Сила природи

День I. Пообіддя четверга

Джил Бейлі спостерігала, як Алісина потилиця з кожним кроком віддаляється.

Вони йшли заледве двадцять хвилин, а черевики вже жахливо натирали ноги — люксові черевики, за які вона сплатила тризначну суму і які рекламувалися як «технологія сухості й комфорту». Було холодно, проте футболка вже прилипла під пахвами; цівка поту стікала по шкірі та збиралася у бюстгальтері. Мокре чоло блищало, і Джил потайки витирала його рукавом.

Гірше почувалася, мабуть, тільки Бет, подумала Джил: позаду чулося сипіння з легень затятого курця. Джил розуміла, що варто було б обернутися і зронити кілька підбадьорливих слів, але зараз їй нічого не спадало на думку. Принаймні нічого переконливого.

Натомість вона зосередилася на тому, щоб не збиватися з ритму, не показувати, як їй важко. М’яке крапання дощу з гілля нагадало їй медитаційні треки, які крутять у спа-салонах. Ось як вона уявляє гарні вихідні, а от вилазки на природу завжди любив Данієль. Клятий Данієль! Цікаво, чи доїхав він нарешті на турбазу.

Джил помітила якусь зміну попереду й, відірвавши очі від стежки, побачила, що колеги стишують крок.

Стежка поширшала, дерева почали рідіти, а те, що вона спершу сприйняла за свист вітру, виявилося плюскотом води. Наздогнавши колег на узліссі, Джил закліпала: буш раптово розступився, відкриваючи білу стіну водоспаду.

— О Боже! Неймовірно, — видихнула Джил. — Схоже, водоспад ми знайшли.

«Приголомшливо» — ось яке слово спадало на думку. Жвава річка, бурхлива й піниста, бігла через ліс, ковзала під дерев’яний місток, а потім вільно ринула зі скелястого обриву. З оглушливим гуркотом спадала, як важка завіса, в темне озерце внизу.

П’ятеро жінок гучно протупали на місток і, зіпершись на бильця, задивились у прірву, де нуртувала й бурунилася вода. Повітря було таке морозно-свіже, що здавалося, його можна помацати, а бризки води охолоджували щоки Джил. Видовище гіпнотизувало, Джил упивалася ним, і на мить навіть наплічник ніби став трішки легшим. Здавалося, тут можна стояти вічно.

— Треба йти.

Голос долинув з дальнього кінця мосту. Джил відірвала очі від водоспаду. Аліса вже оглядала стежку, що вела далі.

— Тут, мабуть, швидко темніє, — сказала вона. — Слід рухатися.

У Джил тут-таки луснула водянка на п’ятці, а футболка почала натирати шкіру. Зиркнувши на важкі хмари в небі, Джил востаннє перевела очі на краєвид. Зітхнула.

— Гаразд. Ходімо.

Вона відштовхнулася від бильця — й побачила, що Брі, нахмурившись, стоїть і вивчає карту.

— Все добре? — поцікавилася Джил, і Брі зблиснула рівними білими зубами.

— Так. Сюди.

Згорнувши карту, вона перекинула зібране у хвіст темне волосся через плече та вказала на єдину стежку попереду. Джил мовчки кивнула. Один шлях — один варіант. Вона сподівалася, що Брі з такою самою впевненістю зможе зробити вибір, коли варіантів буде декілька.

Тут під ногами хляпало болото, і з кожним кроком Джил боялася послизнутися. Уже розболівся хребет. Не відомо, чи то від ваги наплічника, чи через зігнуту шию, адже постійно доводиться дивитися під ноги.

Відійшли недалеко, коли дзуміння та трелі з бушу заглушив крик, який пролунав попереду. Брі, зупинившись, тицяла кудись убік від стежки.

— Дивіться! Це ж перший прапорець. Правда ж?

Білосніжний квадратик тканини лопотів, ясніючи на тлі вузлуватої кори евкаліпта. Скинувши наплічник, Брі через зарості пішла подивитися зблизька.

— Це він. На ньому логотип «Авторитетних пригод».

