Сила природи

День I. Вечір четверга

Лорен мало не заверещала.

Але виявилося, що це просто чоловіча група. З шаленим серцебиттям і квасним присмаком у роті Лорен спостерігала, як з-за дерев з’явилося п’ятеро людей. Вони щирили білі зуби й розмахували пляшками вина. На чолі йшов Данієль Бейлі.

— Таки доїхав? — гиркнула Лорен, осмілівши від адреналіну. Данієль затнувся на ходу.

— Так...

Очі його примружилися, й Лорен спершу подумала, що він розсердився, але за мить збагнула, що він просто не може згадати її імені. Його врятувала сестра, з’явившись із темряви.

— Данієлю! Що ви тут робите?

Якщо Джил і була здивована чи роздратована, вона добре це приховувала. Але вона взагалі тримає все в собі, з досвіду знала Лорен.

— Просто схотілося підійти привітатися. Поглянути, як ви тут облаштувалися, — озвався Данієль, перевівши погляд на сестрине обличчя. — Вибач. Ми вас налякали?

Мабуть, він розуміє сестру значно краще за всіх присутніх, подумала Лорен. Джил мовчала, просто чекаючи на продовження.

— В усіх усе добре? — провадив Данієль. — Наш табір усього за кілометр звідси. Ми принесли випити, — він зиркнув на інших чотирьох чоловіків, і ті слухняно показали пляшки. — Ану хтось допоможіть дівчатам розпалити багаття.

— Ми самі впораємося, — заперечила Лорен, але Данієль відмахнувся.

— Та годі тобі. Їм не важко.

Він обернувся до сестри, й вони удвох рушили геть. Лорен провела їх поглядом і підійшла до кострища, де худорлявий чоловік з маркетингу силкувався підпалити горючу таблетку на купі вогкого листя.

— Не так, — забрала в нього сірники Лорен. Він дивився, як вона під поваленим деревом на узліссі заходилася збирати сухі гілки, на які не потрапив дощ. З того боку галявини чувся Алісин голос: вона інструктувала близнючок, як ставити намети. Схоже, основну роботу виконували сестри.

Присівши біля кострища, Лорен спробувала пригадати, як це робиться. Склавши гілочки пірамідкою, вона оцінила витвір своїх рук. Наче все правильно. Запалила сірника й, затамувавши подих, чекала, поки полум’я перекинеться на гілки й розгориться, осяявши все навколо жовтогарячим світлом.

— Де ви цього навчилися? — витріщився на неї чоловік з маркетингу.

— У шкільних походах.

З темряви почувся шурхіт, й у світляне коло ступила Аліса.

— Привіт. Намети вже стоять. В одному будуть Брі й Бет, тож у другому — ми з тобою. А одномісний забрала собі Джил.

Відблиски полум’я спотворювали риси її обличчя. Вона кивнула на багаття:

— Гарно. Зваримо поїсти.

— Може, спитаємо у Джил?

Галявина була величенька, тож Лорен не зразу відшукала очима Джил, яка стояла разом з братом на узліссі, поринувши в розмову. Вона щось казала, а Данієль хитав головою.

— Вони заклопотані, — озвалася Аліса. — Починаймо. Все доведеться робити нам — вона точно на багатті готувати не вміє.

Мабуть, так і є, подумала Лорен, а Аліса вже почала діставати казанок, рис і тушонку в м’яких пакетах.

— Пригадую, як у шкільному таборі дала собі слово, що більше ніколи в житті цим не займатимуся, але це як їздити на велосипеді, правда? — заговорила Аліса за кілька хвилин, спостерігаючи, як закипає вода. — Таке відчуття, що нам тільки шкільної форми бракує.

У ніздрі проникав запах евкаліптів і розпалених дров, поруч сиділа Аліса, і Лорен почувалася так, наче вітер здуває порохи зі спогаду тридцятирічної давнини. Табір «Макалластер».

У блискучому рекламному проспекті жіночого коледжу «Індейвор» і досі чимало місця присвячено відділенню, розташованому в буші. Шанс — примусовий шанс — для дев’ятикласниць провести цілий академічний рік у польових умовах. Програма має на меті розвинути характер, стійкість і здорову повагу до австралійської природи. І — як прозоро натякається поміж рядків — утримати дівчат-підлітків від спокус, до яких вони так схильні в цьому віці.

