Сила природи

Розділ 8

Фок рвучко прокинувся — за вікном номера було темніше, ніж йому пам’яталося. Шелеснув папір, і Фок опустив очі. Татова карта й досі лежала розгорнута в нього на грудях. Потерши очі, він примружився на дощ, який барабанив у шибку. Лише за мить Фок збагнув, що це стукають У двері.

— А ти не квапився, — мовила Кармен, відчиняючи двері, й за нею в кімнату влетів вихор холодного повітря.

— Вибач. Я задрімав. Заходь, — озвався Фок, роззираючись. Стільців немає. Він розправив покривало на ліжку. — Сідай.

— Дякую, — Кармен відсунула карти на покривалі, звільняючи для себе місце. — Що це таке?

— Та нічого. Це татові.

Кармен узяла карту Гіралензького хребта, яка лежала розгорнута згори на стосі.

— Тут стільки позначок!

— Ага. Всі карти такі. Це в нього було хобі.

— Навряд чи тут є великий хрестик з підписом «Аліса тут»? — зронила Кармен. Вона роздивлялася нотатки олівцем. — Моя бабуся так робила в книгах рецептів: додавала коментарі й уточнення. Я досі їх усі зберігаю. Це приємно — вона неначе розмовляє зі мною. І вона мала рацію. Якщо до цедри додати пів чайної ложечки соку, виходить такий смачний лимонний пиріг, якого ти в житті не куштував.

Вона відклала карту, яку тримала, й узяла іншу.

— Ви з ним разом проходили ці маршрути?

— Ні, — похитав головою Фок.

— Що — жодного?

Фок повільно склав карти.

— Ми мали небагато спільного.

У роті пересохло, й він ковтнув.

— А чому так?

— Довга історія.

— А є скорочена версія?

Фок опустив очі на карти.

— Коли мені було шістнадцять, тато продав ферму, й ми переїхали в Мельбурн. Я не хотів, але в рідному містечку в нас виникли серйозні проблеми. Все швидко погіршувалося, й тато вважав, що робить це для мене. Не знаю, мабуть, він гадав, що має забрати мене звідти.

За багато років по тому, вже дорослим, Фок, озираючись назад, частково розумів татове рішення. Але тоді він просто почувався зрадженим. Здавалося неправильним тікати в місто, коли з ніздрів не вивітрився сморід страху й підозр.

— Ми сподівалися почати все спочатку, — сказав він. — Але не так сталося, як гадалося. Тато ненавидів місто. Й мені там було не краще.

Він зупинився. Вони ніколи з татом про це не розмовляли. Ні про колишнє життя, ні про нове. Невимовлені слова висіли поміж ними, мов запона, і здавалося, наче щороку до неї додається новий шар. Зрештою вона стала такою цупкою, що Фок уже й не бачив чоловіка з тамтого боку. Він зітхнув.

— Хай там як, а майже кожні вихідні тато пакував наплічник, виїздив кудись подалі й рушав у похід. І користувався цими картами.

— А ти ніколи не відчував спокуси піти з ним?

— Ні. Не знаю. Він запрошував. Принаймні на початку. Але ж, розумієш, мені було шістнадцять, сімнадцять. Я був злий.

— Хіба не всі діти такі в цьому віці? — всміхнулася Кармен.

— Мабуть.

Хоча так було не завжди. Фок ще пам’ятав часи, коли він ходив за татом, як тінь. На фермі на пасовищах малий Фок, який головою ледве сягав огорожі, намагався наздогнати татові широкі розмірені кроки. Палюче сонце видовжувало їхні тіні, а біле волосся аж світилося. Тоді, пам’ятав Фок, йому хотілося бути таким самим, як тато. Озираючись назад, він зрозумів ще одну річ. П’єдестал був занадто високий.

Кармен щось казала.

— Перепрошую?

— Я запитала, що про це все думала твоя мама.

— О! Нічого. Вона померла, коли я був зовсім маленький.

Взагалі-то вона померла, народжуючи його, але Фок старався по можливості уникати таких подробиць. Від цього більшість людей ніяковіла, а в декого — переважно у жінок — в очах з’являвся оцінювальний блиск. «А ти був того вартий?» Фок сам собі старався не ставити цього питання, проте іноді ловив себе на думці: цікаво, а які були останні мамині думки? Він сподівався, вона не дуже шкодувала.

— Але то таке. Ось як мені дісталося все це, — поклав він останню карту на стос і відсунув його вбік. Годі. Кармен зрозуміла натяк. Засвистів вітер, затремтіла віконна рама, й вони обоє озирнулися.

— Отже, Аліси немає, — сказала Кармен.

— Поки що ні.

