Сила природи

День 4. Ранок неділі

Перше, що почула Лорен, розплющивши очі, це крик знадвору колиби.

Навколо був рух, хтось підвівся, залунали кроки по мостинах. Гупнули, широко розчахнувшись, двері. Лорен повільно сіла в спальному мішку. Голова пульсувала від болю, а повіки були важкі. Аліса. Вмить повернувся спогад про стежку. Лорен роззирнулася. Вона єдина залишалася в кімнаті.

Оповита жахом, Лорен зіп’ялася на ноги й підійшла до дверей. Визирнула й покліпала. На галявині зчинилася якась метушня. Лорен намагалася зрозуміти, що саме бачить. Не Алісу. Брі.

Брі звалилася біля вчорашнього кострища, притискаючи до себе праву руку. Її обличчя зблідло.

— Підніми її! — кричала Бет, намагаючись задерти сестрину руку над головою.

Джил несамовито гортала тоненький буклет. Ніхто не дивився на Лорен.

— Написано, що потрібна шина, — сказала Джил. — Знайдіть щось, щоб зафіксувати руку.

— Що? Якого типу?

— Не знаю! Звідки мені знати? Якийсь патик абощо! Та що завгодно.

— Треба йти, — кричала Бет, згрібаючи жменю поламаних гілочок. — Джил! Нам слід негайно доправити її до лікаря. Чорт, невже ніхто не проходив курс першої допомоги?

— Так, клята Аліса! — Джил нарешті обернулася до колиби й побачила на порозі Лорен. — Де вона? Збуди її. Скажи, що у нас тут зміїний укус.

У Лорен майнула сюрреалістична думка, що Джил пропонує їй піти на стежку й збудити Алісу, але натомість Джил вказувала на колибу. Мов уві сні, Лорен пірнула всередину й роззирнулася. І досі вона була тут одна-єдина. На підлозі — чотири спальні мішки. Вона перевірила всі. Порожні. Аліси немає. Вона не поверталася.

У дверях вчувся рух, і з’явилася Джил.

Лорен похитала головою.

— Її немає.

Джил застигла, а потім різко схопила з підлоги свій наплічник і спальний мішок і витрусила їх.

— Де моя куртка? В ній був телефон. Чорт! Ця сука його забрала.

Кинувши речі, вона розвернулася й вийшла, хряснувши дверима.

— Вона втекла, чорти б її вхопили, і забрала телефон, — долинув знадвору приглушений голос Джил. Лорен почула обурений зойк — то був хтось із близнючок.

Натягнувши черевики, вона видибала надвір. Вона знала, де куртка. Аліса вночі пхнула її за повалене дерево. Якби ж то Лорен узагалі не вставала в туалет! Якби ж то збудила інших, замість гнатися за Алісою в темряві. Якби ж то змогла вмовити Алісу не йти. Якби ж то все пішло по-іншому.

За поваленим деревом виднілася кольорова пляма.

— Куртка тут.

Джил вихопила в Лорен куртку й обмацала кишені.

— Ні. Вона його точно забрала.

Бет стояла над Брі, яка досі лежала на землі, але рука її була знерухомлена саморобною шиною.

— Гаразд. Які в нас варіанти? — заговорила Джил, важко сапаючи. — Ми лишаємося тут. Або розділяємося, лишаємо Брі тут...

— Ні! — в унісон вигукнули сестри.

— О’кей. О’кей, тоді доведеться йти. Ми всі допомагатимемо Брі, але в який бік... — Джил розвернулася.

— Рухаємося й далі на північ, — мовила Лорен.

— Ти впевнена?

— Так. Додержуймося плану. Постараємося триматися прямо, рухатися швидко й будемо сподіватися, що вдасться вийти на дорогу. Це наш найкращий шанс.

Джил коротесеньку мить поміркувала.

— Гаразд. Але спершу слід пошукати Алісу. Про всяк випадок.

— Ви жартуєте? Який випадок?

— А такий випадок, що вона могла піти в туалет і підвернути кляту ногу, не знаю!

— Ні! Треба йти!

— Тоді пошукаємо дуже швидко. Втрьох. Брі лишимо тут... — Джил повагалася. — І далеко не відходьте.

Лорен уже бігла через високу траву до стежки.

— Для Аліси буде краще, якщо її знайду не я, — долинули слова Бет. — Якщо я перша дістануся до неї, я її вб’ю до біса.

Лорен бігла, задихаючись. Вона досі відчувала Алісину вагу на собі, коли вони впали, й шок, коли з грудей вибило дух. Досі відчувала, як жалять її слова.

Пригадавши це, Лорен трохи пригальмувала. За білого дня стежка здавалася зовсім інакшою, й Лорен мало не проґавила потрібне місце. Майже проскочила великий гладенький камінь — і тут впізнала його. Зупинилася й розвернулася, миттєво зрозумівши, що саме бачать її очі. Тут нікого. Тільки самотній камінь. Стежка порожня.

Аліси немає.

В голову вдарила кров, і Лорен відчула запаморочення. В обох напрямках стежка була вільна. Лорен роззирнулася, міркуючи, наскільки Аліса встигла віддалитися. Буш їй нічого не підказав.

Вона обдивилася землю, але браслета не було. Може, загубила його ще в колибі й просто не помітила? Ніде нічого не було, але в повітрі висів дивний гострий запах, а ще було відчуття потривоженого місця. Мабуть, це й не дивно, але видимих ознак їхньої з Алісою бійки вона не бачила. Коли вона розвернулася й побігла назад, ноги в неї трішечки тремтіли.

Неподалік колиби Лорен почула, як інші жінки гукають Алісу. Може, їй слід зробити те саме? Та коли вона розтулила рота, Алісине ім’я застрягло в неї в горлі.