Печатка Святої Маргарити

* * *

Травень, 1926 р.

Париж, Франція

Голова покійного керманича УНР важко втопала у подушці зі сліпучо-білого атласу. Марко з висоти свого зросту добре бачив його майже прозоре воскове обличчя із навіки застиглим виразом спокою — так, наче оті п’ять куль, випущені Самуїлом Шварцбардом, не завдали Головнокомандувачу ні болю, ні страждань…

Бруківку біля старої книгарні, перед вітриною якої зупинився Петлюра за мить до смерті, вже давно відмили від слідів його крові. Якби ж і Маркові так само легко можна було стерти з-перед внутрішнього погляду те убивство, якому він не зміг зарадити, врятувати Головнокомандувача… якби тільки він тоді міг передбачити…

Доля розпорядилася інакше.

У той проклятий день, в обідню пору вони зустрілися з ним у маленькому ресторанчику «Бульйон», куди Петлюра завше ходив обідати із дружиною. Того дня вона почувалася зле, тож Головнокомандувач прийшов сам.

У Петлюри був меланхолійний, не дуже бадьорий настрій. Справи константинопольської резидентури йшли не так добре, як хотілося б. Звісно, малими силами та без належного фінансування серйозну роботу було виконувати складно; совєти грали на давно насидженому полі, використовуючи усі можливі засоби та напрацювання, здобуті ще за царської Росії, українські ж спецслужби тільки торували собі шлях.

Ось тепер повного мірою вилазив боком завданий Центральною Радою у 1917-му непоправний удар по самій можливості створення українських спецслужб та контррозвідки: принципово відмовившись від послуг старих царських кадрів — професійних таємних агентів, досвідчених співробітників жандармерії та контррозвідників, український уряд на тарілочці підніс совєтам можливість скористатися цією злегковаженою нагодою та зміцнити власні розвідувальні кадрові позиції за рахунок неприкаяних професіоналів — вчорашніх «їх благородій».

Пізніші намагання гетьмана Скоропадського залучити фахівців із колишніх розвідувальних структур царської Росії, створити Освідомчий відділ, налагодити роботу власних спецслужб, як і українізованого військового корпусу, наткнулися на повне нерозуміння. Та й сам гетьманат із його суперечливою політикою затримався ненадовго…

Швед пригадував, як болісно, попри достатньо юний вік, сприймав ці немудрі кроки Центральної Ради у 1917-му та 1918-му. Здавалося, усе ж ясно, як білий день! Сама думка про те, що світ поглине суцільний соціалізм і воювати Україні більше не те що не буде потреби, а просто не буде з ким, видавалася неприпустимою навіть для нього, жовтодзьобого горобця. Бо після Великої війни та жовтневого перевороту у Росії світ аж ніяк не нагадував заколисане немовля, а Ульянов-Ленін занадто жадібно прагнув підім’яти під криваво-червоний більшовицький прапор усе, що до перевороту звалося Російською Імперією; за всяку ціну утримати у лабетах тепер уже нової імперії — совєцької, страшного і кровожерливого монстра, що стрімко зводився на ноги серед понищеного життя тисяч і тисяч людей.

І ось тепер, розкидані по чужих країнах, такі, як Марко та його побратими, без належного забезпечення, зв’язків, а найголовніше — досвіду ведення шпигунських ігор, на одному ентузіазмі, на інтуїції мусили починати усе з нуля, протистояти навченим і досвідченим, а головне — забезпеченим необхідним фінансуванням професіоналам розвідувальної справи колишньої царської, а тепер уже совєцької Росії.

Однак попри все з українським урядом в екзилі рахувалися; світ сприймав Українську національну ідею не як примарну химеру; зав’язувалися непогані можливості не лише на заході, але й на Далекому Сході…

З Петлюрою говорили недовго, але по суті, про головне; домовилися про наступну зустріч за два дні — на третій Швед мав повертатися до Константинополя.

Маркові пригадалося: чоловік у білій робочій блузі, що минав їх з Головнокомандувачем біля входу до ресторану «Бульйон», видався йому дивним: у простій робі він поспішав, мало не біг ошатною вулицею Расіна… Цим і привернув його увагу до себе.

