Печатка Святої Маргарити

* * *

Травень, 1928 рік,

Надзбруччя, територія радянської України.

Лише дурні могли сподіватися, що Тарноруду біда омине: лихі чутки приходили сюди мало не щодня, тому усі й зачаїлися, аби ненароком не збудити ще більшого лиха; принишкли, мовчали. Вранці на вулицях — нікого, увечері попід хатами селяни не правили теревені.

Рясна травнева злива, прибивши пилюку, залишила по собі на дорозі глибокі калюжі. Ними, врізнобіч розбризкуючи болото, раз по раз гуркотіли вкриті тентами вантажівки: прямували на Зайчики, Постолівку і далі.

Мало не з кожного обійстя доносилися лайка, плач та крики. То чекісти проводили обшуки: перевертали в хатах усе догори дриґом, погрожуючи розстріляти тут-таки, на місці, якщо господарі не віддадуть приховане начиння з храму. Випитували, хто скомандував зняти й заховати чавунні церковні дзвони, куди поділися золоті чаші й тарелі, куди, врешті-решт, пропали старовинні образи в дорогоцінних обкладах, і серед них — давня старовинна копія чудотворної ікони Ісуса Милосердного Тарнорудського.

Солдати обнишпорили усю до найвіддаленішого закутка прихрамову плебанію. Не гребували навіть криптою під костелом, де лежали упокоєні колишні вельможні власники Тарноруди.

Шукали де могли. Усюди.

А разом з тим не забували і про власну наживу: вивертали плити у могильних склепах тарнорудського некрополю, відкривали домовини, перебирали пожовклі висохлі кістки, шукаючи у зітлілій плоті мерців поховані разом з ними дорогоцінності; вибивали із розсохлих щелеп золоті зуби, гиготіли, вихваляючись один перед одним своїми трофеями.

Спеціальний уповноважений ОДПУ Іван Мальцев добре знав: справжній старовинний образ Ісуса Тарнорудського, той, який вважали чудотворним, нерукотворним, а значить якому і ціни не можна було скласти, ще вісім років тому тарнорудський ксьондз Броніслав Роговський вивіз із містечка і великими зусиллями переправив до Тернополя. Тепер його не повернеш просто так. Тепер він на польській території. Були й інші образи неймовірної вартості й давнини, що зникли безслідно.

Але не менш давня, майстерно зроблена з оригіналу копія образа Ісуса Милосердного Тарнорудського мала залишитися у храмі, — так казали Мальцеву.

Завжди залишалася, коли оригінал возили по селах та навколишніх містечках. Образ Ісуса Тарнорудського мав охороняти Тарноруду.

І саме його Мальцев і розшукував так заповзято. То мало належати йому. Як нагорода за труди. Як там у Біблії? Десятина!

Хто його знає, як у нього далі поведеться.

Поки він тут начальствує, і поки є можливість, треба тією можливістю скористатися.

Завдання контролювати вивіз церковних цінностей з надзбручанських сіл та містечок стало для Івана Мальцева ідеальним прикриттям.

Підстава тієї державної експропріації церковних цінностей була проста і зрозуміла: молодій країні рад для товарообміну з європейськими державами конче необхідне золото. Окрім золота Європа визнавала хіба ще тямовиті мізки… Але де ж їх тепер набрати, якщо більшість і так у еміграції або ж у сирій землі гниє! А от золота і дорогоцінностей на території СРСР, зокрема радянської України, було ще доволі. Окрім того, на переконання ОДПУ, церковні цінності могли використати українські підпільні угрупування для підготовки контрреволюційного спротиву на радянській території. Річ Посполита, що пригріла петлюрівських недобитків, безумовно, була готова щедро платити їм за повернуті католицькі артефакти.

Чорним воронням носилися по Тарноруді одепеушники, трясли людьми й хатами, намагаючись витрясти з них те, що належить Богові — саму душу. Та незабаром узялися й за тіло…

А поки що спеціальний уповноважений ОДПУ Іван Мальцев вантажівками доправляв експропрійоване церковне добро з надзбручанських сіл до Кам'янця, де цінний вантаж так-сяк описували, а далі він вирушав на Москву, у так званий гохран — державне сховище, у розпорядження совєцької влади. Скільки зникало дорогою — ніхто не знав. Та Мальцев уже тим не переймався, бо кожен, як і він сам, на своєму етапі міг відхопити доволі: вивозили чотирма вантажівками, вигрібаючи усе із сільських храмів і костелів, бо добра було багато.