— То що тепер? Чи є нам сенс лишатися тут до завтра?

— Не знаю, — зітхнув Фок, відхиляючись на спинку ліжка. Пошуки в руках професіоналів. Навіть якщо Алісу знайдуть за годину — чи то цілу й неушкоджену, чи то замерзлу й закривавлену, — Фок розумів, що потрібні контракти доведеться добувати в інший спосіб. Аліса Рассел ще не скоро повернеться на роботу, якщо взагалі повернеться.

— Данієль Бейлі не зрозумів, хто ми такі, — мовив він. — А якщо зрозумів, то дуже вміло це приховав.

— Не зрозумів, я згодна.

— Це майже переконує мене, що вся ця історія ніяк не пов’язана з нами, от тільки... — Фок глянув на мобільний, який мовчав на тумбочці біля ліжка.

— Знаю, — кивнула Кармен.

Запис, «...завдати їй болю...»

Фок потер очі.

— Забудь усе, що говорилося. Навіщо було Алісі намагатися додзвонитися мені звідси?

— Не знаю. Схоже, спершу вона спробувала додзвонитися в рятувальну службу, але не вдалося... — Кармен якусь мить поміркувала. — І все одно, якщо чесно, якби це я тут застрягла, я б точно дзвонила не тобі.

— Дякую. Навіть зважаючи на всі мої карти?

— Навіть так. Але ти розумієш, про що я. Тому це має якось бути пов’язано з нами. Чи з тобою. Я підозрюю, що вона хотіла дати задній хід. Коли ви востаннє розмовляли, вона не здавалася занепокоєною?

— Ти ж була присутня, — сказав Фок. — Минулого тижня.

— А, правильно. А більше ви не спілкувалися?

Зустріч, про яку потім і не згадаєш. П’ять хвилин на стоянці великого супермаркету. «Нам потрібні контракти, — сказали вони. — Ті, які ведуть до Лео Бейлі. Вони на першому місці». Прозвучало це начебто як прохання. Але з тону було очевидно, що це наказ. Аліса огризнулася, що й так робить усе можливе.

— Ми занадто на неї тиснули? — запитав Фок. — І вона десь прокололася?

— Не тиснули ми на неї більше, ніж зазвичай.

Щодо цього Фок не мав певності. На них насідали згори, а вони передали це по ланцюжку. Сніговий ком — традиційна бізнес-модель, з якою, був певен Фок, Аліса чудово знайома. «Дістаньте контракти Лео Бейлі». Зіпсований телефон: їм шепнули на вухо, а вони шепнули Алісі. Наскільки це важливо, Фокові й Кармен не сказали, але таємничість, з якою це все робилося, говорила сама за себе. «Дістаньте контракти». Аліса Рассел зникла, а от тиск згори — ні. «Дістаньте контракти». Першочергова справа. І все одно Фок зиркнув на телефон, «...завдати їй болю...»

— Якщо Аліса прокололася, то хтось мав це помітити, щоб почалися проблеми, — сказала Кармен. — Може, побалакати з Алісиною асистенткою? Бріанною Маккензі. Коли з босом щось трапляється, зазвичай перша дізнається асистентка.

— Ага. Питання тільки в тому, скаже вона щось нам чи ні.

Фокові подумалося, що це може залежати від того, який сніговий ком Аліса за роки встигла викотити на асистентку.

— Гаразд, — заплющила повіки Кармен, потерла рукою обличчя. — Слід повідомити контору. Ти з ними сьогодні ще не говорив?

— Востаннє вчора ввечері.

Фок подзвонив на роботу після телефонної розмови з сержантом Кінгом. Новину про зникнення Аліси Рассел сприйняли не дуже добре.

— Хочеш, візьму удар на себе?

— Та не треба, — всміхнувся Фок. — Я сам.

— Дякую, — зітхнула Кармен, відкидаючись назад. — Якби в Аліси почалися проблеми ще до походу, вона б нам зателефонувала ще до виходу. Тому хай що сталося, а трапилося це тут, так?

— Схоже на те. Іян Чейз казав, перед виходом вона здавалася нормальною. Хоча, може, він просто не помітив.

Одне про Алісу вони могли сказати напевне: ця жінка дуже добре вміла тримати лице. Принаймні Фок на це сподівався.

— Де запис із камери на заправці? — запитала Кармен. — Той, коли група їде сюди?

Фок дістав з наплічника ноутбук. Знайшов флешку, яку дав йому працівник заправки, й розвернув екран так, щоб і Кармен бачила. Вона підсунулася ближче.

