Печатка Святої Маргарити

* * *

Яків Самуїлович Гольденберг сидів перед Шведом, постукуючи хімічним олівцем по столу; рішучий, впевнений у своїй правоті, ані краплі не збентежений, наче то не його, а він сам затримав порушника радянського кордону і тепер цілеспрямовано проводив допит.

Світло-сірий, незважаючи на літню спеку, костюм-трійка, пенсне на кінчику носа, завиті вуса та доглянута борода, навіть легкий аромат хорошого парфуму — вельми пристойний та жвавий вигляд як для затриманого, що намагався незаконно перетнути кордон.

Яків Самуїлович не відав, як йому пощастило: потрапив до уповноваженого ДПУ Клєвєрова, а не до місцевого волочиського коменданта Кашина. Той, будучи жадібним до наживи та усвідомлюючи, що отриманим ще й слід поділитися із Мальцевим у Кам’янці, сім шкур, не панькаючись, із Гольденберга спустив би.

А уповноважений Клєвєров говорив повільно, навіть якось ліниво. Чи то через задуху у комендатурі, чи то натура у нього була така — спокійна та врівноважена. І це давало Якову Гольденбергу надію, що молодий ясноокий депеушник ще не совсім зіпсований владою, а тому так чи інак із ним можна буде домовитися.

Маючи чималий життєвий досвід та колись досить широке коло спілкування, Яків Самуїлович зрозумів одразу: ні, молодий депеушник точно не з пролетаріїв. Он і хустинкою біленькою раз по раз лоба витирає, і руки… руки ніколи не збрешуть. З такими руками він точно на заводі чи на землі не працював.

Певно, із колишніх, царських служивих або із міщан, задурених більшовицькими ідеями. Не нарваний, не хамовитий… Отже, цілком ймовірно, задумане може вдатися при наявних у Гольденберга козирях! А у Якова Самуїловича вони були, ще й не абиякі.

Молодий, незіпсований депеушник тільки дзьоба розкриє від здивування, коли дізнається, що старий хоче йому запропонувати в обмін на безперешкодний перехід радянського кордону.

Йому, вочевидь, ніхто ніколи такого за все життя не пропонував.

У нечужому йому Волочиську Яків Самуїлович мав цілих два надійних сховки. Він мало кому довіряв, тому покладався лише на себе: із Кам’янця усі цінності таємно перевіз ближче до кордону.

В одному, тому, що на жидівському кладовищі, приховав під мацевою матері трохи золота та коштовного каміння. Непогані за якістю камінці, треба сказати, хоч і дрібнота — на випадок, якщо попадеться на кордоні та доведеться відкуплятися та хабарі давати таким, як оцей жевжик перед ним.

А інший сховок — о, там коштовностей було не так багато, але якості найвищої: камені, золоті прикраси — усе вищої проби, зібране ним за життя. Справжня приватна колекція витворів ювелірного мистецтва. Він сподівався, що, вдало перебравшись через кордон, на якийсь час оселиться по той бік Збруча, скажімо, у Тернополі, та зможе таємно отримати свої коштовності, — варто лише дочекатися кращих часів.

Бо не вірив Яків Самуїлович, що радянська влада із такими дикими порядками надовго встановиться в Україні, — в усякому випадку тут, на Збручі…

Народ тут балуваний, жив і за царя непогано, кордонів та меж не знав, а відколи більшовики прийшли — дикість така! Ні ти за Збруч, ні з-за Збруча сюди…

Тому і вирішив не брати усе зараз із собою, а розділити — раптом не вигорить перебратися через кордон…

— Ні, товаришу уповноважений, зізнаватися мені таки нема в чому! — Яків Самуїлович ще раз упевнено стукнув кінчиком хімічного олівця по аркушеві паперу.

— Так-таки й ні в чому… — луною саркастично повторив Марко.

Той тримався ніжинським огірком, наче не розумів, у якому складному становищі опинився.

— І підписувати я теж нічого не буду… — категорично промовив Гольденберг, кахикнувши у кулак.

— Як то, не будете? — здійняв брови Марко. — Громадянине Гольденберг, якщо Ви забули, то я нагадаю: Ви були затримані при спробі незаконного перетину державного кордону. При собі мали дорогоцінності… Це Вам не іграшки.

