Печатка Святої Маргарити

* * *

У Тернополі та Варшаві від нього чекали повідомлень, та Марко ризикувати не став. Волочиськ — невелике містечко, і якщо Василеві Семенюку раптом надійде телеграма чи лист із Кам’янця, навіть із нейтральним змістом, це може викликати підозру. Хто знає, чи листоноша спочатку не заносить усю підозрілу кореспонденцію туди, куди слід… Через кілька днів він спокійно повернеться до Волочиська і, не викликаючи ні у кого зайвої підозри, відправить за допомогою Семенюка усю необхідну інформацію.

Найбільше хвилювало те, про що обмовився Мальцев — про ускладнення ситуації в селах над Збручем із можливою повномасштабною хлібозаготівлею. Його натяки та припущення більше скидалися на якусь похмуру, моторошну вигадку; Марко і радий би так подумати, якби про це говорив не Мальцев, а хтось інший. Із уст спеціального уповноваженого ОДПУ такі речі просто не могли бути неправдою…

Але чим можна зарадити цій біді у випадку, якщо сказане Мальцевим виявиться правдою? Розголосом у Лізі Націй?

По обіді надійшло повідомлення: під час рейду на Видрівці, окраїнній вулиці, що тулилася вздовж правого берега Смотрича до неприступної твердині кам’янецького замку, співробітниками ДПУ та міліції захоплено контрабандистів.

Мальцев тільки гмикнув.

— Б’юся об заклад, знову на тому жидівському млині контра завелася! Ходімо, Марку, люблю такі рейди. От завдяки їм пристойним питвом і поповнюю свої запаси, а то давно перейшов би на місцевий шмурдяк. Тільки уяви! — з ентузіазмом, у передчутті швидкої поживи продовжував Мальцев. — Є тут у нас, на Видрівці, колишній млин. Усі його називають млином імені якогось жида, Ірафа… Ми його ще у 1922-му націоналізували, наче й свідомих людей на роботу взяли… Так ні, там наче пороблено: не минає і кількох місяців, аби не виявили залежі контрабанди! Взимку то було непогане сукно, кашемірові жіночі шалі та чоловічі кашне і навіть пудра «Коті»… Я навіть Марії Степанівні тоді у подарунок прихопив панчішки, шалик та кілька пуделок пудри.

Швед ледь стримався. Насупився, аби не розреготатись.

— Що? — здивувався Мальцев. — Чого ти спохмурнів, Валеріане? Бачу, тобі моя відвертість не до вподоби. Так воно ведеться: коло чого працюєш, те маєш право взяти!

— Але ти й ризикуєш, Іване Миколайовичу! — відповів Марко. — Та той останній червоноармієць може здати тебе ні за цапову душу! То, певно, на тебе у Кам’янці ні у кого ще зуба немає…

Мальцев знову гмикнув.

А Марко тим часом подумки потішався над Мальцевим.

Звісно, він знав, де знаходиться та окраїнна вулиця Видрівка — якраз навпроти Польських фільварок, навпроти його батьківської хати по той бік Смотрича. Звісно, він знав і про «млин якогось жида Ірафа», як його називав Мальцев.

Млин насправді усі називали Френкелевим, а назва «млин Ірафа» причепилася до споруди пізніше. Однак ніякий жид Іраф тим млином ніколи не володів, та й самого Ірафа на Видрівці ніколи не існувало. Ще раніше у млині зерно не лише мололи, але й просіювали через спеціальне діалектне сито — «рафу». От люд і знав собі, що на Видрівці є «млин і рафа».

Та з часом містяни, не знайомі із сільським господарством, почали вживати не «млин і рафа» а прозвали його «млином Ірафа», наче за іменем котрогось із колишніх власників…

— Ну, добре, — проказав Марко. — Ходімо, поглянемо, чи варта та контрабандна випивка, аби заради неї ми піднімали дулу зі стільця.

— Ти не уявляєш, — продовжував захоплено Мальцев уже в автомобілі, — скільки я дивних історій про той млин наслухався!

— Яких же? — поцікавився Швед.

— Та кажуть, на тому млині нечиста сила обитає… Місцеві, видрівські, розповідали, що раніше у неділю та на церковні свята, коли млин мав би не працювати, та й з робітників нікого там не було, млин молов собі без людей. Ні вогника ніде у вікнах, а млин собі меле без млинаря!

Марко тільки усміхнувся.

Історії про нечисту силу на Френкелевім млині на Польських знав кожен хлопчак.

— Може, то й контрабанду нечиста сила там складує? — шпильнув Мальцева.

— Е, ні, Валеріане! Контрабанду там складують справжнісінькі вороги революції та всілякі ворожі елементи, — зареготав той. — Ну, зараз і перевіримо усе. Тільки б там справді щось вартісне було, аби не даремно їхати.

Коли домчали на Видрівку, до «млина Ірафа», обом стало зрозуміло: «захоплено контрабандистів» — то було занадто поспішне донесення. Ті зачинилися у млині на останньому поверсі, забарикадували вікна і відстрілювалися, мов навіжені.