Швед мимоволі напружився, готовий вихопити револьвер будь-якої миті.

Та чоловік минув їх і почимчикував швидкою ходою собі далі.

Попрощавшись із Петлюрою і перейшовши на протилежний бік вулиці, Марко уже фізично не міг допомогти Головнокомандувачу — був занадто далеко від нього.

А тим часом на розі вулиці Расіна і бульвару Сан-Мішель перехожий у білій робі — годинникар Самуїл, він же Шльома Шварцбард, сповільнив крок, зупинився, даючи можливість жертві наблизитися до нього.

Він вичікував, поки Петлюра попрощається із Марком та поки Марко перетне вулицю, відійде подалі. Він знав, хто з них двох є Симоном Петлюрою; Петлюра ж, нічого не підозрюючи, і справді неспішно рушив у бік Шльоми; замислений, ішов тротуаром, аж раптом зупинився перед вітриною книгарні, розглядаючи виставлені за склом новинки…

Цього Шльома не передбачив.

Напевно, було так: Шварцбард повернувся і рушив назад, до книгарні, у вітрині якої розглядав книги Петлюра. Підійшов ближче, щось запитав, а далі…

Марко сам не розумів, чому тоді озирнувся, хоч озиратися вже не було потреби. Відійшов занадто далеко. Щось змусило його зупинитися і поглянути у бік постаті Головнокомандувача перед книжковою вітриною. У цю мить один за одним пролунали постріли: перший… другий… третій… четвертий… п’ятий…

Шльома Шварцбард, не здригнувшись, розрядив у беззбройного Петлюру пістолет із сімома кулями. Як стало потім відомо, шоста й сьома не влучили. Восьма не вийшла, бо застрягла через гільзу сьомої…

Марко побачив, як прошите кулями тіло керманича УНР повільно, наче уві сні, осідає на тротуарну бруківку. Кинувся з криком до Петлюри, на ходу дістаючи власний револьвер…

Шльома наче задерев’янів, не рухався з місця.

Марків крик та звуки пострілів привернули увагу нечисленних перехожих. З «Бульйону» та сусідньої кав’ярні повибігали відвідувачі… Швед кинувся до пораненого Петлюри. А у того сорочка на грудях уже просякла червоним. З рота потекла густа кров, очі закотилися…

Марко схопив Шльому за барки, шарпонув, зацідив кулаком в обличчя…

— Сволото! Хто? Хто тебе послав? — прокричав хрипким голосом.

— За єврейські погроми в Україні… — навіть не ухиляючись від побоїв, прошипів Шварцбард українською. — То моя помста за єврейські погроми…

— Сволото більшовицька! — безсило загарчав Марко. — Будь ти проклятий!

Знову кинувся до Петлюри, та допомогти йому отак, посеред тротуару, було неможливо.

Підоспіли кілька чоловіків. Вони, як і Марко, кинулися на Шльому з кулаками, і якби у ту мить не нагодився поліцейський, Шварцбарда затовкли б на місці.

Він не чинив спротиву, не закривав блідого обличчя від побоїв, дав себе арештувати. Тільки повторював, як закляття: «То за єврейські погроми! То за єврейські погроми в Проскурові!»

Симон Петлюра помер, не приходячи до тями.

Помер через якихось двадцять хвилин після того, як Марко з трьома випадковими свідками трагедії підняли його, закривавленого, з тротуару вулиці Расіна і якомога швидше доправили до лікарні Шаріте.

Петлюру відспівували тут, у православній румунській церкві, яку він відвідував через відсутність у Парижі української.

Золотаво-чорні змії жалобних стрічок обрамляли краї домовини; вона потопала у вінках із живих квітів. Задушливе, пропахле ладаном повітря вдихалося важко, майже фізично відчутно. Та й людей зібралося чимало: окрім парафіян (Петлюра приходив сюди на богослужіння, його знали тут усі) були присутні представники грузинської, чеської, азербайджанської громад в екзилі, спеціальний представник маршала Пілсудського, журналісти, парижани, що були знайомі з Петлюрою особисто…

Споглядаючи у труні бездиханне тіло керманича УНР, Швед втішав себе думкою, що у передсмертній безсвідомості Петлюра не страждав від пекучого болю.