П’ятнадцятирічна Лорен засумувала за домівкою вже з першого дня, а з другого вся вкрилася водянками й комариними укусами. Вона була товстенька, хоча давно вийшла з віку, коли це можна списати на дитячу пухкість. Не встиг минути один довгий тиждень, як прийшло перше випробування — їй зав’язали очі. Тільки який сенс від вправи на довіру, якщо Лорен не довіряє жодній з однокласниць?

Вона знала, що її відвели з табору вглиб бушу: це було очевидно з хрускоту листя під ногами, — але більше ніяких орієнтирів не мала. Може, її лишили на скелі над прірвою чи на краю високого берега, й вона от-от звалиться в річку. Навколо чувся рух. Кроки. Смішки. Лорен простягнула руку в чорноту. Пальці не намацали нічого, крім порожнього простору. Невпевнено зробивши крок уперед, вона мало не гепнулася, спіткнувшись на горбкуватій землі. Зненацька її під лікоть схопила чиясь рука, тверда й упевнена. Щоки торкнулося тепле дихання, а у вусі почувся голос:

«Тримаю. Сюди». Аліса Рассел.

Оце вперше, наскільки пам’ятає Лорен, Аліса заговорила безпосередньо до неї, але голос неможливо було переплутати. Лорен досі пам’ятала суміш збентеження й полегшення, коли Аліса взяла під руку оту тодішню товстунку, з якою ніхто не дружив. А тепер, майже тридцять років по тому, дивлячись на жінку, яка сидить з того боку багаття, Лорен думала, чи не пригадує і вона той далекий день.

Лорен набрала в груди повітря, але не встигла запитати: позаду почувся рух. Поруч виринув Данієль, його обличчя заливало жовтогаряче сяйво.

— Вже й багаття розпалили? Добре.

У слабкому світлі полум’я його зіниці здавалися зовсім чорними. Він уклав Лорен у руку пляшку вина.

— Ось, випийте. Алісо, на два слова, будь ласка.

— Зараз? — і не ворухнулася Аліса.

— Так. Будь ласка, — Данієль легенько поклав долоню їй на спину. Після коротесенької заминки Аліса дозволила йому забрати її від гурту. Лорен провела їх поглядом до узлісся, де вони практично розчинилися в темряві. Деякий час чулося тихе, невиразне Данієлеве мугикання, але невдовзі його заглушили навколишні розмови.

Лорен знов обернулася до вогнища й поштрикала пакети з тушонкою. Готова. Повідкривавши пакети, Лорен додала в кожен порівну рису.

— Вечеря готова, — оголосила вона, ні до кого конкретно не звертаючись.

У супроводі двох чоловіків підійшла Брі, стискаючи знайдений сьогодні прапорець.

— Побачила його на дереві просто біля стежки, — розповідала вона їм. — Мабуть, ви свій проґавили.

Щоки в неї розрум’янилися, вона попивала з пластянки, яку тримала в руці. Взяла пакет з вечерею.

— Дякую. Як мило.

Вона застромила в пакет виделку — й на її обличчі прозирнуло розчарування.

— Не любиш яловичину? — запитала Лорен.

— Ні, люблю. Все чудово. Я не через це, я просто... — Брі не договорила. — Дуже апетитний вигляд, дякую.

Лорен спостерігала, як Брі куштує страву. Тільки м’ясо, без рису. Лорен здогадалася, що дехто тут уникає їсти вуглеводи на ніч. Кортіло сказати щось ущипливе, але вона припнула язика. Це не її справа.

— Якщо ваша вечеря на смак така сама, як була наша, її бажано добре запити, — сказав один з чоловіків, нахиляючись до Брі. Не встигла вона нічого відповісти, як він долив їй у пластянку вина.

Поглядаючи на них одним оком, Лорен узяла і собі вечерю й усілася на колоді біля багаття. Відкрила пакет. Задивилася на яловичину з рисом. Треба поїсти, подумала вона, а тоді роззирнулася. Ніхто не дивився. Усім було до неї байдуже. Вона відклала виделку.