Ось дійшла черга і до Тарноруди, поділеної Збручем на дві частини. Під пильним наглядом Івана Мальцева солдати були готові обдерти тарнорудський храм Матері Божої Святого Скапулярію до голих стін, зібравши усе наявне золоте та срібне начиння. Однак шістнадцять нещасних кілограмів віднайденого золота й срібла були зовсім не тією жаданою знахідкою, на яку очікував Мальцев. З такого улову собі ловити вже нічого.

Каблучки, ланцюжки і сережки, а ще — золоті і срібні мініатюрні фігурки ніг та рук, вух та навіть внутрішніх органів — підношення у подяку Богові за зцілення — то була, вочевидь, лише крапля в морі від описаних Мальцеву тарнорудських церковних скарбів. Іван злостився, поглядаючи у бік Тарноруди польської: сусідній храм Святого Станіслава добре проглядався навіть звідси: там, певно, і знайшли притулок куди більші цінності, таємно переправлені селянами з радянського боку. І через це Мальцев просто скаженів.

Тепер не дістанешся… Надійно, як у сейфі!

Чому раніше не поспішав сюди, а так необачно дозволив скористатися можливістю переправити старовинні безцінні ікони та начиння за Збруч, до поляків? Адже чув, що храми лівобережної Тарноруди завжди славилися неабиякими цінностями!

Кинувся вже тоді, коли стало відомо, що навіть православні образи вночі переправляють до поляків — човнами та убрід. І польські прикордонники тому на заваді не ставали, допомагали вивантажувати на берег. Рятували, значить, церковне добро від совєцької власті.

Допитав пів-Тарноруди. Шикував перед храмом жінок і дітей. Залякував, погрожував розстрілом. Дарма.

Затялися, мовчали.

Ніхто начебто не знав, де подівся образ, давня копія з оригіналу. Дехто, правда, із допитаних під страхом смерті натякав на Йосипа Жезніка, місцевого млинаря, що був у добрих стосунках із католицьким ксьондзом, та як не шукали на обійсті і у самому млині, але відшукати бажане так і не вдалося. Побитий Жезнік тільки раз по раз повторював: нічого не ховав, нічого не знаю.

Лузаючи гарбузове насіння, Мальцев вислухав чергове донесення Колесника про те, що більше нічого цінного у храмі не знайдено. Той видерся до нього аж на хори, де був старий орган — кажуть, найкращий у всій дієцезії.

Звідси, з хорів, увесь храм був як на долоні — ніхто з солдатів нічого не приховає зі знайденого. Іван вислухав Колесника і розчаровано махнув рукою, — мовляв, іди геть. Натиснув ногами на педалі, а пальцем вдарив по старій кістяній клавіші органу, видобув каламутний звук, наче вітром у димарі загуділо. Тупо дивився на прилипле до органної клавіші соняшникове насіння і відчував, як всередині хвилею піднімається роздратування.

Привели диякона Крушанівського. У брудному, закривавленому спідньому, розм’яклого і потовченого, як часник у ступі.

— Підійди! — поманив його пальцем. Подивився у вицвілі очі. — Іграєш? — кивнув на клавіші.

Крушанівський у відповідь мовчав. Стиснув зуби, аби не заскавуліти від болю. Тільки споглядав плювки та лушпиння, розкидане під ногами.

— То іграєш чи ні? — перепитав Мальцев. — Чєво мовчиш? Невже так важко відповісти?

— Так, граю, — проказав Крушанівський ледь чутно. — Грав. — поправив себе за мить. Руки з поперебиваними пальцями тремтять, обличчя усеньке в кровопідтьоках та синцях. Останні кілька днів він очей не склепив, та ніхто й не давав йому спати. Усе випитували то про церковне золото, то про ікону. Били, мордували спрагою, пальці дверима затискали. Вивідували, чи знає, хто у Тарноруді переховує церковне начиння і де.