Жадібно ковтнув повітря: здавалося, у горлі застряг колючий клубок, що не давав зробити ще один подих. Хотів зробити крок, аби підійти ближче до труни, та дядько Альбер стримав його, непомітно ухопивши за руку.

— Навіть не думай! — проказав він ледь чутно французькою. — І на кладовище іти теж не смій. Потім якось. Іншим разом. Ти вже й так достатньо засвітився. Там, у Стамбулі, виробляй собі що хочеш, ризикуй життям, як заманеться… А тут, доки ти у Парижі… Не забувай, твої батьки живуть у моєму домі. Я не хочу бачити страждання твоєї матері, якщо із тобою теж раптом щось станеться у мене на очах. До того ж, Марку… Ми і так ризикуємо, прийшовши сюди. Думаєш, якщо більшовицькі агенти слідкували за мсьє Петлюрою, вони не бачили вас разом у «Бульйоні»? Чи тут, серед натовпу, немає їхніх очей та вух? Хто взагалі тебе напоумив зустрічатися із ним у такому місці? — сердито додав дядько Альбер. — Ходімо, вийдемо з церкви, тут немає чим дихати…

— Ідіть… я ще побуду.

— Ходімо, кажу тобі, — шикнув дядько Альбер. — Тіло зараз виноситимуть.

Вулиця Жан Бове була так само заповнена людом. Людей ціле море — у жалобі, з квітами, військові та цивільні…

Просто перед церквою стояв катафалк, що мав доправити загиблого українського державотворця до місця його останнього спочинку — на кладовище Монпарнас.

Марко з дядьком Альбером відійшли трохи вбік. Загубитися серед натовпу було нескладно.

За якихось десять хвилин всередині церкви почався рух — домовину з тілом Петлюри підняли і під жалобний спів понесли до виходу.

У цю мить люди на вулиці, під будинками, на тротуарах почали опускатися на коліна. Вкляк разом зо всіма і Марко. Поруч — дядько Альбер.

А труна попливла серед натовпу, над головами, просто до чорного катафалка.

— Велика була людина, — тихо промовив дядько Альбер, осіняючи себе хресним знаменням. — Істинний патріот. Хай з Богом спочиває. Його важка праця в ім’я вашої нації завершена.

Марко відчув, як клубок у горлі заворушився, очі наповнилися вологою.

— Бачиш, Марку, як люди вшановують пам’ять мсьє Петлюри? — проказав дядько Альбер, піднімаючись з колін, коли катафалк з труною головнокомандувача проминув їх. — Ось тобі і відповідь, за що його убили.

Швед мовчав. Щось відповісти було несила…

— Прощавайте, Отамане! — прошепотів українською услід жалобній процесії.

Дядько Альбер похитав головою.

— Ходімо. Пішли, Марку. І ось що… тобі треба забиратися із Франції якнайшвидше, — додав за мить, тільки-но вони звернули за ріг. — Тобі треба повертатися до Стамбулу. Ти дуже засвітився. Я не жену тебе, звісно. Але це заради твоєї ж безпеки…

— Я і так їду за два дні, — сказав Швед. — Але радше б я залишився. Шварцбарда судитимуть, і я мушу бути присутнім на тому суді.

— Послухай мене, старого… — дядько Альбер зітхнув і по-батьківськи, з жалем, подивився на племінника. — Все це отак просто не скінчиться… Безперечно, суд буде. Але ти дуже засвітився, тебе можуть упізнати, хлопчику мій, викликати свідком. А тобі цього не треба.

Марко знизав плечима.

— Та я бачив те, що бачили усі, хто в ту мить трапився на вулиці, — як Шварцбард розстріляв Головнокомандувача майже впритул…

— Не будь дурним, Марку! — трохи роздратовано промовив дядько Альбер. — Якщо цей, як там його, Самуїл Шварцбард направду є більшовицьким агентом, то все ясно як Божий день: більшовики прибрали свого ворога. Нічого дивного, з огляду на прийняту їхнім Комінтерном резолюцію про політичний терор… Чув про таку?