Одного міліціонера поранили. А озброєні контрабандисти вели майже прицільний вогонь у відповідь на хаотичну стрільбу червоноармійців, міліціонерів і депеушників.

— Що за дурня! — вилаявся Мальцев, випустивши кілька куль по цілі. — Як сталося так, що вони у млині засіли?

Зблідлий депеушник Котьонкін кинувся доповідати: контрабанду знайшли у одній із видрівецьких хат під час рейду, злочинцям же, з усього видать, добре озброєним, вдалося утекти. Гнали їх до млина, тож тут вони й засіли на останньому поверсі, під самим дахом, узявши у заручники млинаря та його трьох робітників. Чи ті ще живі, гадки не мають, але злочинці ведуть вогонь досить вправно.

— І що ти мені пропонуєш? — гаркнув Мальцев. Куля просвистіла майже над його головою. — Ночувати тут, біля них? Ах ти ж сволото! — лайнувся, вистріливши у відповідь по контрабандисту, що цілився з вікна третього поверху.

— Ми оточили млин, хлопці затиснули їх там, на останньому поверсі, вони нікуди не дінуться… — виправдовувався Котьонкін, припавши до землі разом із Мальцевим, коли у відповідь знову пролунали постріли.

— Ага… і сидітимуть, як у фортеці, — Мальцев пошукав поглядом Марка. Той схоронився за стовбуром сусіднього дерева і був у відносній безпеці. — Ви хоч знаєте, скільки їх?

— Пятеро… — розгублено проказав Котьонкін. — Може, семеро… від сили…

— Ідіоти! — ревонув Мальцев. — Семеро озброєних контрабандистів! Як вони сюди потрапили зі своїм товаром? Де ви були?

— Товаришу уповноважений… — ще більш розгублено проказав Котьонкін, притискаючи кашкет до голови. — Оце вже не наша вина. То все наші напівголодні прикордонники винні. Вони за гарний хабар душу чорту продадуть… А провезти вони вже якось ухитрилися…

— Мовчати! — гаркнув Мальцев. Зціпив губи, глипнув на Марка, який зі спокійним виразом обличчя з-за дерева спостерігав усю ту катавасію.

— Сидіти вони там будуть, допоки набої не скінчаться, — проказав Швед. — Кулями ви їх зараз не візьмете, хіба тільки даремно вистріляєте набої; та й ми у них як на долоні… Вибиратися спробують під покровом ночі, це очевидно, але у темряві можемо своїх перестріляти.

— Я це і так знаю! — роздратовано відказав Мальцев, відповзаючи у його бік, аби знайти більш надійне укриття. — То що ти пропонуєш, мудрагелю? Немає у мене часу тут із ними у хованки гратися. От що! Підпалити до чорта цей млин і хай горить синім полум’ям! Одразу двох зайців уб’ємо: позбавимо контрабандистів прихистку і з цими недоумками покінчимо.

Марко похитав головою.

— Так не можна, товаришу Мальцев! Що значить «підпалимо»? Це вже не вирішення задачі, а форменне шкідництво. Млин — добротна споруда, меле на усю округу… Як не млин, то щось інше у цій будівлі облаштувати можна. Він же неприступний, як фортеця! І за те, що позбавили життя оцих, — кивнув Швед на третій поверх млина, — коли могли їх живцем узяти, ніхто по голові тебе не погладить. Все-таки живі люди там! Та й млинар із робітниками ні в чому не винні… А про видрівецьких ти подумав?

— То ще треба довести, що вони ні в чому не винні… — гнівно відмахнувся Мальцев. — Якби не винні, контрабандисти би у млині своє кубло не облаштовували щоразу. Підпалити млин! Чуєте? — гукнув у бік Котьонкіна, що очікував наказу. — Тягніть нагору сухі ріщаки!

— Єсть підпалити млин! — вигукнув той, не роздумуючи зірвався і вже був кинувся виконувати наказ Мальцева…

— Сті-і-і-і-ій! — крикнув Марко Котьонкіну. — Іване Миколайовичу, накажи відставити! — звернувся вже до Мальцева. — Не роби цього! Спалити живцем людей ти завжди встигнеш! Є кращий спосіб їх звідти дістати.

Мальцев, почервонілий від роздратування, недобре глипнув на Марка, та рація у словах «Валеріана Клєвєрова» була. За спалення людей живцем, нехай і контрабандистів, точно могло добряче влетіти. Та й вогонь міг перекинутися на видрівецькі житла…

Сухих ріщаків навколо млина повнісінько.

— Який спосіб? Ну, говори! — гнів Мальцева потроху втихав.

Марко нахилився, підняв з-під чобота пір’їнку.