— Іграй! — наказав Мальцев, переводячи погляд з обличчя Крушанівського на його понівечені пальці.

Той ледве підняв праву руку.

— Не слухається… — прошепотів. — Пальці перебиті.

— Іграй! — гаркнув Мальцев. — Іграй, собако! Ілі тобі руки сокирою затесати?

Крушанівський повільно підійшов до органу, важко сів на місце Мальцева. Перемагаючи біль, вклав розпухлі, посинілі пальці на старі кістяні клавіші, що за десятиліття витерлися під його пучками до ямок, та, скривившись від болю, натиснув на педалі.

— Іграй! — наказав Мальцев. — Іграй!

— Не знаю, що грати, проте пана… — простогнав Крушанівський. — Та й без нот… І такими руками я грати не в змозі…

— Іграй, бо пристрелю!

На чолі Крушанівського виступив рясний піт. Спробував пальцями рухати по клавішах… марно!

— Ну то що? Як не іграєш, то, може, про золото розповіси? — Мальцев зневажливо подивився на старого.

— Усе, що в храмі було, ви забрали, — відказав той. — Більше нічого немає.

— А Образ? — знову запитав Мальцев. — Де копія того образу? Хто його заховав? Ну? — крикнув він просто на вухо Крушанівському. — Признавайся, то Жезнік? Моє терпіння не безконечне! Якщо хочеш жити — говори! На той бік переправили, га?

— Я не знаю! — простогнав Крушанівський, встаючи. — Ключі від храму є також у громади. Жінки тут прибирають щодня… Будь-хто міг прийти і забрати ту ікону вдень чи вночі. Я, проте пана, у костелі не ночую…

— Не ночуєш, кажеш… — гмикнув Мальцев. — Що за жінки? Імена, де саме живуть?

Крушанівський заплющив очі. Зрозумів: кожне його слово обертається як не проти нього, то проти інших. Притиснув до себе понівечені руки.

— Жінки з цілої Тарноруди, хто католицького віросповідання… Ми раніше ходили вільно через Збруч одні до других.

— Значить, ще раз усіх допитаю. І накажу розстріляти, якщо не скажуть, — мовив Мальцев. — Чи ти гадаєш, я жартую?

— Ні, пане… Ні! — мовив Крушанівський.

— Затям собі! Якщо ти все ще живий, то тільки тому, що того я бажаю. Та я можу і передумати! — проказав, пильно вдивляючись в очі Крушанівському. — Що ж мені із тобою робити? Носом чую, брешеш, собако! Знаєш, хто образ заховав, і, певно, знаєш не одне місце, де золото церковне ще є схоронене!

— Не знаю. — простогнав той. — Не відаю нічого!

Мальцев мовчки обійшов диякона. Його можна пристрелити просто тут, але що то дасть? Ненавидів почуватися безсилим.

— Ну то тоді мені з тебе користі мало… Колєснік, сюди! Розстрєлять цього дурня.

— Нащо Вам той образ? — раптом проказав Крушанівський, наче в одну мить хтось додав йому сили. — То лише жалюгідна копія, до того ж не вельми майстерно зроблена. Ніякі дива за нею не значилися…

— Жалюгідна копія, кажеш?

— Так. Я знаю, що кажу. Якщо життя мені залишите, то я розкажу Вам дещо, — промовив через силу диякон.

Іван здивовано глипнув на Крушанівського.

— Що ж ти мені таке розкажеш? — поцікавився.

— Розкажу. Якщо залишите мені життя… — повторив Крушанівський. — Тортур я більше не витримаю. Сил немає.

— Ну? — вигукнув Мальцев. — Кажи, кажи вже, якщо не хочеш зараз же на той світ.

— У Тарноруді заховані значно цінніші скарби, ніж вивезені з храму… — проговорив Крушанівський.

Іван Мальцев остовпів. Цей дячок ще й насміхається над ним? Сподівається обвести круг пальця?

— Я не брешу! — додав Крушанівський, зі стогоном опираючись боком на бильце хорів. — Істинний хрест!

