янця потрапив після численних сумнівних подвигів на вулицях українського Харкова, Києва та Полтави. Пройшов, як він сам любив казати, горнило революції та показав себе непримиренним ворогом буржуазії і петлюрівських націоналістичних угрупувань.

Він, хоч і без належної повної освіти, був по вінця напханий революційними лозунгами, тезами і переконаннями, які, на його думку, могли замінити усе.

Отож і теза про релігію як опіум для народу знайшла у ньому вдячного послідовника. Коли до в’язниці потрапив єпископ Лєпновський, Сєргєєв одразу взяв літнього священика на замітку. Особиста неприязнь до представника релігійної інституції у коменданта Сєргєєва виявлялася ще й у тому, що панотцю наказано було не давати і тієї баланди, яку варили для решти арештантів.

Ділитися ж зі священиком своєю пайкою іншим було суворо заборонено.

Поки уповноважений ОДПУ з іноземних справ, товариш Іван Мальцев, через нестачу людей контролював вивіз церковних цінностей з надзбручанських храмів та мотався прикордонною територією поміж селами, єпископу було висунуте звинувачення: пособництво у шпигунстві на користь Польщі. Таке звинувачення, без сумніву, потребувало ґрунтовних доказів, але того факту, що Лєпновський католицький священик і поляк за національністю, виявилося більш ніж достатньо. Фабрикувати ґрунтовні фальшиві докази та шукати липових свідків у слідчих не було ні часу, ні бажання — мали справи й більш термінові. Тому вже за тиждень про католицького єпископа Лєпновського забули і покинули гнити у підвалах слідчої в'язниці напроти колишньої православної консисторії.

Для Сєргєєва це був ще один «забутий» слідством арештант, з якого він не мав ні зиску, ні користі — самі лише клопоти.

Парафіяни вступатися за свого священика у такий непевний час боялися, бо звинувачення у шпигунстві було занадто серйозним, тож за панотцем Лєпновським ніхто не питав, ніхто не приходив його провідати, ніхто для нього, а отже і для коменданта Сєргєєва нічого не приносив.

Певну користь, правда, з єпископа Сєргєєв все ж отримав: коли арештованого доправили до в'язниці, той мав при собі деякі особисті речі: вузлик із ліками, натільний срібний хрестик, золоту ладанку із мощами якогось святого, срібний єпископський перстень та ще одну каблучку із зо-враженням чи то Матері Божої, чи то іншої святої. Дріб’язок, звичайно, та хоч щось!

Усе це при обшукові отець Лєпновський мусив віддати. Забрали навіть ліки, без яких ревматичні болі ставали неможливо гострими.

У разі звільнення Лєпновського особисті речі йому мали б повернути, та у Сєргєєва на ті цінності були інші плани.

Єпископ мужньо зносив страждання, втішав інших арештантів та молився за кожного з них, однак на другий тиждень його ув’язнення по обіді отцю Лєпновському наказали вийти з камери.

Сподіваючись на те, що за відсутності доказів його звільняють, панотець вдячно звів очі до сірої, порослої павутиною тюремної стелі.

Перехрестив решту арештантів, обіцяючи вже завтра спробувати передати їм бодай якийсь харч та ліки, і послідував за своїми конвоїрами. Однак замість того, аби вивести єпископа із підвалу, його провели вузьким коридором ще глибше під землю. Заштовхнули у тісну муровану камеру, якою слугувала давня розчищена від сміття та завалів пивниця.

За кілька митей до своєї смерті отець Лєпновський ще встиг із жахом подумати, що, мабуть, його перевели в «одиночку», та коли обернувся і побачив націлений у голову наган, зрозумів: то розстрільна кімната. Ця думка була для нього останньою.

Речі Лєпновського Антон Сєргєєв, як і запланував, залишив собі.

Тіло єпископа витягли на подвір'я, кинули долілиць.

Сєргєєв покликав лікаря Пливановського, аби засвідчити смерть арештанта, що намагався утекти начебто під час надання йому необхідної медичної допомоги і був застрелений пильною охороною в'язниці.

Те, що отець Лєпновський через ревматичні болі ледве волочив ноги, і втеча навпростець, через тюремне подвір'я, а далі більшовицьким Старим Містом для нього була фізично неможливою, нікого, звичайно, не хвилювало.

Пливановський, навіть не муркнувши, підписав усе, що потрібно.