— А що мені залишалося робити, товаришу уповноважений, як не тікати із Совдепії? — Яків Гольденберг звів на Шведа очі. — Не я перший це роблю, І, як Ви розумієте, не я останній… Моя професія — ювелір. Ювелір! Розумієте? Я першокласний оцінщик. Чим мені накажете займатися при вашій радянській владі? Коровам хвости крутити? Ювелірні вироби на оцінку мені у Кам'янці-Подільському вже давно ніхто не носить, прикраси не замовляє, ніхто нічого не купує… Що ж мені робити, я Вас питаю? Іти красти?

— Роботу за спеціальністю знайти не пробували?

Яків Самуїлович тільки пхекнув.

— Де? Кому тепер потрібні оцінщики? На тепленьких місцях у Москві своїх пригріли. Я у Кам’янці раніше відбою від поважних клієнтів не мав. А тепер… Де вони? Усі мої поважні клієнти давно у сирій землі гниють або за кордон перебралися. Я вже, юначе, не у тому віці, та й виховання у мене не те… більше нічого, товаришу уповноважений, не умію… А у Кам’янці на одні витрішки нині не проживеш.

— Тому Ви надумали тікати до Польщі… — повільно проказав Марко. — І незаконно намагалися перетнути кордон із цінностями за пазухою.

— Можливості перетнути кордон законно, як раніше, у мене не було. Ваші товаріщі все у мене забрали ще до того, як я вирішив покинути радянську Україну. Власне, це мене й спонукало податися геть звідси. Я собі залишив жалюгідні крихти, все добровільно віддав советам.

— Ну, не так вже й добровільно… — проказав Марко, ліниво перегортаючи папери перед собою. — Ось тут написано, що представникам законної радянської влади при проведенні обшуку Ви чинили опір, навіть уповноваженому товаришу Лінчавісу М. А. завдали побоїв…

— Та які там побої… — махнув рукою Гольденберг. — Вони прийшли з обшуком якраз у шабат. Як я, єврей, скажіть Ви мені, міг підняти на нього руку? Так, дав нахабі по пиці. Але виключно за те, що він дозволяв собі хамити у присутності моєї племінниці, Рози Гольденберг. Але потім я таки все чесно віддав… Усі цінності.

— Вочевидь, не усі, товаришу Гольденберг, — відповів Марко. — Під час затримання при собі Ви мали досить пристойний набір коштовностей.

— То Ви, юначе, просто нічогісінько у коштовностях не тямите, — знову махнув рукою Яків Самуїлович. — Нічогісінько, скажу я Вам! Оця дрібнота, що була виявлена при мені…

— Але я не думаю, що такий досвідчений спеціаліст у ювелірній справі виявиться настільки недалекоглядним і складе всі яйця в один кошик… — проказав Марко з посмішкою, але безапеляційним тоном.

Гольденберг заворушив губами, мов риба, викинута на берег.

Ясноокий депеушник, що видався йому на початку цілком недосвідченим, рубав по живому.

— У мене є всі підстави вважати, — продовжив Швед, — що зараз так само, як під час обшуку у Кам’янці, Ви знову хитруєте і приховуєте найважливіше.

— Що ж я приховую, молодий чоловіче? — перепитав Гольденберг.

— Те, що вилучені у Вас під час затримання дорогоцінності — лише крапля в морі з того, що Ви приховали від радянської влади, — зрезюмував Марко. — А тому, Якове Самуїловичу, я відправлю Вас до карцера. До приїзду коменданта, товариша Кашина. Буде нагода посидіти, подумати…

— А далі? — обережно поцікавився Гольденберг.

— А далі Вами займатиметься товариш Кашин, бо мені… звиняйте… ніколи панькатися із Вами.

Гольденберг прикусив губу. Ні… ні, який карцер! З його-то ревматизмом! Потрібно домовлятися! Негайно! З оцим молодим депеушником, поки він тут один. Може, Бог змилується і все обійдеться малою кров’ю?

— Зачекайте, зачекайте, товаришу уповноважений! Ви мене неправильно зрозуміли… — поспіхом проказав Гольденберг. — Я ж собі таки не ворог, я готовий співпрацювати!

— У якому саме напрямку? — поцікавився Швед.

