Сила природи

Розділ 27

Фок і Кармен сиділи самі у вітальні, майже не розмовляючи. Довгий час за дверима чулися схлипи Марго Рассел, а потім зненацька припинилися, залишивши по собі моторошну тишу. Цікаво, подумав Фок, куди вона пішла?

Долинуло рипіння гравію — під’їхала машина, й Кармен підійшла до вікна.

— Кінг повернувся.

— Близнючок немає?

— Ні.

Вони зустріли Кінга у фойє. Обличчя в нього ще гірше посіріло.

— Як усе було у відділку?

Сержант похитав головою.

— Їм дає пораду адвокат, але поки що вони обидві притримуються своїх версій. Брі наполягає, що Аліса була вже мертва, коли Брі її знайшла, а Бет каже, що взагалі ні про що гадки не має.

— Ви їм вірите?

— Бозна. Так чи так, а довести щось буде велика проблема. Зараз на місці злочину працює команда криміналістів з Мельбурна, але жінка пролежала декілька днів, відкрита вітру й дощу. Кругом земля, болото й сміття.

— В її наплічнику нічого цікавого не знайшли? — запитала Кармен.

— Наприклад, стос фінансових звітів «БейліТенантсу»? — похмуро посміхнувся Кінг. — Не думаю, вибачте. Але... — він покопирсався у власному наплічнику й дістав флешку. — Фото з місця злочину. Якщо побачите щось потрібне, попросите криміналістів показати вам, коли вони все привезуть.

— Дякую, — узяв флешку Фок. — Могили біля колиби вони також оглядають?

— Ага. Оглядають... — Кінг повагався.

— Що? — спитала Кармен, уважно спостерігаючи за ним. — Що таке? Вони вже підтвердили, що це Сара?

Кінг похитав головою.

— Це не Сара.

— Звідки вони знають?

— Це труп чоловіка.

Фок і Кармен витріщилися на нього.

— Хто він? — запитав Фок.

— Годину тому у відділок подзвонили, — сказав Кінг. — Отой байкер у в’язниці уклав угоду, яку хотів, і сказав своєму адвокатові, що тіло в могилі, на його думку, належить самому Семові Ковачу.

Фок кліпнув.

— Семові Ковачу?

— Ага. Хлоп каже, п’ять років тому байкерам заплатили, щоб вони його позбулися. Сем хвалився своїми зв’язками з батьком — мабуть, намагався потрапити в банду. Але цей хлоп вважає, що він був трохи не при собі: такому неврівноваженому не можна довіряти. Отож коли байкери отримали кращу пропозицію, то прийняли її. Замовникам було байдуже, як вони це зроблять, головне — щоб тіла не знайшли. Вони просто хотіли, що Сем щез.

— А хто замовники? — поцікавилася Кармен.

Кінг визирнув у вікно. Вітер ущух, і вперше в буші запала дивна тиша.

— Зв’язувалися через посередника, та це, здається, була літня пара. Заможна. Готова багато заплатити. Але дивакувата. Теж трохи не при собі.

— Не батьки Сари Сонденберг? — запитав Фок, і Кінг легенько здвигнув плечима.

— Зарано говорити напевно, але я гадаю, в першу чергу розглядати слід саме їх. Бідолашні поганці. Мабуть, двадцять років горя й невизначеності ще й не так вплинуть на людину, — похитав головою Кінг. — Клятий Мартин Ковач. Він зіпсував це місце. Міг би дарувати сердешним старим спокій. Може, й сам би менше страждав, хтозна... Хтось із вас має дітей?

Фок похитав головою, уявивши Сару Сонденберг з її газетною усмішкою. Подумав про її батьків і про те, якими для них, мабуть, були останні двадцять років.

— У мене двоє хлопчиків, — мовив Кінг. — Я завжди співчував Сонденбергам. Між нами, якщо це були вони, я не можу занадто їх винуватити, — зітхнув він. — Гадаю, не варто недооцінювати того, на що здатні піти батьки заради дітей.

Десь у глибині будівлі знову почулося жалібне схлипування Марго Рассел.