— То що ж то за скарби? — перепитав Мальцев, відчуваючи, як ясність повертається до його свідомості. — Кажи, кажи, стара почваро!

— Скарби, що віками лежали у цій землі. Скарби святої Маргарита… — прошепотів він.

— Щось я не дуже розумію… — Мальцев підійшов до диякона майже впритул. — Ти погратися зі мною надумав перед смертю? Яка ще свята Маргарита?

— На жаль, у деталі я не посвячений, та сама легенда мені добре відома.

— Ну, кажи! Розповідай!

Крушанівський поплямкав пересохлими губами.

— Дайте води мені. Дуже пити хочеться.

— Ану, Колєснік, чи хто там, води, бігом! — гукнув Мальцев, перегнувшись через бильце хорів. — Ну… кажи, кажи, раз почав! — звернувся вже до Крушанівського. — У мене немає часу тут сидіти з тобою і переливати з пустого в порожнє!

Диякон безсило зсунувся вздовж билець на підлогу. Стояти більше не було сили.

— Не здихай передчасно, кажи! — Мальцев вхопив його за барки і всадовив на лаву.

— Зараз, зараз скажу… Дайте віддихатися, — важко зітхнув Крушанівський. — Все скажу! — промовив зомлілим голосом. — Важко говорити, бо в грудях дуже пече. Ваші били мене сильно.

— Давай по суті, — перебив його Мальцев. — Мені твою балаканину слухати немає часу.

— Значить, по суті…— видихнув Крушанівський. — Якщо по суті, то ще року тисяча сімдесят восьмого онука Київського князя, Ярослава Мудрого, благочестива королева Маргарита відправила із Шотландії на батьківщину своїх предків цілий віз щирого золота. Золото супроводжували монахи-бенедиктинці — орден, якому королева Маргарита протегувала у Шотландії, а також озброєні до зубів шотландські лицарі. Золото було необхідне для того, аби підтримати у боротьбі за великокняжий престол та об’єднання з Римом родича Маргарита, Ізяслава Ярославовича. Однак перш ніж золото доправили до кордонів Київської Русі, князь Ізяслав загинув у боротьбі зі своїми кревними родичами за владу. Аби щедрий дар королеви Маргарити не дістався його супротивникам і ворогам Риму, браття ордену бенедиктинців заховали ті скарби там, куди встигли дістатися — у Тарноруді, що тоді називалася Роматинцями. Вони й утворили братство Білої Троянди. Цю квітку Маргарита вельми шанувала. З часом хранителями таємниці стали найповажніші люди, здебільшого — представники місцевого духовенства чи місцевої світської влади. А ключем до потаємного місця, де заховане те золото, слугує старовинна печатка із зображенням самої королеви Маргарити. Святої Маргарити, бо вона була канонізована Римською церквою…

Крушанівському нарешті подали воду, і він, обхопивши кварту зболілими долонями, жадібно взявся пити, проливаючи собі на бороду і груди.

— Та печатка є ключем, — проказав він, захлинаючись водою. — Ключ відкриває двері потаємного місця, де заховані скарби святої Маргарити. А вони заховані десь у Тарноруді…

Мальцев витріщився на нього.

-- Десь у Тарноруді? Ти знущаєшся наді мною? Де саме? Називай місце!

— Воно мені не відоме… — похитав головою Крушанівський. — Про місцезнаходження скарбів було відомо лише тим, хто входив до ордену Білої Троянди — власникам Тарноруди, священикам вищої ієрархії та волосному начальству. Але одні повмирали, інших московські комісари постріляли чи вислали, а ще інші повтікали по світах. Я ж ніколи до товариства того не входив, тому знаю лише окрайці…

— Я зрозумів! — проказав Мальцев. — Ти, аби врятувати своє нікчемне життя, розповідаєш мені всілякі байки… Докази, де докази?

— Підніміть очі! — зітхнув Крушанівський. — Хіба Ви не бачите? Всі стіни у храмі розписані символами та зображеннями білої квітки!

