Печатка Святої Маргарити

* * *

Дні тягнулися повільно. Марко подумки уже разів із сто прокручував, як переправлятиме золото через Збруч, але діяти не поспішав. Мав для початку дочекатися відповіді від Змієнка та Шидловських. Бо самому йому, без допомоги Генштабу, точно не впоратися, навіть перебравшись через кордон.

Ще напередодні відправив Змієнкові шифровку такого змісту:

«Прошу якнайшвидше зорганізувати прохід через Тернопіль, бо у зв'язку із вантажем, який необхідно терміново вивезти звідси, залишатися у Волочиську не бачу більше можливості…».

— Чого вони з відповіддю тягнуть? — нервово проказав Василь Семенюк, наливаючи собі густої торішньої слив’янки. — Скоро проща у Тарноруді. Найкраща нагода для того, аби Вам непомітно вибратися звідси. З’їдеться тьма народу… Кажуть, навіть ксьондзові Новатовському дозволять правити. Звичайно, — скрушно зітхнув Семенюк, — люди за звичкою прийдуть. Раніше перед костелом щороку народу сила-силенна збиралася: піші і з возами, з хоругвами. Ночували по усій Тарноруді.

— Цього разу усе буде суворо… — зітхнув Марко. — 3 перевіркою документів. Добре, що нагадали мені, пане Василю. Вже отримав директиви про посилення охорони порядку під час богомілля. ДПУ хоч і намагається вдавати перед польською стороною, що совєти — найдемократичніша влада, але мова йде про прикордонну зону, радянська влада у Бога не вірить, то на великі послаблення Чекати не варто.

— Що ж вони… по паломниках стрілятимуть? — запитав Семенюк. — То ж мирні люди…

— Дасть Бог — не будуть, бо серед мирних людей буде купа перебраних депеушників, — відповів Марко, замислено підперши голову рукою. — Готовими треба бути до усякого. А хто там буде мирний богомолець, а хто переодягнутий депеушник, того навіть я не знатиму.

— А може, — проказав Семенюк, — нехай стріляють? Може, тоді нарешті усе Поділля, як одна людина, повстане та підніметься проти більшовиків?

Марко похитав головою і поглянув на Семенюка, як на немудрого.

— Пане Василю… Ви би хотіли, аби Ваша дружина та діти опинилася там під час прощі? Ні? Отож… Такою ціною… чим ми тоді кращі за совєти? — додав за мить. — Та й, якщо відверто, занадто Ви ідеалізуєте нарід подільський. Де той нарід був, коли Петлюра у Кам’янці стояв та потребував допомоги, коли Україна потребувала згуртованості дій своїх людей?..

Семенюк ще налив сливянки і з сумом подивився на Марка.

— Я до того, що якби із Тернополя нам була відповідь, то можна було б уже й рихтуватися… А так… праві Ви, звичайно. Кожен чекає, що хтось прийде та за нього зробить. Ваша знайома з Кам’янця, Марія, он розповідала, коли я востаннє ті домовини з агітками доправляв, що багато хто й сердиться, мовляв, не підбурюйте людей, бо люди вже до радянської влади призвичаїлися, навчилися із тим жити… У Бога, мовляв, можна і потай вірити й дітей потай хрестити.

Марко тільки похитав головою.

— Мені дедалі частіше видається, що з такими настроями боротьба наша стає марною… Бо якщо самим українцям Україна як держава не потрібна, то для чого тоді ці наші потуги? Одне сподівання, що то не усі такі.

— Українець — така людина, — Семенюк важко зітхнув, наливаючи собі втретє, — що його хата, здебільшого, скраю. Небагато хто взагалі розуміє, за що наші діди віками боролися та у чому сенс тієї незалежної України.

— Добре, пане Василю… скінчаймо наші філософські бесіди та гасімо каганці, — Марко глянув на свого вже захмелілого від слив’янки співрозмовника зі стомленою посмішкою. — Мені завтра до комендатури раненько треба… Мальцев із Кам’янця якогось дідька приїжджає… Навіть не знаю, що йому з приводу тих скарбів городитиму…

— А що там городити? — Семенюк скрутив гасову лампу, і в кімнаті Шведа запанувала темінь. — Золото у нас, а Ви йому і далі городіть, що пошуки продовжуєте. Чи він сподівається, що скарби віки у землі лежали, а тут їх отак раз-два — і знайти можна?