— Викурити їх звідти… — зітхнув, дмухнувши на пір’їну, що від його подиху закружляла у повітрі. — Допоки день, нехай хлопці збирають по людях гусяче пір’я. Судячи з того, скільки на березі пір’я лежить, гусей та качок тут, біля води, тримають на кожному обійсті. Нехай зіб’ють пір’я у лантухи і підпалюють так, аби дим наповнив увесь верхній поверх. Дим проникне туди, куди ми не доберемося, і зробить за нас нашу роботу.

— Гусяче пір’я? — перепитав Мальцев здивовано. — Просто підпалити гусяче пір’я?

— Так… — кивнув Марко. — Дим від нього страшенно ядучий. Старий військовий спосіб — викурити ворога… Тільки треба поспішати, бо вже й так пообіддя. Поки назбирають пір’я, поки розмакітряться…

Мальцев задоволено поплескав Марка по плечу.

— А це ти, товаришу Клєвєров, гарно придумав! І як мені таке не спало на думку? Агов, як тебе там, сюди! — гукнув до Котьонкіна, що виглядав з-за дерева, як пугутькало. — Зараз же послати червоноармійців по обійстях назбирати гусячого пір’я. Немає гусячого — нехай тягнуть, яке є. Лантухами. Швидко, я сказав! Одна нога тут, друга там!

Марко підняв голову й, примружившись, подивився на горішній поверх млина, де засіли контрабандисти.

— А ти голова! — гмикнув Мальцев. — Звичайне пір’я! Геніально!

Уже за якусь годину червоноармійці та міліціянти тягнули до млина мішки з гусячим та качиним пір’ям, крадучись, підбиралися до входу, виносили на другий поверх та щільно обкладали ними усі можливі шпарини та двері.

Скоро з другого поверху запахло смаленим, закурився легенький димок, який перетворився на сизо-жовті клуби смердючого і їдкого диму. Більшість тих, хто був на другому поверсі, змушені були відступити на сходи, бо дим виїдав очі, палив гіркотою легені.

Через шпарини дим проникав вище, на третій поверх і піддашшя, загортав усе густою пеленою. На третьому поверсі заметушилися, припинили постріли. Почулося кахикання.

— Повільно воно якось… — проказав Марко. — Мотузка тут знайдеться? І клапоть полотна, змоченого у воді?

— Тобі навіщо? — здивувався Мальцев. — Що ти надумав?

— Треба закинути їм ближче оті тліючі лантухи… Спробую!

— Та ти що… стій, кажу тобі! — гукнув Іван Мальцев. — Задихнешся. Там на другому поверсі усе в диму!

Та Марко слухати не став.

Хтось із червоноармійців приніс йому мотузку і шматок змоченої у воді мішковини.

Затуливши мокрою тканиною обличчя, кинувся усередину «Ірафового млина». Мальцев, недовго чекаючи, зарепетував, аби і йому обличчя затулили. Кинувся, притиснувши до носа мокру мішковину, за Марком.

— Відчайдух ти, Клєвєров! — проказав, догнавши уже на сходах. — Що робити думаєш?

— Спробую закинути один з отих лантухів на балкон третього поверху для посилення ефекту! — відказав Марко. — Потримаєш мене?

— Як? — здивувався Мальцев.

— Ніжно! Як же інакше! — відказав Марко у відповідь. — Тут є двері з отакими невеличкими балкончиками; якщо спробувати вилізти на бильця одного з них та стати на повний зріст, можна спробувати закинути лантух із пір’ям просто на отой балкон. Двері забарикадовані погано, вітер і тяга зроблять своє діло.

— Жартуєш? — Мальцеву від здивування очі на лоба полізли. — Я покличу когось, нехай спробують.

— Та я сам! — відрізав Марко. — Що ж то ми за начальство таке, що не вміємо підлеглим гідного прикладу подати?

На другому поверсі, уже добряче закуреному димом, прочинивши дверцята на балкон, Марко вийшов, перечепившись об ящик з інструментами. Насамперед віддихався. Взявся обв’язувати навколо себе мотузку, далі, притримуючись за стіну, вліз на хиткі бильця.

Мальцев натягнув мотузку, закріпив її за дерев’яну балку біля дверей.

Тепер, навіть зірвавшись, Марко міг добряче гепнутися боком об стіну, але не забитися насмерть.

— Мішок, мішок мені давай, тут якраз наді мною двері прочинені! — прошипів до Мальцева, балансуючи на балконних бильцях.

Іван подав йому мішок із тліючим пір’ям.

— Ехе-ехе… — Марко здавлено прокашлявся. Смердючий дим втрапив йому просто до носа. Розмахнувся мішком і, тримаючись однією рукою за дашок верхнього балкону, спритно закинув його за бильця.

— Давай другий! — гукнув Мальцеву.

Далі зістрибнув, віддихуючись, ледве не перечепився за мотузку. Взявся її розв’язувати.

Непомітна диверсія вдалася. Дим із тліючих лантухів повалив просто у приміщення. Контрабандисти, рятуючись від отруйного їдкого диму, почали вибивати вікна й двері, аби тільки хапнути ковток чистого повітря.