— Ну… молодий чоловіче… — протягнув Яків Самуїлович. — Як Ви правильно підмітили, я людина з життєвим досвідом, тому завжди думаю на два кроки вперед. Навіщо Вам, аби я домовлявся із Вашим колегою, якщо я можу домовитися із Вами? Але мені потрібні гарантії…

— Гарантії? — з іронією у голосі повторив Марко.

— Так, гарантії. Гарантії життя, безпеки… Гарантія, що я зможу перетнути кордон, нарешті, і Ви мені допоможете це зробити безпечно…

— Тобто, Якове Самуїловичу, знайдеться що мені таке запропонувати, що я захочу допомогти Вам перетнути радянський кордон? — із посмішкою проказав Швед.

— Так… — кивнув головою Гольденберг. — Саме так. Я людина ділова, тому пропозиції мої ось які, — продовжив він. — Я знаю, що сьогодні з храмів по селах вивозяться цінності, серед них здебільшого всілякий мотлох — я б його і в якості лому не взяв би… Але є справді цінні й рідкісні екземпляри. Хто там у вашій Москві знає, що саме у тій чи іншій сільській церкві було? Я можу на Вас попрацювати деякий час, підказати, що саме із вивезеного дійсно має чималу вартість та художню цінність, а що не варте нічого, окрім як на переплавку. Розумієте, до чого я хилю?

Марко вдавано байдуже щось записував до справи Гольденберга.

— Не дуже, Якове Самуїловичу. Не дуже…

— Та що ж Ви такі! Медом Вам радянська влада хліб мастить чи що? — роздратовано проказав ювелір. — Я веду до того, що можу стати Вам у пригоді.

— Це я зрозумів, Якове Самуїловичу.

— Речі, які справді мають якусь цінність, Ви зможете залишити собі, юначе!

Марко розсміявся.

— Он яке у Вас уявлення про радянську владу! Тобто Ви вважаєте, що можете мене в такий спосіб підкупити… Ну, але Ви спізнилися, товаришу Гольденберг. З навколишніх релігійних споруд цінності уже давно вивезені, оцінювати більше нічого…

Знову сплохував! Та що ж це таке… Яків Самуїлович притримував пропозицію хабара наостанок в надії, що, можливо, вдасться і так викрутитися, та, схоже, молодик навпроти, незважаючи на свою просту і навіть щиру поведінку, був не таким простим, як видається.

— Товаришу уповноважений… — благально промовив Гольденберг. — Тільки моя природжена скромність та законослухняність не дозволяли мені запропонувати Вам те, що я хотів би запропонувати зараз.

Брова Шведа поповзла угору.

— Слухаю Вас, товаришу Гольденберг.

— Є у мене тут, у Волочиську, невеличкий сховок…

— О, це вже краще, Якове Самуїловичу! — не піднімаючи голови від своєї писанини, промовив Марко.

— Сховок моєї матері… — боязко продовжував ювелір. — Так… нічого особливого, але камінці непогані… То я міг би Вам показати його місцезнаходження, товаришу уповноважений. Звісно, в обмін на те, що Ви допоможете мені перетнути кордон…

Швед глипнув на Якова Самуїловича.

Раптом у Марка майнула думка… А що, як цьому Гольденбергу показати печатку святої Маргарити? Що він сказав би про неї?

А перетнути кордон… Він і справді міг би допомогти цьому старому. Що йому тут робити, у Совдепії?

Поліз рукою до кишені, дістав срібну єпископську каблучку. Поклав перед Гольденбергом.

— Що скажете про цю річ?

Яків Самуїлович від несподіванки аж підстрибнув на стільці. Нахилився над печаткою, обережно взяв тремтячими пальцями, підніс мало не до носа. Подивився на неї крізь скельця свого пенсне.

— Яка цікава каблучка… Товаришу уповноважений… — проказав вже за мить. — Тільки я так Вам нічого певного сказати не можу — зір вже не той… Потрібні мої інструменти. Їх забрали при затриманні…

— Зараз будуть Вам інструменти, — відповів Швед.

— То ми домовились із Вами, товаришу уповноважений? — боязко промовив Гольденберг.

Марко нічого не відповів. Вийшов із кабінету, а коли повернувся, у руках тримав саквояж Якова Самуїловича з його речами, серед яких була і скринька з робочими інструментами.

