Сила природи

День 2. Вечір п’ятниці

Сперечалися, що робити далі, поки не стало запізно взагалі щось робити.

Нарешті, поки сонце сідало на півдні, вони трохи спустилися з пагорба, шукаючи прихисток. А коли день остаточно розтанув, довелося облаштовуватися на ніч, де були. Облаштовуватися, наскільки це було можливо.

Зібравши всі припаси на купу на землі, жінки п’ятикутником стали навколо, діставши ліхтарики і мовчки роздивляючись свої скарби. Три непошкоджені намети; менш як літр води, нерівно розподілений по п’ятьох пляшках; шість батончиків.

Дивлячись на скромну купку, Бет відчула перший напад голоду. Хотілося й пити. Попри холод і вогкий одяг, після підйому на пагорб під пахвами спітніло. У її пляшці води було найменше. Вона ковтнула. Язик у роті пересох.

— За ніч можна спробувати набрати дощівки, — мовила Лорен. Вона також дивилася на майже порожні пляшки з нервовим виразом в очах.

— А ти вмієш? — з благальною ноткою запитала Джил.

— Можу спробувати.

— А де решта батончиків? — поцікавилася Джил. — Мені здавалося, їх було більше.

Бет не так побачила, як відчула, що сестра метнула на неї погляд. Бет не підвела на неї очей. «Пішла ти, Брі». Цього разу сумління Бет було чисте.

— Має бути ще бодай парочка, — сказала Джил, чиє обличчя в світлі ліхтариків набуло сіруватого відтінку; вона невпинно кліпала. Бет не знала: це їй піску в очі намело чи вона просто не могла повірити в те, що відбувається.

— Якщо хтось їх з’їв, просто скажіть.

Бет відчувала, як усі очі втупилися в неї. Вона опустила погляд у землю.

— Гаразд, — похитала головою Джил, обертаючись до Аліси. — Іди перевір, чи не вдасться зловити сигнал.

Уперше нічого не кажучи, Аліса пішла. Коли вона роздивлялася карту і стукала пальцем по компасу, перший шок змінився захисною реакцією, але за мить знову повернувся. Аліса була впевнена, що вони рухалися на захід, її протести зустріло приголомшене мовчання. Важко було сперечатися з сонцем, яке сідало на очах.

Аліса відійшла, стискаючи в руках телефон, і жінки провели її очима. Джил розтулила рота, неначе хоче щось сказати, але нічого не спадає на думку. Вона буцнула носаком чохли з наметами.

— Подивіться, може, вдасться їх якось поставити, — звернулася вона до Лорен, а тоді попрямувала за Алісою.

Бет слухала, як Аліса пропонує за допомогою розтяжок напнути намети між деревами, створивши такий собі дах. Лорен спробувала це продемонструвати, однією рукою шарпаючи мотузки, а другою тримаючи пластир на лобі, але зрештою здалася. У сяйві ліхтарика зблиснуло скуйовджене, закривавлене волосся, коли вона відійшла і вказала Бет і Брі спершу на один стовбур, а потім на інший. У Бет у нічному повітрі зовсім задубіли пальці. Навіть за білого дня задача була б непроста, й вона пораділа своєму великому важкому ліхтарику з потужним променем.

Нарешті все закінчили. Натягнуті між деревами намети одразу трохи просіли в центрі. Дощ не почався, але Бет відчувала в повітрі грозу. Випробування ще попереду.

Бет бачила, як Аліса то зникає, то знову з’являється в різних місцях темної стежки. Осяяна блакитним німбом штучного світла, вона крутилася по колу й тягнулася до неба, неначе у відчайдушному танку.

Бет витягнула з наплічника спальник і, побачивши в ногах мокру пляму, зітхнула. Спробувала пошукати найкраще захищене місце, але це, здається, марна справа. Всі варіанти були погані. Отож вона кинула спальник під найближчим наметом, а потім стояла й дивилася, як сестра крутиться, вирішуючи, де прилаштувати свій спальник. Зазвичай Брі воліла б опинитися якнайближче до Аліси. Цікава річ, подумалося Бет, як швидко обертається колесо.

