Печатка Святої Маргарити

* * *

Швед розплющив очі. У кімнаті було темно; ще й не світало… За вікном голосно, на усю округу — радянську й польську — запіяв Семенюків півень.

Марко провів рукою по обличчю, протер очі.

Що це було? Сон? Але який дивний і яскравий! Наче усе відбувалося насправді, наче та чаша… «Стій! — зупинив сам себе. — Як там було, у сні? Двічі вправо і тричі у лівий бік…».

Марко простягнув руку до кварти, що залишив звечора на стільці поряд із ліжком, і жадібно ковтнув води.

Може, у нього гарячка? Може, він захворів?

Hi… Чоло прохолодне… Та й почувається наче добре…

Сів на ліжку. Торкнувся босими ногами холодної долівки.

Перед очима знову і знову пропливли уривки його дивовижного сновидіння… А що, як то не просто сон? А що, як то правда і чаша, яку віддав на зберігання диякону Крушанівському єпископ Лєпновський, насправді є компасом, дороговказом?

Учора під час обряду хрещення він розглядав її, ту посудину, навіть тримав у руках і нічого дивного, окрім знайомого напису, на ній не помітив. Але внутрішнім поглядом можна побачити і зрозуміти те, що фізичним очам недоступне…

Що, як у ніжці тієї посудини насправді сховано механізм, до якого, прилаштувавши хрест Сеймура, можна отримати напрям, у якому слід шукати скарби?

Адже так вже було, після довгих напружених роздумів Марко не раз отримував уві сні відповіді на ті питання, на котрі не міг знайти їх удень… То завжди були якісь примарні символи, химерні картини, але, піднявшись вранці, він знав, розумів, як діяти далі, що робити…

Ледве дочекавшись світання, він умився, зібрався і, відмовившись від сніданку, подався до комендатури.

— Швидко заводь авто, — наказав солдатові. — Поїду сам. Комендантові скажеш, скоро повернуся. Треба дещо перевірити.

За якихось півгодини вже був у Тарноруді, стукав до Крушанівського у вікно.

— Буде обшук, — проказав, піднявши його з ліжка. — Посудину негайно віддайте мені, аби її у Вас не забрали назавжди.

Заспаний диякон спочатку навіть не дуже второпав, про що мова.

— Повторюю ще раз. Буде обшук, — мовив Марко вдруге. — Якщо у Вас знайдуть ту чашу, матимете більше, ніж неприємності. Коли все утишиться, я поверну її Вам. Розумієте, про що я, товаришу Крушанівський? Якщо це єдина реліквія, яка залишилась від костелу, то краще її зберегти. Обіцяю, що поверну її Вам.

— Так, так, товаришу Клєвєров, звичайно… Розумію! Зараз, зараз… — заметушився той. — Я і сам хотів запропонувати її для Вас. Занадто вже небезпечно мені тримати такі речі вдома… Ось, візьміть, заховайте у себе подалі від гріха! Не треба повертати! Прошу, не повертайте, не треба!

Чаша зблиснула у вранішньому світлі. У руках вона була важкою і холодною. Вже від’їхавши далеко за Тарноруду, Марко зупинив авто край дороги. Дістав з кишені хреста Сеймура.

Неслухняними від хвилювання руками взявся на ніжку чаші, спробував, як уві сні, обережно зрушити її з місця.

Щось всередині чаші клацнуло і ніжка раптом крутнулася навколо своєї осі. Повернув її, як запам’ятав із видіння: двічі вправо і тричі у лівий бік…

Щось у чаші знову клацнуло.

Дно раптом відділилося, піднялося вгору, і зсередини чаші виник дивний механізм із зазубринами, як у тому нічному видиві.

Марко відчув, як від хвилювання у нього заніміли кінчики пальців. Спробував вкласти на зазубрини хреста. Той ліг ідеально. Центральний отвір прошило тонке вістря. Зазубринки точно захопили обидві, вертикальну і горизонтальну, риси. І хрест раптом зарухався, закружляв, наче стрілка компаса. Обернувся навколо своєї осі, повернувся латинським надписом, затремтів і вказав на північний схід, кудись у бік тарнорудської Піскурівки…