Печатка Святої Маргарити

* * *

— Товаришу уповноважений, тут без мотузки ніяк… — проказав рудий Карбанов, місцевий волочиський хлопака із якимось москальським прізвищем. — Глибоко дуже. Але мотузка потрібна довга і надійна, бо яка-небудь — то обірватися може…

— Типун тебе на язык! — відказав йому інший солдат. — Найдем веревку! Вон у мельника должна быть. Недалеко отсюда.

Марко мовчки слухав ту балаканину.

Так, без мотузки не полізеш, він це знав. Але все мало виглядати так, наче пошуки місця сховку контрабандного тютюну випадково спинилися на цій криниці. Вона й справді глибока, навіть дна не видно.

— Ума не приложу, как можно здесь табак спрятать… — проказав один із солдатів до іншого. — Разве что там, на самом дне…

— Якби тобі на хвості наші прикордонники сиділи, — відповів Карбанов, — то ти б не те що до криниці, а на той світ заховав.

— До Жезніка, за мотузкою! Одна нога тут, друга там! — кинув Марко Карбанову. — Мусимо все тут перевірити. Не провалився ж той тютюн крізь землю! Тільки глядіть мені, без самоуправства.

— Так він же куркуль, товаришу уповноважений! Його першого, гниду, давити треба! Он і млин досі за ним залишився, хоч давно пора його колективізувати для народного блага. А Жезнік там сам-один господарює! — наче виплюнув Карбанов. — Жирував, собака, поки моя родина з голоду у двадцять п’ятому пухла! Таких як Жезнік, у нас в окрузі багато набереться…

— А ти, Карбанов, у двадцять п’ятому, коли родина з голоду пухла, на роботу до млина не пробував найнятися? — поцікавився Марко. — Мішки із зерном, наприклад, потягати… Наче мав бути вже у такому віці, що можна. Чи ти думаєш, кожен, кому спаде на думку, Жезніка замінити на млині може, що там уміння ніякі не потрібні? Чи думаєш, Жезнік на млині у піжмурки увесь день грається? Га, Карбанов? Мотузку принести, ти і ти! І розмови припинити! — Швед сердито глипнув на солдата. — Якщо працює той млин і Жезнік на ньому досі млинарює, значить, радянській владі так потрібно. Зрозумів?

— Так точно! — відповів Карбанов якимось зів’ялим голосом. Новий уповноважений його дратував. Знову за куркулів заступається… От як за Жезніка.

У прикордонники Карбанов пішов заради чобіт та поганенького солдатського пайка. Вдома вічні злидні, у хаті пусто-голо, лише павуки снують; їсти ніколи не було вдосталь. Був клапоть городу, так віддали його сусідам ще у двадцятому. Батько-п’яниця та вічно вагітна мати — обробляти нікому.

Сусіди швидко город привели до ладу, і тепер завжди голодні карбанівські діти могли тільки із подивом спостерігати, як на їхньому городі замість лободи та щириці росте щось путнє.

Гроші із того ґешефту батько швидко пропив, знову залишивши чималу родину на цідилці.

Тепер усі малі Карбанові підросли та, не привчені батьками до ґаздування, розбрелися по радянській Україні хто куди. Батько торік у ставку втопився. У Волочиську при старій матері залишився тільки він, старший із Карбанових.

Жебракувати соромився, контрабандою займатися чи красти боявся, землю обробляти не умів. Совєти наче й декларували, що роздадуть її усім бажаючим, та що з тими наділами робити, — Карбанов не знав.

Тут, на Збручі, справа із повним встановленням радянської влади, у розумінні Карбанова, йшла якось марудно, тягнулася повільно. Читати він не умів, однак не раз слухав, як інші читали для гурту уголос «Червону Зорю» — місцеву більшовицьку газету. З неї дізнавався, як радянська влада нещадно розправляється із ворогами революції на Далекому Сході, як тремтить і тікає буржуйська нечисть від більшовиків, підібравши поли, по усій колишній Російській імперії…

А тут, на Збручі, у радянської влади наче руки не доходили зібрати усю ту куркульню гуртом і розстріляти… Панькаються із ними, наче бояться чогось…

Карбанов чекав, що скоро все зміниться. Може, й мінялося, та не для нього. Вдома так само не було чого їсти. Найматися працювати у таких, як Жезнік, вважав для себе ганебним. Власне, радянська влада принесла усім рівноправ’я. Немає тепер пана і наймита!