На цьому все мало забутися.

Однак Сєргєєв не розраховував, що вже за день після того до слідчої в’язниці заявиться уповноважений ОДПУ Іван Мальцев і почне розпитувати про отця Лєпновського.

Причина начебто й поважна: у підвідомчій єпископу Подільській дієцезії відбувалася планова експропріація церковних цінностей. Єпископ міг знадобитися. Хто знає, скільки від радянської влади місцеві того добра приховали!

В такому разі Лєпновський міг переговорити місцевих священиків та парафіян по-доброму віддати коштовні ікони та інший церковний реквізит.

Однак… Лєпновського вже не було серед живих. Сєргєєв так і відповів, продемонструвавши товаришу Мальцеву відповідні документи.

Та, схоже, на цьому справа не завершилася… Адже ось він ще із якимось щиглом крокують подвір’ям слідчої в’язниці… Чого ж йому знову треба, цьому Мальцеву?

Сєргєєв напружився, відчувши у роті присмак паніки. З представником ОДПУ заїдатися не варто. Такий будь-яку дрібницю при бажанні може повернути проти тебе. Зусиллям волі спробував опанувати себе, заспокоїтися.

А неждані гості уже підіймалися сходами до нього, на другий поверх.

Товаришу Мальцев, зачастили Ви до нас. Не думав, що наша гостинність так припаде Вам до душі, — невпевнено пожартував Сєргєєв. — Що трапилося цього разу?

Іван ліниво посміхнувся.

— Та все не можу забути, товаришу Сєргєєв, яку неприємність зробили мені Ваші підлеглі: те, що я розраховував скінчити миром, тепер доведеться закінчувати війною.

— Маєте на увазі, по-доброму приховані церковні причандалля Вам селяни віддавати не захочуть? — перепитав комендант.

— Саме так… Інша справа, коли то велів би їм зробити їхній пастор, яким, безумовно, вони вважали єпископа Лєпновського… От, скажімо, навіть у тій же Тарноруді… Купа питань!

— Ну, товаришу Мальцев, при всій моїй повазі до Вас воскресити єпископа Лєпновського я не в змозі. Я викликав до нього лікаря — панотця замучив ревматизм. Замість бути вдячним за допомогу, старий кинувся тікати. Та куди йому з такими болючими ногами!.. А хлопці пальнули і влучили. Отак воно й трапилося. Та я вже й казав Вам… — удавано скрушно зітхнув Сєргєєв.

— До слова, товаришу Сєргєєв, — Мальцев повернувся до Марка, що увесь цей час стояв поряд із ним. — Знайомтеся: мій колега, уповноважений ДПУ з іноземної роботи Валеріан Клєвєров. Тож сьогодні я тут, радше, через нього. Так би мовити, вводжу у курс справ, показую, що у нас де… От і до Вас вирішили зазирнути. Думаю, познайомлю про всяк випадок, поки у Старому Місті. А з тим попом так… по-дурному вийшло.

Комендант вишкірився, бо сонце лупило йому просто в обличчя.

— Радий знайомству, товаришу Клєвєров, — потиснув Маркові руку. — Ну… раз Ви тут… то, може, чаю? Аби вже зовсім загладити цю дурнувату ситуацію, — Антон Сєргєєв вказав рукою на двері кімнати, яка слугувала йому кабінетом. — Я ж якраз чаювати і збирався, товаришу Мальцев, а тут глядь — і Ви йдете! — заметушився він. — У мене навіть цукор є. Зараз, проходьте, а я тим часом гукну чергового, дам розпорядження…

Увійшли. Марко огледівся: тісненьке приміщення, побілені стіни, заґратоване віконце кімнатки з видом на Вірменську площу, просто на колишнє петлюрівське міністерство. Стіл, кілька стільців, на стіні — портрет Ульянова-Леніна.

Папки, папери… Перевів погляд на Мальцева, вказав очима: перед ним на обтягнутій прочовганою шкірою стільниці з-під папок виглядала зв'язка ключів. Та розгледіти її Марко не встиг — до кімнати повернувся комендант Сєргєєв.

— Зараз усе буде… Я ж якраз чаювати збирався, ото й почаюємо разом! — повторив він. — То, кажете, справи без покійного панотця зовсім кепські? — звернувся до Мальцева.