Неподалік на своєму наплічнику сиділа Лорен, крутячи компас.

— Поламався? — запитала Бет.

Лорен спершу нічого не відповіла, а потім зітхнула.

— Не думаю. Але треба вміти ним користуватися. На великих відстанях усі потроху збиваються з курсу. Я знала, що Аліса занадто рідко звіряється з компасом.

Бет обхопила себе руками, погойдуючись з п’ятки на носак і назад. Її трусило.

— Може, спробуємо розпалити вогнище? Моя запальничка висохла.

Лорен у темряві озирнулася. Свіжий пластир у неї на лобі вже також відклеювався. А Бет знала, що в аптечці залишився тільки один запасний.

— Тут же не можна.

— А хто дізнається?

— Ми дізнаємося, якщо полум’я вийде з-під контролю.

— За такої негоди?

Майнула тінь — Лорен знизала плечима.

— Бет, мені стільки не платять, щоб я приймала такі рішення. Питай Джил.

У різкому сяйві Алісиного телефону Бет розрізнила Джил. Далеченько ж вони забрели, ловлячи сигнал! Поганий знак.

Взявши в зуби цигарку, Бет відійшла від навісу. З запальнички вихопилося крихітне полум’я, засліплюючи очі, але Бет було байдуже. Вдихнувши, вона відчула, як рот заповнює знайомий смак, і вперше за багато годин змогла нормально видихнути.

Бет стояла й курила, прогріваючи легені й задивившись на буш, а очі й вуха повільно налаштовувалися на ніч. За сірими стовбурами найближчих евкаліптів стояла цілковита темрява. Не проглядалося нічого, але Бет відчула поколювання, збагнувши, що звідти якраз видно все. Принаймні добре видно запалену цигарку, та й увімкнені ліхтарики в таборі також. З бушу її видно ясно, як удень. Десь далеко в темряві щось хруснуло, й вона аж підстрибнула. «Не дурій». Це тварина. Якась нічна тваринка. Безпечна. Мабуть, опосум.

Та все одно Бет зробила останню затяжку й повернулася в табір. Коли вона підійшла, до неї обернулися три голови. Джил, Аліса й Лорен. Брі не було видно. Трійця тулилася тісненько, тримаючи щось посередині між собою. Якусь хвилю Бет гадала, що це компас, але наблизившись, збагнула, що ні. Це була булочка з сиром, загорнута в поліетилен. Джил у руці тримала яблуко.

— Де ви це знайшли? Це з обіду? — поцікавилася Бет. У неї гучно забуркотіло в животі.

— Це випало з наплічника, — відповіла Джил.

— З чийого? — поглянула Бет на загальну купу. Наплічники лежали безладно, частина вмісту вивалилася на землю після того, як жінки в сутінках збирали докупи всі свої припаси. Бет побачила обличчя колег — і похолола: до неї повільно дійшло все. — Ну, не з мого точно.

Ніхто не відповів.

— Не з мого. Я свій обід з’їла. Ви самі бачили.

— Не бачили, — мовила Аліса. — Ти відійшла подалі й курила.

Бет у темряві витріщилася на неї.

— Хочете перевалити з хворої голови на здорову? Вам це не допоможе.

— Припиніть обидві, — гаркнула Джил. — Бет, якщо ти не з’їла обід, він фактично твій. Але якщо ми домовилися, що складемо докупи всі припаси...

— Це не моє. Чи ви англійської не розумієте?

— Ну, гаразд.

Було очевидно, що Джил їй не вірить.

— Я б сказала, якби це було моє, — в очах у Бет уже пекло. Вона чекала. Ніхто не відповідав. — Це не моє.

— Їжа моя.

Всі обернулися. Позаду стояла Брі.

— Вибачте. Я ходила в туалет. Це моє. Я не з’їла обід.

Джил нахмурилася.

— Чому ти не сказала, коли ми витягали припаси?

— Забула. Перепрошую.