— Ось Ваші речі, товаришу Гольденберг. Чекаю, що скажете.

Якщо молодий депеушник вирішив влаштувати йому випробування, то якесь воно дивне, — майнула думка у ювеліра. Чому одразу не поцікавився, де саме заховані цінності, про які Яків Самуїлович йому щойно зізнався? Чому навіть не запитав, що там є серед тих цінностей, а простягує йому якусь стару дивну каблучку?

Гольденберг усівся зручніше, дістав із саквояжа інструменти.

— Мені все одно погано видно… Дозвольте біля вікна.

Марко розсунув фіранки, мружачись від яскравого сонячного світла, підсунув стільця до підвіконня і вказав на нього рукою Гольденбергу.

— Прошу…

Ювелір якийсь час уважно розглядав каблучку, вивчав крізь збільшувальне скло надписи та гравіювання, крутив у тонких пальцях, повертав і ребром, і так, і сяк… Нарешті підвів очі на Марка.

— Кхм-м-м… — проказав невпевнено. — Річ дуже старовинна… Це безсумнівно. Не знаю, звідки вона у Вас, товаришу уповноважений, але вона дуже… дуже цінна. Саме своїм віком та художньою цінністю, а не матеріалом. Якщо цю каблучку переплавити на срібло, то вийде пшик. Тому краще тримайте її так як є, не здавайте на переплавку.

— І це все, що Ви можете сказати про цю каблучку?

— Ну-у-у… — протягнув Гольденберг. — Судячи з гравіювання, нею запечатували листи або важливі документи. Здається… я колись навіть бачив подібний відтиск — християнська свята, що тримає у руках книгу та хрест… Тільки хоч убийте, не пам’ятаю, де і коли… А так… наче усе, товаришу уповноважений.

— Усе?

— Так… — знизав плечима Гольденберг. — Більше нічого. Хоча… Зачекайте…

Ювелір знову покрутив каблучку у пальцях, повернув її ребром.

— Отут, по ребру, є ледь помітне гравіювання… Напис. Досить затертий і через те, що зроблений на ребрі, майже непомітний. Я не стільки прочитав, скільки відгадав, що там написано.

— І що ж? — поцікавився Марко.

— Схоже, це рядок Давидового псалма. У християнській Біблії — вісімдесят третього. Ось що тут написано:

«Ті, що через долину Плачу переходять, чинять її джерелом…»

Швед здивовано подивився на Гольденберга.

— Чинять її джерелом… — повторив він. — Ви впевнені?

— Так, — кивнув ювелір. — Я добре знаю латину.

— Покажіть…

Марко і собі подивився крізь збільшувальне скло на ребро печатки — аж у очах зарябіло. Однак людині із добрим зором можна було розібрати латинські літери і скласти з них зрозумілі слова…

— Отже, «ті, що через долину Плачу переходять, чинять її джерелом», — замислено повторив Марко.

— Саме так, товаришу уповноважений.

Гольденберг полегшено видихнув, намагаючись вгадати за виразом обличчя депеушника, що стояв біля нього, наскільки цінною та потрібною була для нього ця інформація. Якова Самуїловича не полишала надія, що, можливо, не все так погано і йому завдяки власному життєвому досвіду, знанню людської натури і прихованим цінностям, які він зуміє використати як хабар, таки вдасться уникнути справжньої біди.

Депеушник підвівся.

— Перепрошую, юначе… Але Ви нічого мені не відповіли… — проказав Гольденберг до Марка. — То яке рішення Ви приймете стосовно мого питання?

— Мацкевич! — гукнув Швед до чергового. — Сюди, бігом!

Солдат прочинив двері, увійшов до кабінету.

— Товариша Гольденберга помістити до окремої кімнати, нагодувати і нехай поки відпочиває. Зрозумів?

— Так точно, товаришу уповноважений.

— Тобто? — надягаючи на носа пенсне, здивовано вимовив Гольденберг. — А наша розмова? Ми ж іще з Вами не договорили…

— Відпочивайте, товаришу Гольденберг. Те, що Ви готові співпрацювати з радянською владою — прекрасно. Увечері договоримо, — кинув йому Марко, ховаючи печатку назад собі до кишені.