— Не нагадуйте, товаришу Сєргєєв, — гмикнув той.

— І що ж тепер? — поцікавився комендант. — Що ж тепер робитимете?

— Ну що… У «пряника» завжди є протилежний метод — «батіг». Застосовуватиму його.

Черговий приніс чайник та кілька шматків схожого на застиглий бурштин коричневого цукру.

— Люблю чай по-нашому, по-простому, з цукром уприкуску! — примовляв Сєргєєв, наливаючи собі у блюдце гарячої темної рідини. Відкусив цукор, підніс, віртуозно підтримуючи пальцями, блюдце до рота, голосно відсьорбнув. — О! Те що треба. Ковток чаю — і душа радіє!

Марко звично налив із чайничка у чашку.

Мальцев якось невпевнено покрутив у руці блюдце і теж взявся за чашку.

— Хороший у Вас чай, товаришу Сєргєєв! — проказав, відпиваючи і собі.

— Так родичі арештантів часом балують… Приходять, значить, рідним харчі які передати і мені: візьміть та й візьміть..Іде вони його тепер дістають… А я хіба не людина, товаришу Мальцев! Коли вже так просять, то, звісно, чаю та шматок цукру для солдатиків візьму.

— Ну, так-так! — погодився Мальцев. — Я вже казав товаришу Клєвєрову, що наша чортова робота тут, у Кам’янці, має свої особливості.

— Тільки попрошу, товаришу Мальцев, і Вас, і Вашого колегу: про те — нікому! — застеріг комендант. — То я Вам так, по-дружньому ділюся.

— Звичайно, звичайно… — закивав Іван Мальцев. — А я, товаришу Сєргєєв, маю великий інтерес поглянути на Ваші підземелля. Чув, під нами ще кілька поверхів?

— Два, якщо бути точним, — відказав з певною гордістю у голосі комендант в’язниці. — Тут, у Старому Місті, під кожним будинком отакі підземелля… Немов ціле місто під нами!

— Що не дуже добре, — зауважив Мальцев. — Особливо, коли ми тих ходів не знаємо. Місцеві їх можуть використовувати самі знаєте як…

— О, за те не турбуйтеся, товаришу Мальцев! — махнув рукою комендант. — Більшість із цих лабіринтів давно завалена або забита усіляким непотребом. Ми теж надибали під в’язницею ще якийсь старовинний рівень, що тягнеться у бік Вірменської площі. Хто його знає, що там було. Наказав хлопцям розчистити трохи, але там такі завали… роботу зупинили майже одразу. Але що там дивитися… Тюрма — вона і є тюрма. Хіба в загальному покажу, як усе виглядає. То бажаєте подивитися, товаришу Мальцев, просто зараз?

— Чому б і ні! — проказав Іван бадьоро.

— Якщо так — ходімо. А Ви, товаришу Клєвєров? — додав за мить, помітивши, що Марко і не збирається відкладати чашку з чаєм та слідувати з ними.

— О, ні, ні! — Швед замотав головою. — Я підземеллями, до того ж тюремними, лазити не зугарний, погано почуваюся у замкненому просторі. Товаришу Сєргєєв, якщо не заперечуєте, я зачекаю Вас тут, насолоджуся смачним чаєм та краєвидом із вікна… Обіцяю, що з місця не рухнуся.

Комендант якось розгублено, по-дурному розсміявся.

— Так, краєвид крізь ці заґратовані вікна надзвичайний… А ґратки не знімеш — не положено! Товаришу Клєвєров, зрештою, залишатися у робочому кабінеті коменданта під час його відсутності теж не положено… але… — глипнув у бік Мальцева. — Ну, добре, залишу двері прочиненими, насолоджуйтеся чаєм, а я поки що покажу товаришу Мальцеву наше обійстя.

— Та ну що Ви, товаришу Сєргєєв! — Мальцев поплескав Антона по плечу. — Ми ж не контра якась! Одну справу робимо!

— Ну, так… — промовив той неохоче.

Тільки-но кроки коменданта Сєргєєва і Мальцева стихли на першому поверсі, Марко відставив чашку вбік, дістав зі свого планшета коробку від монпансьє, яку знайшов у шафці з посудом, а з неї — шматки віконної замазки.