— За десять-п’ятнадцять хвилин їх можна буде брати тепленькими! — промовив Мальцев. — Якщо ми самі тут не задихнемося!

— Клич підмогу, нехай вибивають двері і беруть усю ватагу! — гукнув йому Марко. — Поки вони надихалися цього смороду, то дезорієнтовані! І не забувай, там млинар і робітники в заручниках!

Поки Мальцев давав розпорядження, Марко обдивився двері. Їх можна було вибити, бо у старому млині, відколи Кам’янець у 1920-му перейшов до совєтів, ніхто нічого не підлагоджував і не ремонтував.

Гупнув ногою по дверях, що вели до приміщень на третьому поверсі. Ті задрижали, але вистояли. Гупнув ще раз. Якби було чим їх підважити… Тоді увійти вдалося б із легкістю…

— Іване, Іване! — гукнув до Мальцева, що якраз повернувся до нього. — Он там, біля дверей на балкон, лежить перекинутий ящик з інструментами. Я помітив там крейцмейсель. Подай-но, спробую відчинити за його допомогою двері…

Мальцев кинувся до ящика, та схилившись над ним, застиг нерішучо.

— Як ти сказав? — перепитав у Марка.

— Ну, крейцмейсель! Он, лежить біля ящика, збоку, поверх іншого добра…

Мальцев нагнувся, перебираючи розсипані по підлозі інструменти.

— Оце? — показав невпевнено, простягнувши перше-ліпше, що втрапило під руки.

— Ні, крейцмейсель! Подай його… спробую ним…

Мальцев нерішуче подав Шведові черговий інструмент.

— Ні, ось там, крейцмейсель….

Мальцев спантеличено розвів руками. Його врятувало те, що до приміщення забігло кілька червоноармійців. Разом вони підважили двері і змогли нарешті їх прочинити.

— Виходити по одному! — загорлав у своєму звичному амплуа Мальцев. З-за дверей долинув надривний кашель…

Ніхто, звісно, виходити добровільно не збирався.

Надихавшись отруйного диму і викашлюючи легені, засілі відстрілювалися з останніх сил.

А дим густою пеленою поволі вкривав усі приміщення, змушуючи контрабандистів відступати углиб приміщення.

Мальцев знову вилаявся собі під ніс, коли куля пролетіла зовсім поруч і вдарила у дерев’яну балку над головою.

— Чорти б їх побрали! Порішити мене сьогодні задумали? Я вам покажу, сучі діти!

Кілька пострілів — і його зброя безпомічно захаркала — скінчилися набої.

— Їм втрачати нічого, товаришу Мальцев! От вони і б’ються до останнього! — проказав, з’явившись нізвідки, Котьонкін, мружачи очі.

— Дуже глибокомислєнно! — гаркнув до нього Мальцев. — Краще дай мені свого нагана, мислителю…

— А я? — перепитав Котьонкін, відкашлюючись.

Цієї миті куля знову вдарила поряд з Мальцевим.

— Зброю, мать твою! — загорлав той. — Зброю сюди, кажу!

Котьонкін винувато простягнув наган із кількома патронами.

— Чорт би вас усіх побрав! — вигукнув Мальцев у затягнутий смердючим димом простір за дверима. Куля, влучивши у якусь бляху, знову дивом його оминула, зрикошетила у стіну.

— От собаки… — Мальцев вистрілив. Через надривний кашель рука здригнулася, але й постріл не пролунав. В руках у Мальцева була зброя Котьонкіна — револьвер системи «Наган», солдатська несамовзводна версія.

Марко поморщився: такою зброєю він давненько не користувався, хоч руки механічно пам’ятали, що до чого. Цей у прямому сенсі спеціально «бракований» револьвер був поширеним ще у царській армії. Воєначальники переймалися тим, що солдатики «заграються» на полі бою і занадто швидко вистрілюють усі патрони, тож спеціально для зниження скорострільності була замовлена версія «Нагана». зі зниженими технічними характеристиками. На відміну від самовзводного, що вистрілював барабан за лічені секунди, у несамовзводному щоразу перед кожним пострілом треба було спочатку зводити курок, а потім аж тиснути на спусковий гачок, — зайве гаяння часу.

Тому під час Великої війни Марко несамовзводним наганом дуже рідко користувався, а будучи пластуном-розвідником, у розвідку повзав із потужним та швидким японським «Намбу» 8-міліметрового калібру.

— Чорт! — вилаявся Мальцев. Натиснув знову, знову нічого… Нарешті до нього дійшло: «Наган»-то несамовзводний!

— Іване Миколайовичу, — гукнув Швед крізь вивертаючий легені кашель. — Спробуй спочатку звести курок!

Мальцев тільки просолів у відповідь. Зробив усе як слід. Вистріл був бездоганним. За ним ще і ще один.

Влучив, бо хтось із того боку скрикнув.

— Майстерно! — підморгнув Марко. — Вправно стріляєте, Іване Миколайовичу.