Раптом їй на коліна впала тінь, і Лорен звела погляд.

— Можна мені взяти? — Бет указувала на пакети.

— Звісно.

— Дякую. Вмираю з голоду, — мовила Бет і кивнула на колоду. — Можна я тут присяду?

Лорен посунулася й за мить відчула, як колода, рипнувши, просіла під вагою Бет. Їла дівчина швидко, спостерігаючи за сестрою, яка була центром чоловічої уваги. Закинувши голову на довгій білій шиї, Брі відпила зі своєї пластянки. Їй одразу ж підлили ще.

— Зазвичай вона не п’є багато, — заговорила Бет з повним ротом. — Алкоголь швидко вдаряє їй у голову.

Лорен згадала про пляшку, яку вручив їй Данієль, і простягнула її Бет, але та похитала головою.

— Ні, дякую, я не хочу.

— Теж не любиш?

— Навпаки — занадто люблю.

— О! — Лорен не зрозуміла, жартує Бет чи ні. Дівчина не всміхалася.

— Не проти, якщо я закурю? — Бет зібгала спорожнілий пакет і дістала пачку цигарок.

Лорен узагалі-то була проти, але похитала головою. Вони ж не в приміщенні — нехай собі курить. Вони вдвох задивилися на багаття. Пляшки потихеньку порожніли, а сміх і розмови гучнішали. Один з чоловіків на мить відірвався від Брі й підійшов до її сестри.

— Позичиш цигарку? — посміхнувся він до неї. Повагавшись, Бет простягнула пачку.

— Дякую.

Він узяв дві: одну застромив до рота, а другу сховав у кишеню. Ще навіть не затягнувшись, він розвернувся до Бет спиною. Лорен бачила, як Бет проводжає його очима: він знову повернувся до її сестри.

— Як тобі в «БейліТенантсі»?

— Нормально, — знизала плечима Бет. — Добре.

Вона постаралася підпустити в голос ентузіазму, але їй не дуже це вдалося. Лорен її розуміла. У відділі архівації даних платня мізерна, навіть як на початківців, а офіс міститься в підвалі. Щоразу як доводиться туди спускатися, Лорен відчуває, як їй бракує денного світла.

— Тобі подобається працювати з сестрою?

— Так, ще б пак, — відповіла Бет, і цього разу ентузіазм був непідробний. — Тільки завдяки їй я взагалі отримала роботу. Вона за мене поручилася.

— А де ти працювала раніше?

Бет метнула на неї погляд, і Лорен злякалася, чи не ляпнула чогось недоречного.

— Та так, не могла знайти роботу.

— А!

Бет затягнулася, видихнула хмару диму.

— Вибачте. Я дуже вдячна за цю посаду. Просто оце все, — вона обвела жестом галявину, — трохи не для мене.

— Та я впевнена, що нікому це не подобається. Окрім, може, Данієля.

Зненацька Лорен згадала про Алісу й підвела погляд. Куточок, де вони стояли з Данієлем, спорожнів; Лорен побачила Данієля на протилежному кінці галявини. Вони з сестрою трохи відійшли від гурту, спостерігаючи за присутніми. Аліси ніде не було.

Долинув віддалений гуркіт грому, всі обличчя звернулися до неба, а розмови притихли. Лорен відчула на чолі першу краплю.

— Піду перевірю, чи сховала наплічник у намет, — сказала вона, і Бет кивнула.

Лорен перетнула галявину й почала пробиратися поміж туго напнутими мотузками. А сестри непогано впоралися з наметами, подумала вона, опускаючись навколішки й розстібаючи змійку.

— Алісо!

Аліса здригнулася. Вона сиділа посередині намету, схрестивши ноги й похиливши голову, а її обличчя заливало неприродне блакитне світло. На колінах у неї лежав мобільний телефон.

— Чорт, — притисла Аліса телефон до грудей. — Ти мене налякала.

— Вибач. З тобою все гаразд? Їсти хочеш? Усе вже готове.

— Та я не хочу.

— Точно? Що ти робиш?

— Нічого. Справді, в мене все гаразд. Дякую.