За кілька хвилин у хаті Семенюків усе стихло. Господар вклався, решта родини вже давно спочивала.

Марко повернувся на бік. Замислився…

Можна, звичайно, грати із Мальцевим коня ще якийсь час. Крушанівський — людина ненадійна, про чашу точно Мальцеву розповісти може. То найкраще так йому і говорити, що пошуки ведуться, але загадку розгадати непросто… Що надибав у диякона Крушанівського якусь чашу, котру йому ще покійний Лєпновський свого часу дав на зберігання… Тепер намагається розібратися, що і до чого.

Буде день — буде пожива. А зараз — спати!

Марко стулив очі і, наче у воду, поринув у приємне забуття.

І вже за мить у його сні стеля Семенюкової хати над головою перетворилася на зоряне небо. Планети зарухалися на ній своїми еліпсовидними орбітами.

Марко придивися: ні, то не планети, золоті монети замість зірок вкрили небеса. І над ним уже й не зоряне небо, а скло… він бачить за тим склом дивну яскраву пташку…

Вона підлітає щоразу з протилежного боку і дзьобає у центрі, б’є дзьобиком так завзято і сильно, що скляне небо дрижить, аж зорі-монети обсипаються. Від тих ударів розходяться тріщини. Зараз небо упаде! Марко розуміє, що скляні уламки можуть поранити його, та встати несила, навіть очима кліпнути…

Настирливий стукіт у вікно знадвору змусив його прокинутися. У хаті було темно…

— Хто там? — гукнув.

— То я, Жезнік… Збирайтеся швидше!

Марко підхопився. У сусідній кімнаті прокинувся і Семенюк, впустив Жезніка.

— Ти чого вночі? Ми тільки усі повкладалися… Що сталося, Йосипе?

Жезнік тільки прокашлявся.

— Марця сьогодні сушила білизну. Колесо не працювало увесь день. Я не був удома, косив траву для худоби, тож одразу не зауважив, моя вина. Але коли вже затріпотіли її сорочки, жінка послала за мною…

— То що там? — схвильовано проказав Марко. — Є новини з Тернополя?

— Так, я отримав повідомлення. Потрібно, аби Ви прибули, і то терміново. На місці уже й прочитаєте, бо я ж читати не вмію…

— Нічого не розумію, — Марко став навпомацки одягатися. — А чому із собою не привезли? — спитав. — Хоча… Дурне запитання.

— Так, — погодився Жезнік. — Якби попалися прикордонникам, усім би було непереливки.

— А як Ви, пане Йосипе, сюди дісталися? — поцікавився Марко.

— Верхи, — просто відповів той. — Гнідий нас обох витримає. Я й у зворотній бік, до Волочиська, Вам його дам. Поспішайте.

— Тоді з Богом… — розвів руками Семенюк. — Може, й справді все саме собою якось владнається і станеться так, як має бути?..

На одному коні із Жезніком їхати було незручно. Пробиралися манівцями, аби не натрапити на прикордонників. Вже на під’їзді до Тарноруди спішилися і, аби не ризикувати, рушили в обхід, пішки. Зайшли із боку сатанівського тракту, проминули Піскурівку і тихо — далі, до Жезнікового млина.

— Аж дивно, як ми ні на кого у такій гарячці не натрапили! — пробурмотів Йосип Жезнік, впускаючи Марка всередину. — Проходьте, зараз я лампу запалю. Тут вікон немає, то не видно світла.

Марко ступив за Йосипом, болячи вдарившись головою об одвірок.

— Аби тебе качка копнула! — вилаявся тихо сам до себе, затуляючи двері. — Тут серед ночі забитися можна.

Жезнік тим часом намацав гасову лампу, обережно запалив її.

— Ну… Я зробив усе, що від мене залежало… — промовив якимось дивним голосом, підкручуючи гніт. — Далі вже без мене.

Марко напружився усім тілом. Відчуття небезпеки наповнило усе його єство.

Жезнік привів його у засідку? Невже… О Господи!

Повернувся і застиг, як укопаний: просто біля дверей, у кутку, на мішках із зерном, хтось сидів.

Йосип підняв лампу вище, і світло вихопило з темряви кутка постать жінки у простій домотканій блюзі й темній спідниці. На голові хустка, вив’язана понад самі очі, як то роблять хворі чи спотворені, — кінцем затулено півобличчя.