Джил прискалила око. З такої віддалі малюнок неможливо було розрізнити. Брі кінчиками пальців потягнулася до прапорця. Тоді підстрибнула, але так і не зірвала його.

— Треба на щось стати, — роззирнулася вона, й вітер здув волосся їй на обличчя.

— Та облиш його, — мовила Аліса, яка дивилася на небо. — Не вартий він твоїх скручених в’язів. Скільки там ми отримаємо, якщо знайдемо всі шість? Сто доларів?

— Двісті сорок доларів за кожен, — почувся голос Бет, і Джил обернулася. З самого виходу оце вперше дівчина заговорила.

Бет опустила наплічник на землю.

— Я тебе підсаджу.

Просто на очах зник весь запал з обличчя Брі.

— Та не треба. Нехай висить собі.

Однак було запізно: сестра вже йшла до неї.

— Двісті сорок баксів, Брі. Я сама його зніму, якщо ти не збираєшся.

Джил, Аліса й Лорен стояли поруч, згорнувши руки на грудях, щоб захиститися від холоду, та спостерігали. Бет опустилася перед сестрою навколішки, сплела пальці в замок, щоб зробити сходинку, й чекала, поки Брі неохоче поставить брудну ногу їй у долоні.

— Це просто марнування часу, — сказала Аліса, а потім скоса глянула на Джил. — Вибач. Не вся затія. Тільки оце.

— Та нехай спробують, — мовила Лорен, спостерігаючи, як близнючки хитаються під деревом. — Це ж не зашкодить. У двадцять років двісті баксів — великі гроші.

Джил глянула на Алісу.

— А куди ти квапишся?

— Просто з такою швидкістю потім доведеться ставити намети в темряві, ще й під дощем.

Джил підозрювала, що Аліса має рацію. Небо потемніло, й раптом Джил збагнула, що більше не чує пташиного співу.

— За хвильку рушимо далі. А я мала на увазі те, що ти хотіла повернутися в Мельбурн раненько в неділю. Ти щось таке казала, ні?

— О!

Запала ніякова пауза, а тоді Аліса махнула рукою.

— Та то пусте.

— В жіночому коледжі «Індейвор» — вручення нагород, — пояснила Лорен, й Аліса кинула на неї погляд, якого Джил не змогла до кінця витлумачити.

— Справді? На цю подію ми точно встигнемо, — мовила Джил. — А що Марго отримує?

Щоразу як Джил зустрічалася з Алісиною донькою, в неї виникало відчуття, що її оцінюють. Не те щоб думка шістнадцятирічної дівчини щось важила у світі Джил — вона вже тридцять п’ять років не потребує нічийого схвалення, — але було щось бентежне в холодному погляді Марго Рассел.

— Танцювальну відзнаку, — відповіла Аліса.

— Як мило.

— Гм, — тільки і зронила Аліса, яка, як відомо, мала диплом магістра з бізнесу й торгівлі.

Джил глянула на Лорен. З донькою Лорен вона ще не зустрічалася, але знала, що та теж учиться в «Індейворі». Неодноразово Джил чула, як Лорен нарікає на вартість навчання. Джил порилася в пам’яті, але так і не змогла видобути з неї ім’я дівчини.

— А тобі також треба повернутися раніше? — нарешті запитала вона.

Запала пауза.

— Ні. Не цього року.

Аж тут залунали радісні вигуки, і Джил полегшено відвернулася й побачила, що сестри розмахують прапорцем.

— Молодці, леді, — похвалила Джил, і Брі засяяла. Навіть Бет усміхалася. Вона аж перемінилася, подумалося Джил. Їй варто усміхатися частіше.

— Нарешті, — буркнула Аліса собі під ніс, але не так щоб зовсім нечутно. Знову закинула наплічник на спину. — Перепрошую, але якщо так і стовбичитимемо тут, точно не встигнемо дійти до темряви.

— Так, дякую, Алісо. Правильно кажеш, — мовила Джил і обернулася до сестер. — Справжня командна робота, дівчата.

Дивлячись, як Аліса йде геть, Брі всміхалася так само твердо і сяйливо. Лише раз кутик її рота зовсім легенько сіпнувся якби Джил не знала передісторії, могла подумати, що їй примарилося.