— Так… — Швед кивнув. — Чув.

— Але найгірше те, — продовжував дядько Альбер, — що вбивством мсьє Петлюри вони захочуть досягти іншої мети: викликати антиукраїнські настрої у Франції. Убивця, Шварцбард, як ти розумієш, — єврей. Його обрали недаремно. І цю карту совєти, безумовно, спробують розіграти на суді через своїх людей.

— Ви натякаєте… — здивовано мовив Марко.

— Що ж тут натякати? — розвів руками дядько Альбер. — Я все ще працюю у дипломатичному корпусі, як тобі відомо, тож мушу уміти аналізувати подібні речі. Ти і сам розповідав, що убивця одразу ж, на місці злочину зізнався: убив мсьє Петлюру, аби помститися за єврейські погроми…

Марко не встиг рота розтулити, аби заперечити, як дядько Альбер зупинив його жестом.

— Зачекай, не поспішай відповідати. Я не звинувачую мсьє Петлюру у погромах, просто хочу сказати, що ти не знаєш ані французького суду, Марку, ані наших присяжних. У нас все по-іншому. І останнім часом виправдовувати вбивць у Франції стало традицією… До того ж краще подумай: чи український уряд в екзилі здатен тягатися із більшовицькими агентами? Не мине і кількох місяців, як вони прямо чи опосередковано зроблять усе, аби Шварцбард перетворився із безжального цинічного вбивці в месника, в національного єврейського героя! Вони знайдуть, а якщо не знайдуть, то вигадають десятки свідчень тому, що мсьє Петлюра потурав погромам у Проскурові; ці свідчення піднесуть на блюдечку захисникам Шварцбарда, суду, присяжним, зрештою — усьому суспільству як незаперечні аргументи вмотивованості та логічності Шварцбардової помсти Петлюрі; про це напишуть усі провідні французькі і європейські газети, і ті, хто сьогодні отут стояв на колінах, проводжаючи тіло мсьє Петлюри в останню путь, перші погодяться з тими аргументами.

— Що за єресь! — відмахнувся Марко. — Петлюра не потурав єврейським погромам! Які аргументи можуть бути? При його уряді навіть Міністерство у єврейських справах УНР було створене! А коли почалася ота катавасія, було створено комітет допомоги потерпілим… Я пам’ятаю навіть текст звернення Петлюри до українців. «Антисеміт — паршива вівця! Женіть його!» — він так говорив усім. Як тепер можна викрутити все на протилежне?

Дядько Альбер недобре глипнув на Шведа.

— Це не єресь, мій хлопчику. Це ймовірний подальший розвиток подій. А все, що ти маєш запитати у себе: чи готові твої друзі помірятися силою та вмінням із більшовиками у такому двобої? Вистачить ресурсів?

— Дядьку Альбере… — нарешті проказав Марко. — Що Ви таке кажете?

— Через скорботу ти втратив здатність логічно мислити, Марку! — зітхнув дядько Альбер. — Кажу тобі, як може бути, і як, швидше за все, станеться… — проказав той ще раз. — Ви, українські націоналісти, не маєте досвіду у цих брудних іграх. Ваші устремління чисті, відкриті і щирі… У вас на лобі написано усе. І поки ви собі щиро і відкрито мислите, більшовики усе продумують на сто кроків уперед! Пропаганда і дезінформація для них — хліб насущний. Чи ти наївно вважаєш, що вбивство мсьє Петлюри сталося випадково, або ж його організовували якісь недоумки за день до, власне, самого вбивства?

Марко похитав головою.

— Ні… не думаю.

— Отож-бо! — зітхнув дядько Альбер. — Якщо тебе цікавить моя думка з цього приводу, гадаю, усе було сплановано задовго до убивства, ретельно й ідеально, ще у Москві. І Шварцбард цей, єврей за національністю, підібраний совєцькими спецслужбами не випадково… Гадаю, у його захисту буде купа таємних козирів у рукаві, свідків, письмових свідчень, документів, і якщо доведеться, вони представлять французькому правосуддю свідчення навіть від чорта лисого, не кажучи вже про мешканців того містечка, Проскурова, в якому мсьє Петлюра начебто потурав єврейським погромам.