Мальцев огледівся: справді, вже кілька днів він був при храмі, але жодного разу не обтяжував себе тим, аби підняти очі вгору і роздивитися розписи на стінах та стелі, під дахом. Власне, у цій сфері він був повним невігласом і навіть якби й почав розглядати ті символи та зображення, все одно не второпав би їх таємного значення. — Біла троянда у Тарноруді скрізь! — тим часом промовив Крушанівський. — Її геральдичне зображення навіть прикрашає наш герб.

Мальцев сплюнув лушпиння.

— Щось я не второпаю… У села є свій герб?

— Тарноруда не завжди була селом. Лиш відколи почалися ці темні часи.

— А я тобі засвічу зараз межи очі, коли темно! — гаркнув Мальцев. — Темні часи для нього настали! То радянська влада для тебе — темні часи, блазню попівський? Ти ще не бачив темних часів!

— Зате я бачив світлі, — зітхнув диякон Крушанівський. — Коли до Тарноруди з’їжджалися на прощу з усієї України і Польщі, коли тут люди ярмаркували та Збручем доправляли крам з усіх волостей…

— Ти дражнитися зі мною надумав? — здивований нечуваною зухвалістю диякона, мовив Мальцев.

— Ні… Просто розповідаю, як воно було у нас, доки радянська влада не прийшла, — промовив осмілілий Крушанівський.

— Малюнки на стінах костелу — це ще не докази, — сердито заперечив Мальцев. — Яка мені користь від твоїх байок, якщо ти, непотріб, не знаєш, де шукати ту печатку і місцезнаходження скарбів?

Крушанівський на мить замислився: він майже все розповів. Залишилося найголовніше. То він відкриє таємницю в обмін на своє життя? Де гарантії, що цей більшовицький сатрап не обдурить його?

Мальцев, здається, прочитав думки Крушанівського.

— Тобі відомо ще щось? Кажи! Пам’ятаєш, я обіцяв зберегти тобі життя, якщо розповіси мені щось справді путнє? Інакше тебе знову катуватимуть. Чи по добрій волі, чи по злій — я все одно усе дізнаюся! Кажи, раз почав!

— Усі деталі відомі нашому єпископу, отцю Лєпновському… — вичавив із себе диякон. — У нього я й бачив печатку святої Маргарити.

— Отцю Лєпновському? Єпископу з Кам’янця, чи не так? — перепитав Мальцев. — А ну розказуй ясніше, бо нічого не второпаю.

— У отця Лєпновського є та сама старовинна печатка із зображенням святої Маргарити, — промовив диякон Крушанівський вже сміливіше.

— Далі? — нетерпляче запитав Іван Мальцев.

— В 1917-му, коли радянська влада захопила… перемогла, у нас в Тарноруді відбулося таємне зібрання…

— Яке ж воно було таємне, якщо тобі про нього відомо? — насмішкувато гмикнув Мальцев знову.

— Я був на ньому з отцем Лєпновським. Його спеціально запросили тоді до Тарноруди, — продовжував диякон, — а він взяв мене із собою. Панство вирішувало, що робити далі, бо заможні люди усі поспіхом покидали містечко. Отець Лєпновський тоді сказав, що тікати до Польщі не збирається, що залишиться із паствою. Отоді йому й передали печатку святої Маргарити на зберігання.

От і все… Він все розповів. І найжахливіше — зрадив єпископа. Зрадив таємницю, до якої був нехай і побічно, але причетним.

Крушанівський подивився перед собою, просто на бильця хорів.

Якщо зібратися з духом, перехилитися через них і щосили відштовхнутися ногами, то ще встигну проказати: «Прийми, Господи, мою душу!» — і впаду на кам'яну підлогу храму. Тут досить високо, то, може, смерть буде швидкою. Шию точно зламаю…

— То, кажеш, та печатка знаходиться в єпископа Лєпновського? — перепитав, покусуючи губи, Іван Мальцев. Кінчики пальців аж засвербіли від дивного передчуття.

Але ж самогубство — гріх… А душа жива. Скільки не прожив, а жити все одно хочеться!

— Так. Була у нього, — проказав уголос Крушанівський. — У всякому разі я знаю, що була у нього.

— І ти точно її сам бачив? — поцікавився Мальцев.