Запис був кольоровий, але на екрані все одно домінували сірі барви, бо камера була спрямована на заасфальтоване подвір’я біля колонок. Звуку не було, але картинка — нормальної якості. Запис містив останні сім днів, і поки Фок прокручував до четверга, на екрані швидко миготіли машини. Коли на часовій мітці була приблизно середина дня, Фок увімкнув перегляд, і кілька хвилин вони з Кармен дивилися.

— Ось, — нарешті вказала Кармен на мінівен, який під’їхав до заправки. — Це ж він, правда?

Зйомка велася згори, непорушною камерою; на екрані відчинилися дверцята водія. Виліз Чейз. Нескладно було впізнати його довготелесу фігуру, коли він підійшов до колонки.

На екрані відчинилися середні дверцята мінівена, безшумно сіпнувшись на завісах. Виліз азіят, за ним — двоє темночубих хлопців і лисуватий чоловік. Лисань рушив до крамниці, а решта троє стояли гуртом, потягуючись і теревенячи. Позаду них з мінівена вилізла кремезна жінка, важко спустившись на землю.

— Джил, — промовила Кармен, а Джил Бейлі дістала телефон. Постукала по ньому, піднесла до вуха, потім відсунула й поглянула на екран. Фокові й не потрібно було чітко бачити її обличчя, щоб відчути її розчарування.

— Кому це вона хотіла додзвонитися? — спитав він. — Може, Данієлю?

— Може.

Цієї миті на подвір’я вийшла ще одна жінка — на плече їй звисав темний хвіст.

— Це Бріанна? — спитала Кармен. — Схожа на фото.

Темнокоса дівчина роззирнулася, й у цей час із мінівена вилізла третя жінка.

— Ось вона, — видихнула Кармен.

Це була Аліса Рассел; білява і гнучка, вона потягнулася, як кицька. Вона щось мовила до темнокосої дівчини, яка трималася біля неї. Вони обидві дістали телефони й дзеркально повторили всі дії Джил, які Фок і Кармен бачили хвилину тому. Перевірили, постукали, перевірили — нічого. Від розчарування легенько похилилися плечі.

Темнокоса дівчина заховала телефон, але Аліса свій так і тримала в руці. Вона зазирнула в одне з віконець мінівена, до якого з того боку притискалася дебела фігура. Запис був не настільки чіткий, щоб розгледіти дрібниці, але Фокові це нагадало розслаблену вразливість, яка буває уві сні.

Фок і Кармен дивилися, як Аліса піднесла телефон до вікна. Мигнув спалах, вона глянула на екран, а потім показала знімок чоловікам, які стояли поряд. Вони беззвучно розсміялися. Аліса показала телефон темнокосій дівчині, яка на мить застигла, а потім її рот розтягнувся в піксельній усмішці. Фігура в мінівені ворухнулася, й вікно посвітліло, а далі знов потемніло. За склом проступив натяк на обличчя: рис не було видно, але мова тіла читалася ясно. «Що відбувається?»

Аліса відвернулася, коротко відмахнувшись. «Нічого. Це просто жарт».

Обличчя залишалося у вікні, поки з крамниці не вийшов Чейз. Він був з працівником заправки. Фок упізнав його шапочку. Поки команда «БейліТенантсу» залазила назад у мінівен, двоє чоловіків розмовляли на подвір’ї.

Останньою сховалася Аліса Рассел: двері захряснулися, і її порцелянове личко зникло. Чейз ляснув працівника заправки по спині й сів на водійське сидіння. Мінівен затрусився: двигун завівся, й колеса покотилися.

Працівник заправки проводжав мінівен поглядом. Він лишився сам-один.

— Самотня робота, — зронив Фок.

— Ага.

За кілька секунд працівник розвернувся й вийшов за межі кадру, і знову подвір’я перетворилося на безлюдну сіру пляму. Фок і Кармен дивилися на екран, але нічого не відбувалося. Нарешті Кармен відкинулася назад.

— Отже, ніяких сюрпризів. Аліса — ще та сучка, любить гладити людей проти шерсті. Але ми це й так знали.

— Вона здавалася цілком розслабленою, — сказав Фок. — Набагато більше, ніж з нами.

Але це теж не так уже й дивно, подумалося йому.

Кармен, притиснувши долоню до рота, притлумила позіхання.

— Вибач, ранній підйом дається взнаки.

— Розумію.

За вікном небо стало темно-синім. У шибці вже віддзеркалювалися їхні обличчя.

— Будемо закінчувати.

— Подзвониш у контору? — запитала Кармен, підводячись, і Фок кивнув. — А завтра поїдемо в лікарню — послухаємо, що скаже Алісина асистентка. Хтозна? — похмуро всміхнулася вона. — Якби мене в корпоративному поході вкусила змія, я б розсердилася. Може, й у неї язик розв’яжеться.

