Печатка Святої Маргарити

* * *

1929 рік, січень

Париж, Франція

— Це надовго, Марку? — Елізабет дивилась йому в очі з погано прихованою тривогою, а він щільніше закутав її у теплу мериносову шаль. — Це надовго, — повторила вона, — цього разу?

Він подивився на неї довгим ніжним поглядом. Повернув до себе спиною, аби вона не побачила болю в його очах, обійняв.

Голі дерева в садку вороже зашуміли чорними вітами.

Вона зітхнула.

— Ти їдеш занадто далеко… Якби ж і я могла поїхати разом із тобою… Це дуже далеко, Марку! Дуже…

Елізабет зіщулилася під холодним вітром, повернулася до Марка обличчям.

— Лізо! Ти знала, за кого виходила заміж, — прошепотів він. — Невже та смілива жінка, яку я побачив у плебанії тарнорудського костелу, це була не ти?

Вона усміхнулася якоюсь гіркою посмішкою.

— Ні, я та сама. Але Харбін… то ж так далеко, Марку… Чому я не можу поїхати з тобою?

Маркові теплі долоні обережно лягли на її опуклий живіт, що випирав із запаху пальто.

— Мила моя, ну невже я мушу пояснювати тобі такі прості й очевидні речі? — Швед нахилився до її щоки і проказав тихо на вухо: — Якщо із тобою чи дитиною щось трапиться… я собі ніколи того не прощу. Та й до того ж… я не їду туди займатися, як ти розумієш, офіційною дипломатією.

— А якщо із тобою щось трапиться? Що мені тоді робити? Як жити далі? — з болем перепитала вона. — Що я скажу нашій дитині, коли вона народиться?

Марко занурився обличчям у її волосся. За звичкою вдихнув його знайомий аромат.

— Лізо… Якщо ми зараз думатимемо про те, що я не повернуся… Заспокойся, люба. Ти залишишся із моїми батьками, з тіткою Дариною і дядьком Альбером. Вони будуть доглядати тебе та дитину, аж поки я не повернуся, а я намагатимусь писати. До того ж я не поїду, поки ти не народиш, поки я не побачу нашу дитину. І тільки потім… та й твій батько говорив, що та місія ненадовго, — заспокійливо промовив він. — Усього на кілька місяців…

Торкнувся губами її скроні, знову стиснув в обіймах.

— То ти погодився на його пропозицію? Погодився? — прошепотіла вона, намагаючись дотягнутися до його губ поцілунком. — Хоч це добре. Тепер я буду спокійна, знаючи, що ти не сам по собі, а знаходитимешся у полі зору британської розвідки.

— Ходімо, ходімо, Лізонько… У садку так холодно, ще застудишся. Ходімо, он тітка Дарина нас кличе обідати.

Він не був готовий зараз говорити про це, бо ще сам не знав, чи буде мудро вчинити так, хоч Змієнко і повторював йому: «Марку, так ти принесеш українській справі більше користі. Британські спецслужби підтримують нас. Ти зможеш зробити незрівнянно більше, якщо погодишся на Сеймурову пропозицію!».

Елізабет слухняно подала йому руку.

— Постійно ти заговорюєш мені зуби! — мовила Елізабет тихо. — Ти кого більше хотів би, — запитала з погано прихованим смутком у голосі, — хлопчика чи дівчинку?

— Дівчинку! Дівчинку, звичайно! — відповів Марко, не замислюючись. — Таку красуню, як ти… Таку…

— Я не знаю… Поки ти їздив до Лондона, зустрічався з батьком, — проказала Елізабет, — я думала, як її назовемо, якщо, звісно, народиться дівчинка…

— І що? — Марко знову обернув Лізу до себе. — Які імена ти обрала? Кажи… я пристану на те, яке тобі подобається найбільше.

Елізабет на мить замислилася.

— Маргарет… Маргарита.

— Значить, Марго, — на французький манер промовив Швед. — Маргарита… — повторив, ніби смакуючи його. — Мені подобається.

— Правда?… Я подумала, якщо народиться дівчинка, то нехай буде Маргарита. На честь святої Маргарити Шотландської.

— Хай так, — Марко усміхнувся. — Ця свята добряче попрацювала для нашого з тобою щастя, Лізо.

Він нахилився до неї, загорнув у поли свого пальто, знайшов губами її губи.

— Я повернуся, — додав зовсім тихо. — Обов’язково повернуся, Лізонько. А потім ми поїдемо до Англії. Обіцяю!

Елізабет полегшено зітхнула.

За склом веранди тітка Дарина махнула ще раз рукою.

Вони її не помічали.

— Маргарита… — прошепотів Марко, знову і знову цілуючи Лізу. — Чудове ім’я. Маргарита… Не дочекаюся, аби взяти її на руки….