— Так. І не раз. Нею скріпляли найважливіші волосні документи. В особливих випадках. До того ж єпископ після того, як отримав її на збереження, носив печатку завжди при собі, як каблучку, на пальці. Я б і зобразив її для Вас… але олівця вже не втримаю.

Мальцев лише роздратовано стиснув зуби. Телепні перестаралися. Але з іншого боку, він би й цього не знав, якби старому не притиснули пальці дверима.

— То ти бачив, як виглядав її відтиск?

— Так. І саму печатку теж, — знову повторив диякон.

— Чекай… — Мальцев на якусь мить застиг. — Ти сказав, що цією печаткою скріпляли особливі волосні документи… То якісь із них мали б зберегтися!

— Навряд чи… — Крушанівський знову притис руки до грудей. Так, здавалося, біль діймав менше. — Ваші тоді, поки петлюрівці їх не вибили з Тарноруди, палили все нещадно, усі папери, волосні книги… Навряд чи щось збереглося.

— От… трясця! — вилаявся Мальцев. — Полікую тобі руки, відтвориш зображення тієї печатки?

Крушанівський знову схилив голову. На старості літ довелося стати Юдою. Але чи є у нього вибір? Зрештою, він напевне не знає, чи ті скарби ще на місці. І що там із отцем Лєпновським. Чи арештували його у Кам’янці, чи, може, вже і на цьому світі немає? Якщо так, то й знайти ті скарби буде неможливо. Але якщо самогубство — гріх, чи є гріх у тому, що він намагається врятувати собі життя?

— Намалюєш? Кажи! — не вгавав Мальцев.

— Без розуміння, де шукати ті скарби, ні зображення, ні сама печатка не допоможуть. Печатка лише ключ, що відчиняє двері. — відповів Крушанівський. — Треба знати, де вони. А я більше нічого не знаю…

— А Лєпновський?

— Так… Отцю має бути відомо більше.

Іван знав, що єпископа Лєпновського у Кам’янці тиждень тому заарештували. Це ускладнювало завдання, але він мусить дізнатися, де Лєпновський заховав печатку і що йому відомо про захований у Тарноруді скарб. Все одно, чий він — Святої Маргарити чи Папи Римського.

— Угм-м-м-м… — Мальцев спересердя з усієї сили гупнув по органу кулаком. Той у відповідь глухо застогнав. — Невже ніхто ніколи не намагався ті скарби розшукати? — промовив він швидше сам до себе, ніж до Крушанівського. — Ніхто ніколи не намагався ними скористатися?

— Чому ж… усілякі зайди шукали, намагалися, — мовив диякон. — Однак таємниця залишалася під опікою кола посвячених. А народ у Тарноруді простий… Ми тут ніколи не бідували. Хіба що зовсім яке ледащо… Навіщо нам королівські скарби, якщо ми й так мали що їсти-пити, у Збручі — риба, у коморі — хліб, до храму Божого вільно ходили… Та й панство наше вельможне, власники Тарноруди й волосне начальство завжди строго то охороняли, бо скарб ніколи не належав одній людині. За нього відповідали всі браття ордену.

— Зведіть його вниз, дайте їсти! — скомандував Мальцев солдатам. — І лікаря покличте, хай спробує щось із руками зробити. Живи поки! — кинув знесиленому Крушанівському. — А там подивлюся.

До вечора ходив замисленим. Крушанівський може йому ще згодитися. Тож поспішати покінчити з ним не варто. Чи могло все почуте бути правдою? В історії він не дуже тямив, хоч про Ярослава Мудрого й чув. Однак що робити з усім, про що дізнався? Це не просто знайти старовинний образ і перепродати полякам. Однак офіційно він у Тарноруді все завершив, — вивезли усі наявні цінності. Отже… поки Крушанівського тут потримають під наглядом, він гайне до Кам’янця! Перешкодити зустрічі з єпископом йому не можуть, він не абихто, а уповноважений ОДПУ! Може, Лєпновського і до Тарноруди вивезти вдасться? А тут вже, на місці, він пообіцяє єпископу усе, що завгодно, зуміє про усе випитати. Люди в обмін на обіцянку зберегти життя роблять усе…