Печатка Святої Маргарити

* * *

Турок-візник добре знав дорогу; зупинився поруч із маєтком містера Сеймура. Британський історик, що працював на благо чужої йому країни, викликав у місцевих пошану. Та й із візитами до нього у будь-який час приїздило чимало люду. Науковці та навіть константинопольські державні мужі.

Марко вийшов із коляски і озирнувся: просто перед маєтком відкривався чарівний вид на бухту Золотого рогу, що купалася у ясному місячному сяйві. На тлі зоряного неба суворими тінями виділялися шпилі мечетей та мінаретів. Колись у дитинстві, задерши голову, він захоплено розглядав один такий біля кам’янецької катедри. Той видавався йому загубленим мандрівником з чужої землі. Як давно це було… Світе Божий! А сьогодні він сам, як той мінарет біля катедри, у чужій землі, без розуміння, коли повернеться в Україну і чи повернеться взагалі.

За дев’ять років «турецької неволі», як Марко невесело жартував сам до себе, він вже давно звик до цього краєвиду. Навіть помічати перестав. Але зараз, коли обличчя обвівав свіжий нічний вітер, Маркові зажадалося, щоб він підхопив його тугу й полинув звідси, з іншого боку Чорного моря до печально-далекого кримського берега, на українську сторону, аж на Поділля, до рідного Кам’янця.

Завів тихо-тихо:

Стало невимовно тяжко від того, як розкидало його родину по світу: він тут, у Константинополі, батьки й тітка Дарина — у Франції…

А їхня хата — у Кам’янці, на Польських фільварках…

Як там їхнє обійстя? Як Марунька? Чи повернулася до села, чи, може, знайшла свою долю у місті з якимось московським пролетарієм? Чи пам’ятає, як він тоді її здуру поцілував? До чортиків захотілося її вишневих пампушок, притиснутися щокою до подушки, вишитої лапатими квітами ще бабцею Геленою… Навряд чи все там так, як раніше. Мабуть, порядкують червоні комісари. Його карти, книги, компас, боксерські рукавички… мабуть, розікрали. Усе, що залишилося з того часу — срібна ладанка із зображенням Ісуса Милосердного Тарнорудського на грудях, подарована йому в дитинстві батьком.

Від Кренцеля давно не було ніяких звісток. Чи живий, чи, може, за співпрацю з Директорією… Про це не хотілося думати. Як і про одиноку могилку на кладовищі, яку залишив без хреста і будь-якого знаку чи надпису.

Кренцель за рік написав, що встановив хрест і табличку з написом, як і було домовлено. Але чи буде колись можливість навідатися туди?

Марко відчув, як клубок підкочується до горла, як збивається в грудях у тверду гулю подих. Закинув голову вгору і глибоко вдихнув.

Того життя вже давно нема. Нема і вороття до нього. Хіба що з правого берега Збруча споглядати.

Натиснув на дзвінок у велетенських, різьблених на східний манер дверях. Ще раз і ще раз. Певно, Сеймур вже вклався спати, не очікує на такого пізнього візитяра.

— Хто там? — почулося англійською. — Хто дзвонить? Ідіть геть, не бешкетуйте, бо викличу поліцію!

— Це я, містере Сеймур. Впустите?

У замковій щілині тут же заскрипів ключ, клацнула защіпка, двері прочинилися.

— Марк, это Вы? Почему? Что случилось?

Містер Сеймур у нічному ковпаку, шовковому халаті та капцях мав кумедний, майже театральний вигляд. Хто б подумав, що у цьому невисокому сивому чоловікові з лагідною посмішкою ховається стільки таємниць, що на півсвіту би вистачило? Він присвітив лампою, мовчки впустив Марка всередину, мовчки провів до вузького холу, оздобленого й прибраного у колоніальному стилі і нарешті проказав:

— Марк, что привело Вас, мой мальчик? Проходить же, проходить! Не стоять в холле!

— Усе, як Ваші застерігали, — відповів Марко. — Клопенко — зрадник. Здав нас сьогодні з Євгеном з усіма тельбухами. Я попереджав Євгена, та він не дуже прислухався. У «Кікі», де ми мали з Клопенком зустрітися, нас вже чекали агенти радянської розвідки.