— Отож-бо! — без особливого ентузіазму відказав Мальцев. — Дурня якась…

Постріли з млина ставали усе рідшими. У контрабандистів закінчувалися набої.

— Здавайтеся, вражі діти! Здавайтеся і я гарантую, що збережу ваші нікчемні життя! — гукнув Мальцев. — Здавайтеся, бо зараз ще піднесемо пір’я, і ви всі там подушитеся, як лиси у норі. Не найкраща і не найприємніша смерть…

Чекати довелося недовго. Ті, на третьому поверсі, без набоїв, майже знесилені від диму, викинули білий прапор.

— А тепер, товариші червоноармійці, витягуйте їх к бісовій матері і відкачуйте по змозі… — наказав Мальцев. — Бачиш, Валеріане, у твого плану був один ґандж. Аби вони усі там не подушилися…

— Так рухатися швидше треба, витягуйте, витягуйте їх звідти, хлопці! — гукнув Марко.

За хвилин десять усіх включно із заручниками червоноармійці витягли на вулицю. Почали відливати водою, приводити до тями. Ніхто, на щастя, не вчадів до смерті.

Мальцев задоволено глипнув на Марка.

— Ти як сам?

— Пече в грудях, звісно, ми добряче надихалися того смороду, — прокашлявся Швед. — Але без цього сиділи б ми тут і кукали, як зозуля в лісі, ще зо два дні.

— Молодець, Клєвєров! Відчайдух! Одразу видно військову кмітливість…

Марко, зблідлий і знесилений, розвів руками.

— Це не проп’єш…

Потім, діставшись дому, блював і пив трав’яний чай. В горлі і носі пекло, а шлунок викручувало у баранячий ріг. Перелякана Марунька навіть додому не поїхала, аби допомогти йому, — усю ніч чаї для Марка колотила.

Мальцев, хляпнувши добряче горілки, заснув сном праведника, наче він і не був із Марком разом у тому задимленому пеклі.

Вранці, геть знесилений, поснідавши тільки міцним чаєм, Швед запитально глянув на Мальцева.

— Неважний ти якийсь, Валеріане, панський. Відчайдух, але слабкий…. Он мені — хильнув келишок — і нічого… А Марія Степанівна каже, що усю ніч тебе відходжувала…

— Нічого… Зі мною вже все добре, — важко ковтаючи чай, відповів Марко. — Смалене гусяче пір’я — отрута для легенів…

Увесь день Маркові паморочилося у голові, робота не бралася. Від самого намагання скерувати думки у потрібному напрямку нудило. Мальцев же, заволодівши пристойним запасом хорошого коньяку, навпаки, був у чудовому гуморі.

— Ну, жевжику, — звернувся він до Марка, — про твоє геройство я доповів нагору, безперечно, нагорода знайде свого героя. Але, гадаю, тобі зараз краще додому і відлежатися… Ходиш зелений як водяник.

— Воно б непогано, — погодився Марко. — Та от тільки через пару днів до Волочиська, а ми ще печатки не знайшли…

— Чорт… — засопів Мальцев. — Я з учорашньою пригодою геть забув про наші пошуки. Правий ти, звісно. Та й обідня пора скоро… — глянув він на годинника. — Гайда… збирайся, поїдемо, пообідаємо та й помізкуємо, як далі бути. Бо втративши печатку, втратимо шанс знайти і те, що шукаємо!

Марко закашлявся, наче сухотний. У голові все ще шуміло. Що могло б прояснити тямку, то це горнятко доброї кави.

Такої, звареної у справжній джезві, до якої призвичаївся у Туреччині, міцної, з кардамоном, з маленької витонченої філіжанки, вприкуску з лукумом, набитим горішками та всілякими східними присмачками… Кава умить поставила 6 йому мізки на місце. Але звідки у пролетарському Кам’янці така розкіш!

— Де у нас у Кам’янці кави можна випити? — поцікавився у Мальцева, коли вони вже сиділи за обіднім столом, навколо якого звично метушилася Марунька.

Той тільки гмикнув.

— Ось у цьому, товаришу Клєвєров, і вся слабинка вчорашніх «їх превосходительств і високоблагородій». Кави їм, реверансів, хрусту французької булки… Якби я не був твоїм начальником, сидів би ти, Валеріане, на солдатській баланді та картоплі в мундирах! — розсміявся добродушно. — Бо кави тобі тут, у Кам’янці, ніхто сьогодні не зварить, навіть якщо й має. Кава, Валеріане, тепер вірна ознака того, що у домі, де нею бавляться, не прості трудові люди живуть, а значить, та оселя нам на замітку! Ось чай — інша справа! Найбільш трудовий, пролетарський напій…

— Воно-то так, тільки от що ж ти, коли чаюєш, — раптом проказав Марко, — то п’єш його не по-пролетарськи, як Сєргєєв, наприклад… З блюдця, вприкуску зі шматком сахарину?