— Але ж це не так! — палко заперечив Марко. — Мені ж відома правда… Петлюра не потурав погромникам! Частина єврейського населення, звісно, підтримувала більшовиків; були й такі євреї, наприклад, у Городку, що стріляли нашим у спину та скидали з вікон на голови хлопцям саморобні бомби. Як можна було реагувати на такі дії у воєнний час? А тепер ми ведемо мову про єврейські погроми, які начебто вчинили війська Петлюри?

— Хлопчику мій! — дядько Альбер знову важко зітхнув. — Гроші та підступи здатні з будь-якої правди зробити неправду… Пам’ятай: якщо адвокатам Шварцбарда вдасться переконати європейську спільноту у тому, що цей чоловік здійснив священну помсту, а не цинічне і жорстоке вбивство, ти хоч на руках пройдися обідком Ейфелевої вежі — твоя правда не перепре суспільної думки. І французькі присяжні ухвалять не справедливе, а популярне рішення. Так вже було, Марку, і не раз… Навіть не роздумуй, повертайся до Стамбулу. Там ти у відносній безпеці. Роби свою справу. І знай: якщо твої командири вирішать тебе, мов жертовне ягня, засвітити перед совєтами і пришлють до Парижу свідчити на суді, ніхто за твоє життя не дасть після цього і ламаного шеляга, Марку! І взагалі… — дядько Альбер скрушно похитав головою. — У мене недобре передчуття, Марку. Якщо зі Шварцбардом для більшовиків усе пройде гладенько, боюсь, як би отакі Самуїли Шварцбарди не стали для них головним методом боротьби з українським націоналістичним рухом…

Подробиці суду над убивцею Петлюри, Самуїлом Шварцбардом, Марко із гіркотою дізнавався уже у Стамбулі, із газет та від своїх. Не інакше, як у тому Парижі відбувалася направду всеєвропейська ганьба.

Як і передбачав дядько Альбер, суд департаменту Сена міста Париж визнав убивцю Петлюри невинним. Французькі газети писали: на захист Самуїла Шварцбарда горою стали найвідоміші філософи, державні діячі, літератори та науковці світу: Анрі Бергсон, Ромен Роллан, Альберт Ейнштейн, Максим Горький, Олександр Керенський, Анрі Барбюс, Поль Ланжевен…

В результаті Самуїлу Шварцбарду присудили 1 франк штрафу за те, що двірник мусив докласти зусиль, аби змити кров Симона Васильовича з паризького тротуару.

Добре продумана радянська пропаганда спрацювала, як швейцарський годинник: серед підписантів листа на підтримку Шварцбарда, окрім різної авторитетності публічних інтелектуалів, були чотири Нобелівських лауреати — достатньо, аби переконати світову спільноту у чому завгодно.

Марко із сумом ловив себе на думці, що їм, таємному легіону УНР, вдається перехитрувати совєти хіба що у дрібницях. На потужнішу роботу просто не вистачає ні сил, ні ресурсу, ні міцної платформи, ні однодумців на європейських теренах.

Пригадував, перевіряючи підшивки газет піврічної давності: інтенсивна антиукраїнська кампанія у французькій та європейській пресі почалася якраз приблизно за півроку до вбивства… Отже, усе було продумано і сплановано наперед.

На Петлюру чекала куля. І якби Шварцбарду не вдалося цього разу, наступного — а він був би обов’язково — у іншого московського агента все б склалося.

Тепер Марко усвідомив: вбивство Головнокомандувача може стати початком подальших спланованих, цинічних вбивств українських патріотів. Переграти червоного монстра можна тільки на тому ж полі, використовуючи ті самі засоби. Бути такими ж цинічними і холоднокровними. Відкинути усе, що стримує. Ні жалю, ні співчуття.

Або вони, або їх.