Сила природи

День 3. Ніч суботи

У вухах Брі шуміло власне дихання. Алісу приперли до стіни.

Джил простягнула руку.

— Віддай телефон.

— Ні.

— Де він? У рюкзаку? Дай подивитися.

— Ні.

— Це не прохання.

Джил, нахилившись, схопила її наплічник.

— Агов! — Аліса спробувала відібрати, але його висмикнули з її пальців.

— Якщо вже тобі так кортить іти, можеш до біса забиратися, — сказала Джил і застромила руку в наплічник, а потім, невдоволено крекнувши, перекинула його й витрусила вміст на підлогу. — Ти — самостійна людина, і так тобі й треба буде, якщо дорогою здохнеш десь у канаві. Але телефон із собою ти не забереш.

— Господи.

Аліса присіла й заходилася збирати свої речі, які перекладала Джил. Волога фліска, компас, пляшка води. Телефону не було.

— Його тут немає.

— Він у неї в куртці, — почувся нізвідки голос Бет, і Брі здригнулася.

Загнана в кут Аліса притискала до грудей свої речі. Джил посвітила ліхтариком їй в очі.

— Він у тебе в куртці. Полегши нам завдання.

Аліса здригнувшись, відвернулася.

— Не чіпайте мене.

— Останній шанс.

Аліса нічого не відповіла. Й тут Бет кинулася на неї й обіруч учепилася в куртку.

— Годі дурниць, Алісо! Ви ж радо обшукали мої речі, коли вирішили, наче я щось ховаю...

Брі спробувала відтягнути сестру, а Аліса пручалася й вищала:

— Заберіть її від мене!

Бет залізла до неї в кишеню й, задоволено крекнувши, витягнула трофей і піднесла вгору. Телефон. Другою рукою вона відштовхнула Алісу.

Аліса заточилася, зробила кілька кроків — і тут кинулася вперед, намагаючись відібрати телефон. Жінки почали боротися і врізалися в стіл. Дзенькнув, упавши на підлогу, ліхтарик, і запала темрява. До Брі долинало кректання — бійка тривала.

— Він мій...

— Ану відпус...

— Годі! — почула власний крик Брі. Вона не була впевнена, до кого звертається. Щось важко підкотилося їй до ноги. Ліхтарик. Вона підняла його і потрусила — і світло знову спалахнуло, засліплюючи її. Вона незграбно розвернулася на звуки.

Аліса й Бет сплелися на підлозі. У плутанині рук і ніг Брі не могла розрізнити, хто є хто, а потім одна з них підняла руку. Брі хотіла крикнути, але запізнилася. У промені ліхтарика майнула розмашиста чорна тінь: це швидко й сильно опустилася рука Бет. Від виляску, з яким вона врізалася Алісі у вилицю, здавалося, затрусилися стіни.