Вона відчинила двері, впускаючи черговий вихор холодного повітря, й пішла.

Фок подивився на стаціонарний телефон на тумбочці. Підняв слухавку й набрав знайомий номер, і, сидячи на ліжку, почав слухати гудки, які дзвеніли за кількасот кілометрів на захід, у Мельбурні. Відповіли швидко.

Жінку знайшли? Ні. Ще ні. Контракти дістали? Ні. Ще ні. А коли будуть контракти? Фок не знав. На тому кінці лінії зависла пауза. Потрібні контракти. Так. Це нагально. Так, він розуміє. Є фактор часу, всі чекають. Так, Фок знає. Розуміє.

Фок сидів і слухав, як на нього спускають усіх собак. Іноді ствердно мугикав. Він розумів, що йому кажуть. І не дивно — він усе це вже чув неодноразово.

Слухаючи, він натрапив очима на стос карт, пошукав серед них Гіралензький хребет і розгорнув. Навігаційну сітку заповнювали криві стежки — різні шляхи в різні місця. Слухаючи телефон, Фок водив пальцем по стежках. Може, Аліса зараз там — у світлі місяця чи ліхтарика вдивляється в такі самі лінії, оглядає краєвид, намагаючись порівняти карту з реальністю? А може, шепнув якийсь голос, уже запізно. Фок сподівався, що ні.

Він глянув у вікно. Кімната була занадто яскраво освітлена, тож він побачив тільки власне віддзеркалення з телефоном у руках. Потягнувшись, вимкнув лампу на тумбочці. Темрява. Коли очі призвичаїлися, проступили синьо-чорні обриси за вікном. Можна було розрізнити вдалині початок маршруту на Мірор-Фолз. Обабіч нього, здавалося, на вітру дихають дерева.

Зненацька на початку стежки зблиснуло світло, й Фок гойднувся вперед. Що то було? В нього на очах з-за дерев з’явилася постать, похиливши голову та скулившись від негоди; вона швидко простувала на турбазу, долаючи опір вітру. Майже бігла. Під ногами в неї танцював тонкий промінь ліхтарика.

Для прогулянки надто темно й холодно. Фок підвівся й, досі притискаючи трубку до вуха, притулився обличчям до шибки. В темряві, ще й з такої віддалі, риси обличчя неможливо було розрізнити. Але це жінка, подумалося йому. Щось у ході натякало саме на це. Одяг не відбивав світла. Хай хто ця людина така, але точно не з офіційної пошукової команди.

Монолог, що лився Фокові у вухо, почав затихати.

Дістаньте контракти. Так. Чимшвидше. Так. Не підведіть нас. Ні.

Клац — і все закінчилося, принаймні на сьогодні. Фок стояв з мовчазною трубкою в руці.

Постать за вікном ішла по самому краю доріжки, уникаючи світла, що лилося з адмінкорпусу на стоянку. Вона — чи все-таки він? — завернула за ріг і зникла з очей.

Фок повісив трубку й подивився на марний у цих краях мобільний, який лежав поряд зі стаціонарним, «...завдати їй болю...» Секунду повагавшись, він схопив ключі й відчинив двері. Проклинаючи, що номер розташований так далеко, він побіг доріжкою, і крижане повітря, заповзаючи під одяг, холодило шкіру. Слід було прихопити куртку. Завернувши за ріг адмінкорпусу, він оглянув порожню стоянку, не певен, що саме сподівався побачити.

Там нікого не було. Фок зупинився й дослухався. Вітер глушив усі кроки. Фок підтюпцем піднявся сходами в адмінкорпус; з кухні долинув брязкіт начиння й далекі голоси. За конторкою самотою сиділа інша людина — жінка.

— Сюди ніхто щойно не заходив?

— Ну, ви ж.

Фок кинув на неї несхвальний погляд, і вона похитала головою.

— За останні десять хвилин ніхто не заходив.

— Дякую.

Він знову вийшов надвір. Відчуття було, наче він пірнає в басейн, і Фок обхопив себе руками. Подивився на буш, а тоді, похрустуючи гравієм, пішов через стоянку до початку маршруту.

Попереду стояла темрява, позаду сяяло світло. Озирнувшись через плече, Фок побачив удалині, як йому здалося, вікно власного номера: порожній квадрат. Стежка під ногами вся була затоптана слідами. Почувся шурхіт, і над головою метнувся кажан — рвані обриси на тлі нічного неба. А більше на стежці нікого не було.

Вітер кусав шкіру; Фок повільно розвернувся по колу. Він стояв сам-один. Хай хто тут пробігав, він уже зник.