Сеймур ішов попереду Марка, освітлюючи дорогу ліхтарем. Вів його просто до свого кабінету.

— Помедленнее, мой друг, я не успеваю понимать, о чем Вы мне говорить, Марк… Или говорить по-русски.

Швед зітхнув.

— Містере Сеймур, я свідомо не розмовляю мовою окупанта моєї батьківщини без крайньої на те потреби вже років з дванадцять, — відповів так само, українською, яку британець розумів лише частково. — Тому давайте краще розмовлятимемо англійською — з поваги до Вашого дому, — додав Марко, переклавши усе сказане Сеймуру повторно.

— Я ж казав Вам! Застерігав! А ви як діти, Їй-Богу! Полізли з Євгеном у той бордель! Клопенку не можна було вірити, Марку! — повторив Сеймур. — Не можна було вірити від початку!

— Мені потрібен сховок на якийсь час, — мовив Швед. — Чи дозволите…

— Так, звичайно, я з радістю допоможу. Ви можете бути стільки, скільки Вам треба, Марку. Мій дім — Ваш дім… — Сеймур на мить замислився. — А Євген? — поцікавився він. — Де ж містер Остапенко?

— Містер Остапенко вирішив остаточно переконатися у зраді нашого зв’язкового. Якщо умовного сигналу нема, якщо Клопа на місці немає…

— Так, так… — погодився Річард Сеймур. — Це важливо. Мусимо перевіряти геть усе. Але завтра до вечора я зможу теж Вам допомогти: підказати напевне, чи містер Клопенко втік з Константинополя, чи перетнув кордон… Наша людина надішле усі відомості. Маємо надійного чоловіка.

— Дякую, пане Сеймур, — Марко стомлено сів у крісло.

— Може, Ви зголодніли? Повечеряєте? — запропонував Сеймур.

— Ні, ні… Я й так Вам клопоту завдаю, — відказав Швед, хоч відчув, як при згадці про їжу замлосніло у шлунку. — Я — тільки спати, бо стомлений дуже.

— Хорошо! — проказав Сеймур російською, але тут же затулив собі рота долонею. — Перепрошую, Марку, я не навмисне… Мова окупанта! Я розумію Ваші почуття. Тоді, раз вечеряти не бажаєте, я проведу Вас до кімнати, — продовжив Сеймур, — і все ж… що ж сталося із тими совєцькими агентами, з «Кікі»?

— Одного я моцно поранив, другого застрелив. Остапенко застрелив третього уже на вулиці, — проказав Марко. — До речі, містере Сеймур… серед цих трьох той, кого я поранив у передпліччя, вгадайте хто?

— Хто ж? Якийсь наш старий знайомець? — усміхнувся британець.

— Так… Гінзбург. Більше відомий нам усім як Вальтер Кривицький.

Сеймур на мить зупинився і здивовано подивився на Марка.

— Вальтер… Людина-«значок», за появою якої можна багато у чому зорієнтуватися! — проказав він, задоволено потираючи руки. — Отже, німецькі робітники виявилися розумнішими, ніж я вважав, і тепер совєти затіяли у Константинополі велику гру… Підтягують сили..

— Абсолютно з Вами згоден, містере Сеймур.

— Може, все-таки повечеряєте, Марку? Не будьте таким прошеним. То для мене, старого, приємність, а не турбота.

— Мені просто соромно зізнатися, але я справді від ранку майже нічого… — зітхнув Марко.

— От і чудово! Кухар вже, напевно, спить, але ви і самі впораєтеся! Вважайте, що пізно увечері у стамбульському Сеймур-холлі самообслуговування! — розсміявся Річард Сеймур. — Яєчню з беконом зможете собі посмажити?

Марко з посмішкою кивнув.

— А грінки?

— Так.

— Молоко теж знайдеться… Усе на кухні. Ходімо, мій друже!

Поки Марко розігрівав пательню та підсмажував яєчню з беконом та кількома скибками білого хліба, Сеймур всівся за стіл.

— Дивіться, Марку… — проказав Сеймур цілком серйозно. — Як я вже казав Вам раніше, ваша українська спільнота сьогодні вельми цікавить спецслужби усього світу. Ваші співвітчизники у Туреччині, Румунії та Польщі дуже цінні. Ви найкраще знаєте нашого спільного ворога зсередини, тоді коли усім нам він відомий тільки в обличчя.