Ото й вирішив, що казенна служба у прикордонному загоні — найкраще для такого, як він. Прийняли одразу, побачивши його ідейність та готовність нещадно боротися із контрою.

Та голодне безталанне дитинство й вічне бідування залишило слід на його натурі: Карбанов назавжди зненавидів тих, у кого, як йому видавалося в роки голодного дитинства, щодня був товстий та масний шматок на столі.

Однак тепер Карбанов більше не зашмарканий бідака-хлопчина, син пияка з москальським прізвищем, а нова влада! Радянська влада, і ті, хто зневажав його, тепер гірко пошкодують!

Провести звичайну логічну послідовність та усвідомити, що той самий Жезнік не просто млин тримає та панує у ньому, а фактично живе з усією родиною на тому млині та круглий рік важко працює, у Карбанова не вистачало розуму.

Тепер, коли заступив на службу, у нього був худий солдатський пайок, однострій та зброя, тож у власних очах Карбанов собі видавався майже всемогутнім і не міг дочекатися миті, коли дадуть наказ і він гнатиме отаких, як Жезнік, у самому спідньому до каменоломні на розстріл.

Із захопленням розповідав, як у сусідній губернії тиснули куркулів та всіляких петлюрівських недобитків. Відчував невимовну лють і завзяття, а ще у його уяві все виглядало так, наче, розстрілявши млинаря Жезніка та подібних до нього, поділивши їхнє майно порівну між тими, хто ніколи нічого не мав, як його батько-пияк, він, Васька Карбанов, нарешті встановить обіцяну революцією більшовицьку правду, справедливість і рівноправ’я. Бодай тут, на Волочищині. Бо якщо майно оцих куркулів поділити між біднотою, то буде не в одного через верх, а в усіх потроху. І тоді кожен щось матиме!

Як ділитиме Жезніків млин і реманент на ньому, Васька навіть не уявляв, але сподівався, що старші товариші по службі, такі як Порфирій Кашин та оцей новий уповноважений, точно знають, як це зробити, аби на обійсті Карбанових з’явилося бодай щось.

— Обв’язуйте! — гукнув до хлопців, простягаючи кінець конопляної мотузки — міцної, добротної, яку ледве удвох із товаришем по службі притягнули. — Навіть мотузка у цього куркуля — і та нова… — проказав зі злістю. — Звідки узяв, сучий син…

— Ти, Карбанов, чи як тебе, чого розкомандувався? — проказав за спиною Марко, підходячи ближче. — Хіба наказ спускатися до колодязя був? Чи я тебе старшим призначав?

— Винен… Хотів як краще, товаришу уповноважений, — Карбанов похнюпився, поволі змотав мотузку, яку вже намірявся закріпити навколо пояса. Нарвався уже вдруге…

— Я сам полізу, — безапеляційно проказав Швед. — Там внизу можуть бути отруйні гази. Второпали? Ризикувати вашими життями я не можу. Якщо шарпну за мотузку, негайно витягуйте.

Солдати переглянулися поміж собою. Думали, в уповноваженого кишка затонка, пошле у криницю на розвідку того ж Карбанова-балакала, щоб провчити, чи ще кого… Аж ні! Полізе сам!

Марко, закріпивши мотузку надійним вузлом, шарпнув, перевірив — наче добре. Сів на край криниці, звісивши ноги у її темний похмурий отвір. У руці — гасова лампа. За поясом — дерев’яна тичка.

— Повільно спускайте… Чули?

І вже за якусь мить завис у тому кам’яному мішку, як Йона у череві кита, між небом і дном криниці, однією рукою притримуючи лампу, іншою відштовхуючись від її кам’яної стіни.

Мотузка натягнулася, боляче стиснувши поперек. Врізалася у тіло, аж дихання забракло. Потім злегка ослабла…

— Як Ви там, товаришу уповноважений? — почулося згори.

— Спускай, не балакай!

З кожним порухом ставало прохолодніше і прохолодніше, як у льодовні.

Відштовхуючись ногами і однією рукою, Марко поступово оглядав стіни колодязя. Нічого незвичного. Старе, почорніле від віку й вологи каміння. Підняв голову, глянув угору — над ним прозорим сяючим колом світився клапоть неба.

Повітря, тепле і свіже, швидко змінилося болотним сопухом.

Усяке може бути… і там, на глибині, справді можуть виявитися отруйні гази. А якщо він не встигне шарпнути мотузку? Або її не вистачить до самого дна? Але насправді зараз він мусить думати не про це…

Шукай, Марку, шукай! Думай!

Більше варіантів у тебе немає ніяких!