Ложка в руці Мальцева застигла на півдорозі до рота.

— Що ти сказав, товаришу Клєвєров? — пробурмотів він невиразно.

— Кажу, — Марко глипнув на Маруньку, що завмерла з тацею в руках за спиною Мальцева, — кажу, товаришу Мальцев, що як для вихідця з лав трудового пролетаріату, ти занадто любиш розкіш. Колишні заводські майстри чаї ганяють не зі склянок у срібних підстаканниках, як звичні до такого колишні офіцери царської армії та всілякі служиві… Та й ножом і виделкою користуватися не дуже уміють… А ти ними вправно орудуєш!

— Багато ти знаєш, Клєвєров… — Мальцев зціпив зуби. Рука мимоволі потягнулася до зброї, однак його револьвер лежав разом із портупеєю та кителем на кріслі, в кількох кроках.

Марко тим часом направив на Мальцева свого «Уебблі Скотта».

— Заспокойся, товаришу Мальцев, я тобі не ворог. І зброя у мене в руках саме для того, аби ти заспокоївся, а не для того, аби тебе порішити.

Мальцев нервово зім’яв лляну серветку.

— Чого тобі треба, Клєвєров? Чого ти хочеш? Марко усміхнувся.

— Нічого особливого, просто за ці дні, відколи я тут, я мовчу і спостерігаю, і те, що я бачу, дало мені підстави для певних сумнівів…

— І що ж ти бачиш? — проказав Мальцев, піднімаючи погляд на Марка.

— Бачу, що з тебе такий же пролетарій, товаришу Мальцев, — підморгнув Швед, — як із мене балерина із Большого театру… А ти вперто правиш своєї, що у минулому був заводським пітерським майстром.

Мальцев нервово облизав пересохлі губи.

— А ще я помітив, що як для заводського майстра, простого трудяги, ти занадто розумний, занадто ерудований, занадто призвичаєний до розкоші… — криво усміхнувся Марко. — Не в Зимовому ж тебе у сімнадцятому цього навчали?

— Це всі твої аргументи? — мовив Іван Мальцев.

— Ні… не всі, — продовжив Швед. — Зліпки з ключів… У такій справі, зазвичай, що менше причетних, то краще. Та й у чому, власне, проблема колишньому заводському майстрові виготовити за зліпками ключа?

— І це все? — знову пробубонів Мальцев.

— Ні, і це не все. Крейцмейсель…

— Я ж подав тобі його, — похмуро відказав Мальцев.

— Іване… — гмикнув Марко, не відводячи револьвер від грудей Мальцева. — Правда у тому, що крейцмейселя ні у тому ящику, ні біля нього не було. Крейцмейсель — це різновид зубила. Якось мені довелося ним скористатися. На цьому мої знання різноманіття назв робітничого інструментарію завершуються, але цю назву і вигляд інструмента я запам’ятав, от і захотів пересвідчитися, чи відомо пітерському робітникові, як він взагалі виглядає. Виявилося, що заводський майстер уявлення не має, що таке крейцмейсель!

Жовна на щоках Мальцева заходили жвавіше.

— Те, що пітерський робітник балується монпансьє від постачальника імператорського дому, взагалі мене повеселило… — продовжував Марко. — Хоча, припустімо, тут я можу і помилятися: коробка могла тобі не належати і перейшла у власність зі всім будинком та його вмеблюванням, посудом тощо… А могла і належати. Як сентиментальний спогад з минулого. Скажімо, ти зберігав у ній листи… чи як ностальжі за миколаївським достатком, коли кава та монпансьє були у широкому доступі. Ну і нарешті…

Іван Мальцев мовчки видихнув.

— Нарешті, товаришу Мальцев, Ви першокласно стріляєте як для пролетарія. У Вас хороша офіцерська виправка, рука завжди при лівому стегні, як приліплена… ну, там, де шабля має бути. І Ви так звикли до офіцерського самовзводного нагана, що коли стається форс-мажор і Вам до рук раптом потрапляє несамовзводний солдатський револьвер, Ви забуваєте про тонкощі застосування цієї зброї; замість звести курок, одразу натискаєте на спусковий гачок… Боюсь, і з фехтуванням у пітерського заводського майстра все добре. І з танцювальними па, — раптом я забажав би перевірити. І французькою ти, Мальцев, володієш, — це однозначно…

Марко на мить замовк, кивнув Маруньці, аби та виставила тарілки на стіл і йшла собі геть.

— Мої підозри утверджувалися поступово, — продовжував він. — Але досить швидко перейшли у тверде переконання. Ти, Мальцев, не той, за кого себе видаєш. Чи у тебе знайдуться переконливі докази того, що ти до революції справді був на заводі робітником?

— Робітником! Аякже! — раптом дзвінко розсміялася Марунька. — Я нічого у Ваших справах не розумію, Іване Миколайовичу, але і я давно так думала… Пане Клєвєров, та Ви на руки його високоблагородія подивіться. З нього такий же робітник, як із тутешнього бондаря скрипаль…

Марко зареготав.