Маркові збило у грудях подих. Він зробив крок, не в силах зрушити із місця далі. А жінка підвелася, і раптом увесь той дивний селянський одяг на ній став незграбним, завеликим, не по розміру…

Потягнула за кінець хустини, вивільняючи з-під неї густе русяве волосся.

— Лізо! — прошепотів Марко. — Лізо… Лізо, це ти!

Кинувся до неї, захопив в обійми, відчуваючи знайомий аромат її тіла. Стиснув у долонях обличчя.

— Лізо! Лізо! Як ти… Як ти наважилася? Сюди… сама… Лізонько! Пташинко моя!

Жезнік лише закотив очі до стелі.

— Ну… Ви вже тут без мене… — повторив, обходячи Марка. — Лампу я загашу… Та й навіщо вам те світло! Там у стодолі можна заночувати… — проказав якось невпевнено і сором'язливо.

— А якби щось трапилося? Навіщо ти сюди… якби тебе викрили? Якби тебе… застрілили прикордонники? Що б я тоді робив? Як би я жив із цим, Лізо? — гаряче шепотів Марко їй поміж поцілунками.

— Я вдавала, що німа і хвора. Кашляла у потязі увесь час, — розповідала вона, поспіхом обціловуючи його обличчя. — Євген допоміг мені у Варшаві сісти на потяг до Тернополя. Там пані Юстина зустріла мене. Ледь зрозуміла, що то я у цьому одязі. У Тернополі на залізничній станції усіх, хто сходив із потяга, перевіряли. Коли дійшла черга до мене, я прокусила губу, закашлялася і сплюнула собі під ноги кров’ю, просто біля черевика того поляка, що перевіряв пасажирів. Він подумав, що у мене туберкульоз, то й пропустив… Я просто не могла більше чекати, Марку! — прошепотіла вона. — Я більше не могла… Вблагала Змієнка… Ми маємо бути або разом, або…

— Господи-Господи… Пташечко моя… Змієнко, звісно… Як він міг таке дозволити?.. Як він міг тебе відпустити сюди?

Марко навпомацки цілував її, не тямлячи себе від радості, що разом переповнила і тіло, і душу…

Вийшли у двір, за млин, де продовжувалося Жезнікове обійстя.

Надворі Ліза зупинилася, підняла очі на зоряне небо, озирнулася.

— Оце і є твоя Україна?

— Так…

— Я не могла її роздивитися добре, бо мене переправили у човні, тільки-но стемніло, — мовила вона. — Але вдень з того боку річки я краєм ока розглядала цей берег, сподівалася тебе побачити… Пані Марцелла сказала, що сюди навіть дивитися небезпечно.

— Лізо! — Марко обійняв її. — Ну, так, бо ж по цій річці проходить кордон. Але те, що ти зробила, просто безумство! Диво ти моє!

— Нехай… — Елізабет прошепотіла йому в губи. — Я більше не могла чекати. То неправильно… Ти тут, я там! А якби із тобою щось сталося?

Він підхопив її на руки і поніс до Жезнікової стодоли, поставив аж біля драбини, що вела на горище.

— А якби із тобою? — перепитав уже її. — Гайда, лізь нагору! — підштовхнув легенько, притримуючи за талію.

Елізабет піднялася на три щаблі вище — не стримався, торкнувся її ніг, стиснув у руках, тримаючи за кісточки, провів руками вище, під спідницю, аж до стегон. Притиснув її до себе.

Відчув під пальцями тонке, вигадливе мереживо жіночої білизни і розсміявся.

— Отака з тебе селянка, Лізо!

— Що? — не зрозуміла вона.

— Та кажу, прості селянки таку білизну навряд чи носять… — гигикнув тихо, підсаджуючи Елізабет на горище.

Вона заплуталася у довгому, широкому подолі спідниці, впала у пухке сіно, обернулася до Марка, підставляючи обличчя для поцілунку.

Його пальці вправно обмацували Лізину талію, шукаючи зав’язки фартушка і спідниці. Далі потягнув догори її незграбну полотняну сорочку, вивільняючи тендітне, спітніле від пристрасті тіло, яке не міг роздивитися у темряві, але відчував під долонями його трепет і вологу, ніжну шкіру. На ходу розстібаючи на собі то китель, то ремінь, торкнувся грудей, намацав губами свою ладанку на її шиї — ту, яку разом із обручкою залишив Лізі перед від’їздом, і… Розтанув у ній, як масло на гарячих варениках.