Або скарби тут, у цій криниці, або… іншого сховку ти не знаєш. Зрештою, хіба ті слова з псалма про джерела, хіба вони не мусять відповідати дійсності? Хіба з такими речами люди раніше жартували?

Ось тільки де у цьому вузькому кам’яному мішку можна заховати ті скарби?

Дихати і справді ставало все важче. Клапоть світла над головою залишився високо вгорі…

Солдати поволі спускали його на Жезніковій мотузці, а він майже безпомічно бовтався у повітрі, намагаючись втриматися вертикально, аби не розбити собі лоба об кам’яний виступ.

Марко посвітив лампою собі під ноги. Там, за кілька метрів унизу, була вода. Спустився ще трохи; гасова лампа блимала у його руці, наче з переляку.

Дуля тут, а не скарби. Тут узагалі нічого… замулене дно старої криниці.

Штрикнув палицею — увійшла в тугий шар мулу під водою десь на півметра.

Поштрикав ще… Під намулом саме дно, колись кам’янисте, але досить рівне.

Дурня все це! Ну його к бісу… Шарпнув спересердя мотузку.

— Витягуйте… — гукнув угору.

Мотузка сіпнулася і повільно поповзла, підтягуючи його ближче до круглого клаптя світла над головою.

Немає… Нічого тут немає…

Може, і було щось колись… А може, і донині є, тільки в іншому місці. Хто знає… Якщо отцю Лєпновському й була відома ця таємниця, то він забрав її із собою в могилу.

Може, кому й ще відомо, та поки тут совєти, ніхто не посміє ритися по Тарноруді у пошуках стародавнього скарбу.

А він наче й не дурник, але, як школяр, повірив у небилицю і взявся шукати! Марновірний, намалював собі у думках картину того, як за віднайдене золото можна буде закупити зброю та підготувати нове українське повстання…

Ет…

Мотузку знову сіпнуло. Марко ледь устиг простягнути руку та спертися об муровану внутрішню стіну криниці, аби не гепнутися об кам’яний виступ боком.

— Агов, легше там! Карбанов, тягни легше! — гукнув сердито.

До краю залишалося десь метрів із десять.

Чорт, яке безглузде життя… Яке безглуздя навколо! Народитися у країні, у якій йому не можна жити. Мати у Кам’янці власну хату, яка тепер йому не належить… Мати батьків і не сміти їх побачити! Одружитися із коханою жінкою, аби не бути з нею! І ці дурнуваті скарби…

Усе навколо безглузде і дурнувате.

Глибоко вдихнув, аби заспокоїтися. Повітря ближче до верху ставало свіжішим і теплим. До краю залишалося ще трохи.

— Тягни, Карбанов! Заснув чи якого…

Раптом він аж занімів від несподіванки. Обперся рукою на почорнілий від часу камінь. Торкнувся його холодної поверхні, аби перевірити, чи то не привиділося йому. Провів пальцями…

— Стій, стій, Карбанов! Не так хутко! — гукнув щосили. — Стій!

Завис на мить, вдивляючись у знайомі обриси. Просто на нього з поверхні пласкої кам’яної плити дивилося зображення святої Маргарити, вибите умілою рукою на камені — таке саме, як на печатці, тільки значно більше. Із хрестом та розгорнутою книгою в руках.

Від часу воно аж позеленіло, однак розрізнити зображення, відхилившись на певну відстань від стіни, цілком було можливо.

У його центрі, якраз на грудях зображеної святої, було точнісінько таке саме, тільки розміром із відтиск печатки…

У Марка пересохло в горлі.

Ось воно! ОСЬ ВОНО!!! ЗНАЙШОВ! — ледь не вигукнув на повний голос.

Чиясь голова закрила просвіт угорі.

— Товаришу уповноважений… То тягнути чи не тягнути?

— Зачекайте… поправлю мотузку, — гукнув перше, що спало на думку.

Затиснувши ручку гасової лампи в зубах, Марко поліз до кишені. Обережно дістав печатку.

Тільки би не впустити її у ту багнюку внизу!

Натягнув на палець і, все ще не вірячи своєму щастю, притиснув печатку до відтиску на пласкій поверхні каменя.

Господи… Десь у глибині колодязя, за кам’яною кладкою, щось стукнуло, камінь раптом рухнувся, і, наче під дією якогось невидимого важеля, повільно відійшов углиб стіни…

— У Вас усе добре, товаришу уповноважений?

Марко задер голову.

— Так… так, добре. Мотузку поправляв… Витягайте вже, витягайте!