— Ідіть, ідіть, Маріє Степанівно, не Вашого розуму ця справа, — сміючись, проказав до Маруньки.

Вона вдала ображену, фиркнула і почимчикувала до дверей. А Марко багатозначно підняв палець.

— О! О, товаришу Мальцев! Що і потрібно було довести! Жінку ти не проведеш, жінка — вона серцем відчуває. От і я дивуюся, навіщо тобі переді мною грати цей спектакль та прикидатися, коли ми із тобою одного поля ягоди? — проказав Швед, нарешті відкладаючи револьвер убік.

Далі спокійно взявся за ложку і почав наминати наваристу Маруньчину юшку з царської риби.

Мальцев, зітхнувши з полегшенням, взявся і собі за ложку. Замислено виловив у тарілці гілочку петрушки.

— Я так розумію… загроза для мене минула, товаришу Клєвєров? — проказав він, голосно відсьорбуючи гарячу юшку. — А то я, грішним ділом, подумав, що тобі наказано вивести мене на чисту воду і застрелити на місці.

Марко розвів руками.

— Ну що ти, друже… Я ж сказав тобі: ми одного поля ягоди. Та коли ти з людиною ідеш на справу і розумієш, що людина тебе має за йолопа, сам розумієш… До того ж тобі про мене відомо усе, геть усе. А мені?

— Так-так… ти правий! — погодився Мальцев. — Звісно, ти правий, Валеріане. І твоя проникливість і спостережливість робить тобі честь. Я справді дурив тебе щодо свого пролетарського минулого.

— Ну то, може, нарешті розповіси, як там є насправді? — Швед з апетитом відрізав і поклав собі до рота шматочок здоровенного соковитого шніцеля з курячого м’яса та капусти. — Так, — задоволено проказав він, наче нічого не трапилося. — Марія Степанівна відмінно готує, Іване, як для кам’янецької домробітниці. Просто відмінно! Та її шніцелю, на жаль, далеко до котлети де воляй[1]…

Мальцев і собі взявся за рум’яного шніцеля. Тягнув час, ретельно прожовуючи шматочок за шматочком.

— Ну, ну, я слухаю… — не вгавав Марко. — Чи ти не Мальцев? Прізвище якесь… занадто простецьке для людини вищого… е-е-е-е… сословія, занадто вже пролетарське.

— Ти правий, Валеріане, — нарешті відказав Іван. — Ти правий в усьому. Я справді ніколи не був робітником і що таке крейц… як там його…

— Крейцмейсель, — підказав Марко.

— Так. Що воно таке, не мав ні найменшого уявлення, — погодився Мальцев. — Я розумів, що видаю себе у дрібницях, але сподівався, що ти занадто вдячний мені і занадто переймаєшся роботою, аби підмічати за мною отакі промахи. Баюрний писав, що ти поринув у роботу, аби не думати ні про що більше. Але ж ти… Ну добре, слухай. Я розкажу тобі…

Мальцев відклав убік ложку, відсунув тарілку і схрестив перед собою пальці. Апетиту не було, хоч юшка зі стерляді смачно пахла на всю хату.

Тепер він міг більше не приховувати своє справжнє походження, і від того йому на душі раптом полегшало. Він був навіть вдячний Валеріану Клєвєрову за це викриття.

Не схильний до сентиментів, Іван відчував: роль, яку він грав останні роки — Івана Мальцева, ОДПУшника, більшовицького посіпаки, мало-помалу затягувала його на дно, у непроглядну темряву.

Хоч, служачи у контррозвідці, він не вважав себе безневинним ягнятком, бо всіляке траплялося. Радянська влада, до якої він зміг призвичаїтися, поволі ламала у ньому все людське. Від колишнього Івана залишилася тільки оболонка.

Спочатку він втішав себе тим, що не один такий, що дедалі більше офіцерів царської армії переходять на службу до совєтів; виправдовував свої вчинки тим, що, як і раніше, продовжуватиме служити своїй вітчизні, не кидає його на поталу іноземним інтервентам. Але все частіше себе запитував: проти кого він воює? Кому протистоїть? Інтервентам чи простому народу, на якому трималися підвалини царської Росії?

— До революції я мав інше прізвище, — почав свою розповідь він. — Іван Миколайович Верховенський. У тисяча дев’ятсот чотирнадцятому, у тому, іншому житті, я з відзнакою закінчив Імператорський Пажеський корпус, але замість піти на фронт, — Мальцев скрушно зітхнув, — вступив до контррозвідувального відділення при Генеральному штабі.

Звичайно, навчаючись у Пажеському корпусі, я не такої бажав собі кар’єри.