І нічне небо над Жезніковою стодолою, покреслене невидимими орбітами планет, закрутилося, як у недавньому сні, із дзвоном струшуючи на дах золоті зорі-монети…

— Я знайшов його, Лізо… Знайшов скарб Маргарити, — прошепотів їй на вухо, коли нарешті втихомирилися обоє.

Вона у темряві подивилася на нього.

— Правда?! Я знала, що ти знайдеш його!

— Так… Він тут, на млині. Під водяним колесом. Тієї миті, коли знайшов скарби, хотів, аби ти була поряд, побачила усе сама. Відчув себе Едмоном Дантесом, що знайшов скарби абата Фаріа.

Елізабет тихенько розсміялася.

— Я знала, що так і буде, Марку. Я вірила, що так і станеться. Інакше мій батько не довіряв би тобі. Можна їх побачити?

— Побачиш, Лізо. Коли перейдемо кордон. Зараз то звичайні мішки… ефект не той.

— Як же ми тепер вибиратися звідси удвох із тими мішками золота будемо? — проказала, цілуючи його нижче шиї.

— Виберемось…

Швед гмикнув. Простягнувся на м’якому свіжому сіні, пригорнув Лізу до себе.

— Як же мені добре з тобою… — проказала вона тихо.

— Люба моя! То мені із тобою рай. Навіть зараз, навіть тут… І хоч я ладний Змієнка прибити за те, що дозволив тобі отак ризикувати собою… та з іншого боку…

— Я давно не дитина! — відповіла Елізабет серйозно.

— Я знаю. Але ця твоя мандрівка у сто разів небезпечніша, ніж тоді, з Лондона до Стамбула.

— Чим же вона небезпечніша за попередню? — Елізабет знизала плечима. — Чи ти забув, чия я донька? А дружина? Я кохала тебе тоді, кохаю тепер. Приїхала до тебе тоді і зараз так само…

— Ти шалена жінка, Лізо! — Марко занурився обличчям у її волосся. — Шалена, неслухняна, вперта… Але я так тебе люблю… Так люблю! Поспи, моя маленька канарко… ти геть вибилася із сил. Скоро вже світатиме. Вранці я мушу повернутися назад, до Волочиська, — пояснив він. — А ти побудеш тут, на млині, у пана Жезніка. Щойно усе складеться — заберемося звідси.

— У тебе є план? — прошепотіла Ліза.

— Є, — Марко торкнувся губами кінчика Лізиного носа. — За кілька днів у Тарноруді велике свято — проща до костелу, який більшовики мало не розгромили. З’їдеться багато людей. У Тарноруді буде шум, гам… У такому натовпі нам буде легше вибратися непоміченими. Розумієш?

Вона кивнула, притулилася до його плеча і за мить вже мирно посопувала.

— Господи… дай мені мудрості, аби все зробити правильно!

Він зітхнув і стулив на якусь мить очі. А коли розплющив, надворі уже світало. Сходило сонце.

Обцілував Лізу, нашепотів у вухо їй на прощання, вкрив безрозмірною селянською спідницею і став одягатися сам.

Біля млина уже порядкував Жезнік. Хитро глянув на Марка.

— Як спалося? — запитав тихо. — Не запитую, хто та панянка для Вас, бо й так усе зрозуміло. Учора, коли поплив за новинами до Марці, мало з човна не впав! А Марця мені: «То до вашого уповноваженого. Хоче негайно побачити. Мабуть, зв’язкова, тільки по-нашому ні бельмеса не розмовляє…».

— Зрозуміло, — кивнув Марко. — Добряче ж Ви ризикували, пане Жезнік.

— Ідіть з Богом… — відповів той. — У разі чого, я казатиму, що то моя далека родичка з-під Проскурова прибилася. Що сирітка та ще й німа.

— Дякую… — Марко подивився на Жезніка. — Готові будьте. За два дні вибиратимемось. Шидловських уже сповістили, тож справа тепер тільки за нами. Увечері постараюся прийти… А як ні — значить, у Волочиську справи затримали. Сьогодні Мальцев приїжджає. Я Лізу попередив, що можу не прийти. Тож не хвилюйтеся.

— Все буде добре… Ідіть з Богом, — підморгнув йому Жезнік. — Про панянку не турбуйтеся. Нагодуємо, обігріємо… В обиду не дамо.