Печатка Святої Маргарити

* * *

— Містере Сеймур… — Марко увійшов у кабінет британця і міцно затулив за собою двері, наче боявся, що через них утече уся його рішучість. — Я хотів би поговорити з Вами. До вечері.

— Про Елізабет? — Річард Сеймур, що якраз перечитував якісь папери, подивився на свого гостя поверх круглих окулярів у роговій оправі. Неспішно зняв їх, відклав убік. Встав, підійшов до Марка. — Я знаю. Моя донька небайдужа до Вас. І певно, навіть більше — давно закохана.

Марко відчув себе школярем, якого сварить учитель за погано виконане домашнє завдання: ситуація була кумедною і серйозною водночас.

— Я бачив Вас із Елізабет у садку… — додав Сеймур. — І тоді, і тепер. Хочу сказати, що завинив перед Вами, Марку, бо жодного разу не передав Вам листа, написаного для Вас Елізабет. Спочатку я вважав це її дитячим захопленням. Потім сердився на неї… навіть сварив. Можете самі запитати. Вона, напевне, розповість. Зрештою… Ви маєте мене зрозуміти: при такій роботі наше життя часом стає нічого не вартим. І я, відверто кажучи, менш за все бажав, аби донька закохалася у Вас, вийшла заміж, а потім овдовіла одразу після того, як пов’яже свою долю з Вами.

Марко відкрив рота, аби щось сказати, та Сеймур зупинив його жестом.

— Зрештою, — продовжив він, — в одному з останніх листів я обмовився про Вас. Так, нічого особливого. Загальні фрази. Бо вона розпитувала мене чи не у кожному своєму листі, чи Ви ще у Константинополі, чи я бачуся з Вами, чи Ви… Словом… Словом, Марку, я не тішу себе ілюзіями, що Елізабет подолала цей шлях із Лондона до Стамбула виключно заради мене. Вона закохана у Вас, вона чекала і шукала цієї зустрічі з Вами. І, відверто кажучи, я розумію, що рано чи пізно таке мало статися. Я старішаю. А у Елізабет, окрім мене, більше нікого немає. Тільки тітонька. Моя сестра. Літня пані, що мешкає в Вілтширі. Як і кожен батько, я бажаю своїй дитині щастя. Ви знаєте також і про моє ставлення до Вас. Ми знайомі не перший день. І кращого чоловіка для своєї доньки я б не бажав, але маю бути переконаний у тому, що Ви так само маєте почуття до неї. Що будете з Елізабет і в горі, і в радості. Що здатні кохати її і зробити щасливою, скільки б Вам не було відміряно бути разом…

— Я боюся того самого, що і Ви, пане Сеймур, — нарешті видихнув Марко. — І прекрасно усвідомлюю, що наш рід занять не зовсім пасує для сімейного життя… Тобто… Зовсім не пасує.

— Так… робота. Ви можете загинути, — мовив Річард Сеймур. — Ось, наприклад, як учора. Чи як раніше… З Вами ж за цей час усіляке траплялося. Я прожив довге життя і, як Ви розумієте, коли був у Ваших літах, так само ходив по лезу бритви. Коли я зустрів Мері, мою майбутню дружину, матір Елізабет… то вагався так само. Я знаю про все, що Вас з Елізабет чекає, наперед. Усе, про що Ви тільки здогадуєтеся… Але про жодну мить мого сімейного життя я не пошкодував. І Мері теж. Принаймні так вона мені написала в своєму останньому листі. Я не був біля неї в годину смерті, не стулив їй очей, не тримав востаннє за руку, за що картатиму себе довіку. Але кожен із проведених разом із нею днів був для мене скарбом. Тому… Думайте. Вирішуйте самі. Я — шахіст, містере Марко, — додав Річард Сеймур за мить. — І якщо Ви з Елізабет поставите моїм сумнівам і тривогам шах і мат, я згоден програти цю партію.

— Я боюся, пане Сеймур. Боюся зробити Вашу доньку нещасливою, — повторив Марко. — Однак коли сьогодні вранці я побачив її у обідній залі… Все якось занадто швидко, та… ми розмовляли з Елізабет. І я… намагався переконати і її, і себе у зворотному. Словом… у мене нічого не вийшло.

Марко на мить замовк.

— Я прошу у Вас її руки, — проказав нарешті.

— Ви її маєте, — просто відповів Річард Сеймур.