Коли Бет була молодша, то щиро вірила в телепатію. Вона зазирала в очі Брі та з ритуальною точністю клала пальці на близнюччині скроні. «Про що ти думаєш?» Брі перша переросла цю гру. Вона рідко вгадувала думки, і це, на думку Бет, пояснювало її втрату цікавості до гри. Коли Брі почала відкидати сестрині руки й відмовлялася дивитися в очі, Бет узяла за звичку спостерігати за нею з іншого кутка кімнати, намагаючись уловити її інтонації та найменші жести. Шукаючи натяки. «Про що ти думаєш, Брі?» Пізніше Бет збагнула, що це була не справжня телепатія, а радше здатність розпізнавати нюанси й рухи. І зараз ота німа мова, якою Бет колись вільно володіла, шепотіла їй на вухо: «Брі бреше». Хай чому вона вирішила не ділитися обідом, а точно не через забудькуватість.

— Не треба її покривати, Брі, — розчаровано промовила Аліса.

— Я не покриваю.

Бет чула, як тремтить близнюччин голос.

— Ніхто тебе не звинувачує. Не треба брехати заради неї.

— Я знаю, і я не брешу.

— Справді? Бо це не схоже на тебе.

— Знаю. Вибачте.

Навіть після такого зізнання Брі залишилася непогрішима. Бет мало не розреготалася. Але не розреготалася, бо в нічній тиші чула, що сестра от-от розплачеться. Вона зітхнула.

— Слухайте. О’кей, — Бет спробувала додати в голос каяття. — Їжа була моя.

— Я так і знала.

— Так, Алісо. Ви завжди праві, молодець. Вибач, Брі...

— Це неправда... — спробувала втрутитися Брі.

— Дякую, що хотіла допомогти. Але насправді все гаразд. Прошу у всіх вибачення.

Дивна річ, подумалося Бет. Загальне полегшення було відчутне. Брі гарна, а Бет погана. Природний порядок речей відновився, всі розслабилися. Більше нема на що дивитися.

— Гаразд, — нарешті промовила Джил. — Розділимо все, що маємо, і покладемо нарешті цьому край.

— Добре, — сказала Бет і швидко розвернулася, поки її не втягнули в суперечку про санкції і зменшення порції в покарання. — Робіть як знаєте. Я йду спати.

Знімаючи черевики й повністю вдягнена залазячи у спальник, вона відчувала, що всі на неї дивляться. Вона закопалася, натягнувши каптур на голову. Так було ненабагато тепліше, ніж без спальника, а крізь тонкий матеріал штрикала й муляла земля.

Заплющуючи очі, Бет чула напружену приглушену розмову. Лежати було незручно, але від виснаження потягнуло в сон. Вона вже майже відключилася, коли відчула на своєму спальнику легкий дотик руки.

— Дякую, — шепнув голос.

Бет не відповіла, й за мить рука зникла. Бет не розплющувала очей, не звертаючи уваги на неголосну суперечку — спочатку через їжу, потім через вогнище.

А розплющила очі ривком. Вона гадки не мала, скільки проспала, але за цей час устиг випасти дощ. Земля навколо спальника намокла, а руки й ноги заціпеніли від холоду.

Тремтячи, Бет лежала й дослухалася. Її щось збудило? Вона кліпнула, але в темряві почувалася сліпою. І не чула нічого, крім шелесту рукотворного матеріалу, який ворушився навколо вух, коли вона вдихала й видихала. В каптурі спальника щось було, і Бет спершу сахнулася, а потім помацала це пальцем. То був шматочок бутерброда і скибка яблука, загорнуті у вологий поліетилен. Важко було сказати, чи це п’ята частинка, належна Бет, чи чвертка її сестри. Спершу вона вирішила не їсти, але голод заглушив принциповість. Тут, у буші, інші правила.

Бет не мала певності, чи інші це відчули, але вона ще раніше зауважила ледь помітні зміни в атмосфері. На волю виривався основний інстинкт, стихійний і майже примітивний, коли шматочок черствого хліба з сиром стає трофеєм, за який варто битися.

Біля спальника почувся якийсь рух, і Бет закам’яніла. Важко було сказати, хто це — інша жінка чи щось із дикої природи. Бет не ворушилася, і заки воно зникло, слово, яке вертілося на язиці, нарешті оформилося, стало таким реальним, що осад від нього відчувався на смак. Хижий.