Буду з Вами абсолютно відвертим… Ви мені нагадуєте мене самого в молоді роки. Я ставлюся до Вас як до сина, з великою прихильністю, тому і ділюся з Вами цією інформацією. Та у грі, яку ми ведемо, сентименти неприпустимі. Українці сьогодні Британію цікавлять як дієві і ефективні союзники у розхитуванні радянської влади. У цій площині ми і взаємодіємо. Ви ж розумієте, про що я?

Марко кивнув, напихаючи рота гарячою яєчнею.

— Я також маю варту уваги інформацію щодо зацікавленості японців у співпраці з вашими спецслужбами…

— Так… — Марко підняв на Сеймура погляд. — Українці Зеленого Клину могли би стати справжньою таємною зброєю проти радянської влади на Далекому Сході, якби… Ви ж зараз говорите про Зелену Україну?

— Кхм… — Сеймур стримано усміхнувся. — Ви здогадливий, Марку. З півслова зрозуміли, про що я. Але якщо Ваше начальство не скористається пропозицією японських колег… Я писав містеру Полозу з цього приводу… Дуже скоро ви остаточно втратите в тій, як Ви кажете, Зеленій Україні своїх одноплемінників і гарну можливість.

— В якому сенсі?

— В прямому… Радянська влада постарається їх якнайшвидше русифікувати, перетворити у своїх громадян. Та просто винищити фізично.

Повірте мені, це звична тактика держави-окупанта і колонізатора. Я знаю, про що кажу. Вони зроблять усе, аби люди забули те, що їх пов’язує з батьківщиною. Запевняю Вас, Марку… за якихось 20 років страхом і репресіями можна викорінити навіть слід пам’яті. То ж чи будуть совєти панькатися з тими, кого спецслужби УНР можуть спробувати розвернути проти їхньої влади? Як гадаєте?

Марко мовчки слухав Річарда Сеймура.

— Японія готова допомогти вам, підтримати і фінансово, і технічно, і зброєю, — продовжував той. — Звичайно, у японців є власні державницькі інтереси, які мають дуже чітку мету. Однак допоки японці схильні бачити Далекий Схід Українською республікою, не більше і не менше, — розумієте про що я, Марку? — ви можете користуватися тим. Українців там більшість…

— Але… пане Сеймур, — Швед сумно усміхнувся. — Вам добре відомо: у Польщі ми, соромно сказати, на утриманні. І поляки, на жаль, фінансують діяльність наших спецслужб не для того, аби Державний Центр УНР мав змогу вести власну гру за їх спиною. До того ж Ви сам тільки-но сказали: у японців власні інтереси.

Сеймур кивнув:

— Безумовно, і у Польщі свої інтереси, і у Японії…. Але ж у Державного Центру УНР є і власні пріоритети, чи не так? І якщо один союзник у чомусь обмежує, чому не скористатися пропозиціями інших і отримувати забезпечення від усіх? Ведіть подвійну гру, ризикуйте!

— Як у нас в Україні кажуть, ласкаве телятко дві мами ссе? — перепитав Марко.

— Саме так! — погодився Сеймур. — У який спосіб, на Вашу думку, здобувається незалежність, як не за гроші союзників? Британія, як і Японія, готова зробити свій вагомий внесок у спільну боротьбу проти совєтів. Користуйтеся тим у власних цілях! Ми маємо бачити готовність уряду УНР до співпраці. Маємо бачити ваші дії.

— Ви праві, пане Сеймур. Я перекажу усе панові Змієнку, щойно прибуду до Варшави.