Такі як ти, бойові офіцери, вважали нас, жандармів, тиловими щурами, — гмикнув він. — І даремно. Часто ми у тилу без крові, шуму і пилу робили більше, ніж ви з кровопролиттями на фронті, — продовжував Мальцев. — Попри все я досягнув певних кар’єрних успіхів, двічі був нагороджений орденом Святого Станіслава IV-гo і ІІІ-го ступеня…

А у сімнадцятому мені вдалося врятуватися від погрому без особливих старань. Переодягнувся у робітника… Завдяки тому, що я служив у контррозвідці, у Петрограді мене ніхто не знав як людину із жандармерії…

— Так, — ствердно кивнув Марко. — Адже ти ходив вулицями не у мундирі жандарма, а у цивільному…

— Саме так. Мені вдалося перечекати найсмурніші дні після більшовицького перевороту. Спочатку я ще мав якісь надії на повернення до старого, дореволюційного ладу, сподівався, що то тимчасово. Та після погромів у Пітері… я усе зрозумів остаточно. Переїхав до Києва… Намагався вступити на службу до гетьмана Скоропадського, в Освідомчий відділ… Це було б непоганим застосуванням мого досвіду та умінь. Але там швидко усе згорнулося… Тодішні керівники Центральної Ради, як я вже не раз тобі казав, на жаль, не бачили цінності у кадрах царської армії і контррозвідки… Ми їм виявилися непотрібні. А от Ульянов-Ленін, як ти знаєш…

— І ти став Іваном Мальцевим, колишнім майстром пітерського заводу… — проказав Марко. — І почав працювати на радянську владу…

— Саме так, — погодився Мальцев. — Мені потрібно було вижити, і гратися у всі ці ігри, доводячи, що я хоч і з «колишніх», але розділяю ідеали революції, бажання не мав… Бути Мальцевим простіше, Валеріане.

— А як ти пояснював свою грамотність, освіченість, вишкіл?

— Щось приховував, вдавав, що не розуміюся, не вмію… а пояснював усе дуже просто: ми ж, робітничий клас, теж Маркса-Енгельса почитували! В тім-то й парадокс, Валеріане, — Мальцев стомлено зітхнув. — 3 напівграмотного і неосвіченого, але ідейного робітника менше питають… Ідейність, Валеріане, коли потрібно, заміняє усе: і досвід, і грамотність, і у прийнятті важливих рішень підсобить… Ідейність — це як друга інтуїція: підкаже, що і коли робити. Рухайся у її руслі і ти не помилишся.

Марко замислився. Пригадалося: у дев’ятнадцятому він теж прийшов до Розвідної управи зеленим та ідейним… Але ні на мить не сумнівався у тому, що зробив правильний вибір. Ця відданість ідеї і повела його далі по життю.

— Іти настільки загорівся більшовицькою ідеєю? — поцікавився Швед.

— Валеріане, якби я настільки проникся більшовицькими ідеями, то не хапався б за можливість дати звідси драла… — загиготів Мальцев. — Проте давати драла босим і голим — це одне. Інше — податися у світ із пристойним статком, який відкриє перед тобою необмежені можливості. І це неодмінно станеться, якщо ми таки знайдемо ті скарби.

— Але ж ти не пролетарій… А отже, вдавана ідейність не може керувати твоїми діями! — заперечив Марко. — Ти ж не за ідеали марксизму-ленінізму борешся!

Мальцев потягнувся, випростався на мить, аж хрускіт почувся.

— Головне, Клєвєров, зрозуміти, усвідомити і пропустити через себе сам принцип і механізм дії тієї ідейності. Далі — дрібниці. Починаєш усе робити механічно. Мені, колишньому контррозвіднику жандармерії, то було не складно. І раніше доводилося постійно когось із себе вдавати, грати якусь роль… Зрештою, я ж із ними, підступними пролетаріями, і до революції мав справу, тому особливо щось вигадувати не доводилося… Усе було знайоме.

Та й за час роботи я надбав необхідні документи, бо коли ще не пахло смаленим, я собі підготував усе необхідне. Так з’явився пітерський заводський майстер, Іван Мальцев. Ну а далі… мої пошуки тепленького місця увінчалися успіхом. Тут, у Кам’янці, я поки що як у Христа за пазухою, сам бачиш. Щось роблю, щось крізь вуха пропускаю… Вичікую підходящий момент. Але все так не завжди буде. Більшовики не для того прийшли сюди, аби полегшити комусь життя, Клєвєров! Я тобі кажу: вони витиснуть із цієї землі усі соки.

— Похмурі твої пророцтва… — гмикнув Марко.

— Які вже є… — відповів Мальцев. — Та й не пророцтва це, а висновки. Роблю їх з того, що бачу. Гряде біда, Клєвєров. Така біда, що ми у часи «Ніколаєвського ізобілія» й уявити такої біди не могли.

— Подивимось…

Марко відсунув тарілку і гукнув до Маруньки, аби та йому чаю заварила.

— От що… — проказав він Мальцеву. — Завтра маємо ту печатку знайти — кров із носа. Немає часу тягнути кота за хвіст. Хто знає, що тому Сєргєєву спаде на думку завтра…