Аліса натиснула на кнопку, екран телефону згас, і разом зі світлом згасло її обличчя. Голос її звучав дивно. На мить Лорен здалося, що Аліса плакала.

— Чого хотів Данієль? — поцікавилася Лорен.

— Нічого. Це щодо порядку денного загальних зборів.

— А це не могло почекати?

— Звісно, могло. Але ж ти знаєш Данієля.

— А...

У Лорен, яка застигла навприсядки біля входу, вже боліли ноги. Чути було, як над головою стукотить об парусину дощ.

— Це твій мобільний? Я думала, ти його здала.

— Я здала робочий. До речі, а ти свій узяла?

— Ні, не можна ж було.

Пролунав короткий різкий смішок.

— Ну звісно, ти не взяла. Байдуже. Тут усе одно нема зв’язку.

— Кому ти хотіла подзвонити?

— Нікому, — озвалася Аліса, але по паузі додала, — Марш.

— Все гаразд?

— Так... — Аліса прокашлялася. — Так, усе добре. У неї все добре.

Вона тицьнула на кнопку, й екран знову засвітився. Очі в неї і справді були на мокрому місці.

— Так і нема зв’язку?

У відповідь — мовчання.

— В тебе точно все нормально?

— Так. Я просто...

Почувся глухий удар, з яким телефон закинули в наплічник.

— Мені дуже треба подзвонити.

— Марго шістнадцять, Алісо. Вона витримає кілька днів сама. А в неділю ми з нею побачимося. На врученні нагород.

Лорен відчула, що в її голос закралася гірка нотка. Аліса, здається, не помітила.

— Я просто хотіла пересвідчитися, що з нею все добре.

— Звісно ж, добре. Марго впорається. Коли таке було, щоб Марго не впоралася? — Лорен примусила себе набрати в груди повітря. Аліса явно була засмучена. — Послухай, я тебе розумію. Я теж переймаюся через Ребекку.

І це ще було м’яко сказано. Іноді Лорен здавалося, що вона ще жодної ночі не спала нормально за ті шістнадцять років, відколи народилася донька.

Відповіді не було. Почувся шурхіт, потім блакитний екран знову засвітився.

— Алісо!

— Я тебе чула, — неуважно буркнула Аліса, яка вдивлялася в телефон у себе на колінах. Риси її обличчя здавалися різкими.

— У Марго ж усе добре виходить. Танцювальну відзнаку отримала і все таке, — сказала Лорен, відчуваючи, що в голос знову повернулася гіркота.

— Мабуть. Я просто... — почулося зітхання. — Я дуже хочу, щоб у неї все було гаразд.

— Так. Ну... Я тебе розумію.

Лорен подумала про власну доньку, яка лишилася вдома. Зараз час вечері. Лорен спробувала уявити, чим займається Ребекка, й серце звично провалилося у п’яти.

Аліса потерла долонями очі. Зненацька рвучко підвела голову.

— А чому надворі так тихо?

— Дощ. Вечірка закінчилася.

— Данієль пішов?

— Думаю, вони всі пішли.

Обігнувши Лорен, Аліса вилізла з намету, дорогою наступивши їй на палець підбором черевика. Потираючи руку, Лорен вилізла слідом. Галявина вже спорожніла. Близнючок ніде не було, але крізь парусину їхнього намету пробивалося світло ліхтарика. Посеред галявини стояла Джил, під саме горло застебнувши куртку й накинувши каптур. Вона колупала виделкою свою вечерю, задивившись у пригасле багаття, в якому з сичанням випаровувалися краплі дощу. Почувши шурхіт, вона звела очі.

— Ось ви де, — окинула вона жінок поглядом. — Алісо, я дуже сподіваюся, що ти не порушуєш правила.

Пауза.

— Даруй?

Джил кивнула на телефон в Алісиній руці.

— Телефони заборонені.

Лорен чула, як Аліса видихнула.

— Та знаю. Вибач. Я геть забула, що він у наплічнику.

— Тільки щоб Брі й Бет не бачили. Правила однакові для всіх.

— Знаю. Не побачать.

— Зв’язок тут є?

— Немає.

— Ну що ж... — зронила Джил. Останні жарини в багатті з сичанням згасли. — Тоді він тобі все одно не допоможе.