— Я з цього приводу вже мав дуже обережну розмову з містером Володимиром Мурським, представником вашого війскового міністра у Стамбулі… — додав Річард Сеймур. — Звичайно, я не міг з ним спілкуватися отак запросто, як із Вами, Марку, та він видався мені людиною мудрою, далекоглядною і дієвою… Однак, як Ви розумієте, в ОДПУ на українську спільноту в еміграції також є свої плани, ОДПУ грає проти нас усіх, — зауважив він. — І це нам усім дуже шкодить… Занадто нервова обстановка у Бухаресті та Константинополі, а звідси — цілком закономірна недовіра, обережність і як наслідок — зволікання… Іноді це згубно. Можна втратити час і можливість. Як бачите, Марку, усе, що я говорив Вам раніше, знаходить сьогодні підтвердження. Вони, ОДПУ, як би це сказати правильніше, ніби препарують вас, вивчають те, яким чином ви звідси керуєте підпільною діяльністю в Україні: зв’язки, шляхи сполучення; цілеспрямовано намагаються перевербовувати усіх, хто причетний до спецслужб УНР… їх мета, Марку, знищити вас. Як у тій старій історії про мітлу. Переломити по-одному, як прутики, завдяки ось таким Клопенкам.

— Це очевидно, пане Сеймур, — зітхнув Марко.

— Так і перекажіть Полозу… Тобто, пану Змієнку, — Сеймур похитав головою. — Хай буде уважним. Ситуація, що склалася, демонструє тільки одне: глибоко законспіровані совєцькі агенти уже є і серед ваших, і серед наших людей. Однак щодо вас, вони хочуть спровокувати ваші спецслужби до налагодження контактів з неіснуючими підпільними організаціями, які начебто діють на Вашій, Марку, батьківщині… Чи не це Вам вкладав у вуха містер Клопенко?

Марко витер серветкою губи.

— Саме це…

— Запам’ятайте, друже, мої слова.

— Дякую Вам, містере Сеймур.

— Але чому ж Ви тільки поранили Гінзбурга, а не вбили? — британець уважно подивився на Марка. — Ви ж так майстерно володієте зброєю! Цей радянський виплодок був вартий, аби Ви доклали трохи більше зусиль до завершення його нікчемного життя… Наскільки мені доповідали, для перевербовки він непридатний.

— «Прийом шанхайських поліцейських»… — розвів руками Марко. — Перший постріл — завжди наповал. Гінзбургу просто поталанило потрапити під кулю другим.

— Треба було, мій друже, ще й сигару йому об лоба погасити. Ви ж любите сигари, я знаю… То була б мітка на все життя. Далі викладання у розвідшколі він би вже не посунувся.

Марко тихо розсміявся.

Згадка про сигари його повеселила. Палити він ненавидів. Почав тільки у Константинополі, та й то задля виду. Іноді за сигарним димом можна було стати непомітним серед відвідувачів тих закладів, де призначалися зустрічі зі своїми зв’язковими. І так, Сеймур правий: іноді роздмухана сигара в руці стає зброєю, небезпечнішою за ніж. Якщо, скажімо, тицьнути нею просто в око.

— Ну ось… Будьте як удома, Марку, — Сеймур прочинив перед Шведом двері спальні. — Усе необхідне для ранкового моціону знайдете у шухлядах, туалетна кімната ось там. Сніданок у нас о дев’ятій, але якщо прокинетеся раніше і чогось забажаєте, то на кухні буде Стефан і він приготує Вам якийсь перекус.

— Сумніваюся, пане Сеймур… — зітхнув Марко. — Спатиму, як убитий. Хіба що Остапенко зранку прибуде.

— Так, так… — погодився британець. — А за сніданком і вирішимо, як далі бути. Ранок вечора мудріший. От тільки… — затнувся він.

— Що, пане Сеймур? — здивувався Марко.

— І не питайте. Думаєте, тільки у Вас морока? Хоча моя, звісно, не Ваша, Марку. Моя куди приємніша. Тому… поговоримо після сніданку про все. Гадаю, то і для Вас стане приємним сюрпризом. А тепер, мій хлопчику, добраніч і солодких снів! Пам’ятайте, Ви у друга, у повній безпеці!

Марко тільки вдячно кивнув. Про можливі ранкові сюрпризи гадати вже не мав сили, бо більше, ніж їсти, йому хотілося тільки відіспатися.

Прохолодний душ видався справжньою благодаттю, а далі — під ковдру. Вклався, випроставши ноги — розкіш, якою він міг повною мірою насолоджуватися тільки у Кам’янці, вдома, в дитинстві. І чому він так не цінував той час?

«Отже… сніданок о дев’ятій!» — це була остання думка перед тим, як він склепив очі і провалився у глибокий сон.