Аліса мала рацію. Заки жінки дійшли до місця привалу, стояв непроглядний морок. Останній кілометр долали з черепашачою швидкістю, вишукуючи стежку з ліхтариками й зупиняючись що кількасот метрів звіритися з картою.

Джил сподівалася відчути полегшення, дійшовши до галявини, але відчувала тільки виснаження. Ноги боліли, очі змучилися від постійного вдивляння в морок. У темряві важко було сказати точно, але місце привалу виявилося більшим, ніж вона очікувала. Зусібіч його оточували крислаті евкаліпти, які тягнули в нічне небо своє гілля, мов чорні пальці. Зірок не було видно.

Джил опустила на землю наплічник, рада нарешті звільнитися від цього тягаря. Хотіла відступити на крок, зачепилася п’яткою за щось і, спіткнувшись, гримнулася на куприк, скрикнувши від болю.

— Що там таке? — спалахнув їй просто в очі ліхтарик, засліплюючи. Почувся короткий здивований смішок, миттєво притлумлений. Аліса. — Господи, Джил! Ти налякала мене. Як ти?

На руку Джил лягла чиясь долоня.

— Здається, ви знайшли кострище, — почувся голос Брі. Ну звісно. — Дозвольте допомогти.

Спинаючись на ноги, Джил відчула, як Брі хитнулася під її вагою.

— Зі мною все гаразд, дякую.

Вона обідрала долоню — може, навіть до крові. Потягнулася по ліхтарик, але кишеня куртки виявилася порожньою.

— Чорт!

— Поранилися? — досі нависала над нею Брі.

— Здається, я загубила ліхтарик, — почала Джил роззиратися, де ж він міг упасти, але було занадто темно.

— Я принесу свій, — побігла геть Брі. Джил чула, як вона порпається в наплічнику.

— Ось, — просто над вухом пролунав голос, з’явившись нізвідки, і Джил аж підстрибнула. Бет. — Візьміть оцей.

Джил відчула, як їй щось вкладають у руки. Це був металевий промисловий ліхтар, довгастий і важкий.

— Дякую.

Джил довго намацувала кнопку. Потужний промінь розітнув ніч, упершись просто в Алісу. Жінка здригнулася й затулила долонею очі; обличчя її здавалося різко окресленим і незахищеним.

— Господи, оце світить!

Джил вичекала ще секунду, перш ніж опустити промінь з Алісиного обличчя їй під ноги.

— Світить по-справжньому. Може, ми ще подякуємо за це.

— Може, — озвалася Аліса, яка стояла в колі світла, зробила крок убік — і зникла з очей.

Джил повільно вела ліхтарем по землі. Біле світло змило кольори, надавши всьому монохромних відтінків. Стежка, якою жінки прийшли, видавалася вузенькою й нерівною, а кострище під ногами було по центру чорне. Вловивши краєм ока якусь тінь, Джил зупинила ліхтар. Провела променем назад, цього разу повільніше.

На самому краю галявини стояла тоненька постать, і Джил здригнулася, мало не спіткнувшись знову; промінь затанцював, малюючи божевільні візерунки. Відновивши рівновагу, Джил припинила розмахувати рукою. Коли знову спрямувала промінь на те місце, її рука трішки тремтіла.

Джил полегшено видихнула. Це була просто Лорен. Її висока худа постать практично зливалася з вертикальними рисками дерев і темним простором під ними.

— Лорен, о Боже, як ти мене налякала! — гукнула до неї Джил. Пульс і досі був пришвидшений. — Що ти там робиш?

Лорен застигла спиною до гурту, вдивляючись у темряву.

— Ло...

Але та піднесла руку.

— Ш-ш-ш.

І тут вони всі почули цей звук. Хрускіт. Джил затамувала подих, у вухах дзвеніла порожня тиша. Нічого. Потім знову хрускіт. Цього разу непомильно вгадувалося потріскування гілля під чиїмись ногами.

Джил мало не відстрибнула назад. Лорен обернулася, сіра з обличчя в різкому світлі.

— Там хтось є.