Обережно витягнув з-під папок в’язку ключів. На кільці їх було п’ять. Перші два — завеликі, від якихось тюремних чи складських приміщень. Третій, мабуть, від кабінету самого Сєргєєва. Два інших привернули увагу Шведа одразу: один звичайний, середніх розмірів, — від домашнього замка та менший, наче від сейфа чи якоїсь скриньки.

Марко роззирнувся. Сейф у кабінеті Сєргєєва був, і ключ на кільці, вочевидь, відмикав саме його. Спокуса просто зараз відчинити сейф була величезною, однак вирішив спочатку зробити зліпки.

Обережно зробив відтиски усіх ключів у пляцах віконної замазки, заховав зліпки у коробку, а ту — назад до планшета.

Прислухався — наче нікого. Піднявся, підійшов до сейфа. А може, все-таки спробувати просто зараз?

Обережно встромив ключ у замкову щілину… А раптом встигне!

Всередині замка клацнуло. Ключ підходив ідеально!

Швед затамував подих і вже збирався відчинити дверцята сейфа, як у коридорі залунали кроки: то черговий солдат підіймався сходами.

Марко ледве встиг зачинити сейф і покласти ключі Сєргєєва на старе місце, як червоноармієць став наче вкопаний біля прочинених дверей кабінету.

Комендат, вочевидь, таки розпорядився, приставив охорону про всяк випадок.

От, чорт! Зовсім трохи часу — і він би дізнався, чи є та печатка у сейфі!

Марко потягнувся за чайником, долив собі чаю, мимоволі зупинивши погляд на чашці, з якої не допив Іван Мальцев.

— Ну що? — запитав у нього Мальцев, щойно вони від’їхали від слідчої в’язниці. — Вдалося?

— Так. Зліпки у мене. Якби не з’явився черговий, я б і до сейфу зазирнути встиг, — невдоволено буркнув Швед. — Якоїсь хвилини не вистачило!

— То нічого… Тихше ідемо — далі будемо, — гмикнув у відповідь Мальцев. — Ну там і сморід, в тих підвалах, Валеріане… Мені й досі у ніздрях крутить. Ну, а тепер під’їдемо до майстра, — на базарі такий один є — аби зробив дублікати. Далі подумаємо, як бути.

Марко здивовано подивився на Івана.

— До майстра? Ти хочеш, аби тобі дублікати по зліпках робив звичайний майстер на базарі?

— Так, — кивнув Мальцев. — Не пальцями ж ті двері відчиняти… Чи у тебе є такий хист?

Марко похитав головою.

— Не можна, Іване! Навіщо комусь сторонньому знати, що ти хочеш виготовити дублікати ключів по зліпках?

— Так звідки майстер з базару знатиме, навіщо мені ті дублікати? — розсміявся Мальцев. — Я ж йому пояснювати не буду! Може, то для діла…

— Звісно, що для діла! — проказав Марко. — І що менше сторонніх людей про те знатиме, навіть побіжно, то краще! Ти ж сам майстер, працював з металом! Хіба тобі складно самому ті дублікати виготовити? Я розумію, ти давно тим не займаєшся, але ж руки-то пам’ятають!

Мальцев трохи розгублено, але насмішкувато глипнув на Шведа.

— Товаришу Клєвєров, виготовити ключ по зліпку не так просто, як тобі здається; у мене ні матеріалів потрібних удома, нічого! Окрім того, як ти правильно підмітив, я давно цією справою не займався. Що ж, будемо рік чекати, поки я ті ключі зроблю, коли людина їх за день-два виготовити може?

Марко стенув плечима.

— Як хочеш, але мені така необережність видається аж занадто… необережною.

— Заспокойся, Валеріане. Все буде добре! — поблажливо мовив Мальцев. — Твоя обережність похвальна, але дублікати ключів для військового — справа звична, не якась дивина.

— Так, особливо по зліпках, — саркастично відказав Марко. — Нікого у голову двічі бити не треба… Роби, як вважаєш за потрібне. Головне, аби потім ті зліпки не вилізли нам боком.

Дістав із планшета коробку від монпансьє, простягнув Мальцеву.

Той дивно поглянув на Шведа.

— Полюбляєш льодяники? — усміхнувся Марко. — Тепер таких більше не випускають. Але коробочка знатна… побачив учора у шафці з чашками, то й склав у неї зліпки.

Мальцев промовчав, тільки на щоках заграли жовна. Щось його у цій коробці від імператорського монпансьє роздратувало…