Сила природи

День 2. Ранок п’ятниці

Бет зсередини розстебнула змійку намету, кривлячись на звук, від якого завібрувало полотно. Вона озирнулася. Сестра міцно спала на боці, згорнувшись калачиком; довгі вії торкалися щік, а волосся створювало темний ореол над головою.

У дитинстві вона завжди так спала. Вони обидві так спали, майже ніс до носа, і волосся спліталося на подушці, а дихання змішувалося. Бет щоранку розплющувала очі — й на неї дивилося власне віддзеркалення. Це вже давно в минулому. І Бет більше не спить, скрутившись калачиком. Нині сон у Бет уривчастий і тривожний.

Вона виповзла на холодне повітря, застебнула по собі змійку й, щулячись, почала натягувати черевики. Вчора вони змокли й досі не висохли. Сіре небо хмарилося, як і вчора. В інших наметах ще ніхто не ворушився. Бет була сама.

Кортіло збудити сестру, щоб уперше побути з нею наодинці за... Бет не могла пригадати, за скільки часу. Але вона не будитиме. Вона бачила, яке розчарування зринуло на обличчі Брі, коли Аліса кинула наплічники близнючок перед одним наметом. Брі краще б ночувала в одному наметі з начальницею, ніж з власного сестрою.

Бет запалила цигарку, насолоджуючись першою затяжкою і розминаючи закляклі м’язи. Підійшла до кострища, де чорніли холодні залишки вчорашнього багаття. Під камінцем лежали використані пакети від тушонки, з яких потроху виповзали рештки вмісту. На землі підсохла розмащена тушонка — мабуть, уночі її знайшла якась тварина, — але й досі в пакетах лишалося чимало. Яке марнотратство, подумала Бет під буркотіння в животі. Їй тушонка сподобалася.

Неподалік присіла кукабара, спостерігаючи за Бет чорними оченятами. Дівчина витягнула з одного з викинутих пакетів смужку яловичини й кинула пташці, яка підхопила м’ясо кінчиком дзьоба. Поки Бет курила, пташка смикала головою, туди-сюди вимахуючи м’ясом. Нарешті впевнившись, що воно мертве, кукабара одним махом проковтнула яловичину й полетіла геть, знову залишаючи Бет на самоті. Нахилившись загасити цигарку, дівчина чоботом зачепила напівпорожню пляшку вина. Та перекинулася, й уміст залив землю, наче кривава пляма.

— Чорт.

Бет відчула гарячий укол роздратування. Аліса — нахабна сука. Бет тримала рота на замку, коли Аліса в наметі роздавала вказівки, та коли вона сказала дістати випивку, Бет збентежено витріщилася на неї. Розвеселившись, Аліса розкрила її наплічник, порилася на дні й добула три пляшки вина. Бет і не знала, що вони там.

— Це не моє.

— Та знаю, — розсміялася Аліса. — Це для всіх.

— То чому вони в моєму наплічнику?

— Бо вино для всіх, — повільно пояснила Аліса, неначе розмовляє з дитиною. — І ми всі допомагаємо нести припаси.

— Я вже й так несу свою частку. А пляшки важать тонну. І... — вона не договорила.

— Що — і?

— Мені не можна...

— Не можна що? Допомагати?

— Ні, — метнула Бет погляд на сестру, а Брі, в якої від сорому палали щоки, сердито дивилася на неї. «Та якого біса ти знову зчинила рейвах?» Бет зітхнула. — Мені не можна тримати алкоголь.

— Ну, — постукала Аліса по пляшках. — Більше ти його не тримаєш. Проблема вирішена.

— А Джил знає?

Аліса затнулася. Усмішка ще не зникла з обличчя, але від веселощів і сліду не лишилося.

— Про що ти?

— Джил знає, що ви поклали це мені в наплічник?

— Це ж просто кілька пляшок. Якщо це так тебе обурює, подай скаргу.

Аліса чекала на відповідь, мовчанка тягнулася, й нарешті Бет похитала головою. Вона встигла помітити, як Аліса, відвертаючись, закотила очі.

Пізніше, коли Лорен біля багаття простягнула їй пляшку, Бет ледве притлумила спокусу, якої давно вже не відчувала. Буш — це ж саме таке місце, яке добре зберігає таємниці. Та й Брі була занадто заклопотана, щоб пантрувати за сестрою. Аромат вина був теплий і знайомий, як обійми, й Бет примусила себе швидко відмовитися, поки випадково не погодилася.

Краще б Данієль Бейлі не приводив чоловіків. Краще б вони не приносили ще випивку. В компанії відмовлятися було набагато важче. Це занадто нагадувало вечірку, хай і поганеньку.

Оце вперше Бет особисто бачила генерального директора. Він ніколи не заходив у нетрі архіву, а її, певна річ, ніколи не запрошували на дванадцятий поверх. Але з того, як люди говорили про нього, вона очікувала трохи більшого. Біля багаття він став просто одним з хлопців, тільки зі стодоларовою стрижкою й усмішкою, яку — це ж очевидно — хтось колись назвав чарівною, а він і повірив. Можливо, в кабінеті він інший.

Бет саме спостерігала за Данієлем і міркувала про це, тож бачила, як він відвів Алісу вбік, і вони зникли в темряві. Бет стало цікаво — у них роман? Щось у Данієлевій манері підказувало, що ні, але звідки їй знати? З нею самою вже роками ніхто не прагне усамітнитися в темряві.

Блукаючи табором у пошуках співрозмовника, вона підслухала уривок їхньої бесіди. Ні. Бет не помилялася. Це явно не прелюдія до постільного вуркотіння.

— Бос трохи самозакоханий, правда? — згодом прошепотіла Бет до сестри, лежачи в уже застебнутому спальнику.

— Він тобі гроші платить, Бет. Має право.

З цими словами Брі перевернулася на бік і лишила Бет витріщатися на полотно намету, мріючи про цигарку або, краще, щось міцніше.

А тепер, коли небо посвітлішало, Бет потягнулася й відчула, що більше не може ігнорувати тиск у сечовому міхурі. Вона пошукала очима дерево, яке вчора обрали за тимчасову вбиральню. Ось і воно. Неподалік галявини, позаду наметів. Оте, з поламаною гілкою.

Бет рушила до нього, стараючись обережно ставити ноги. Про місцеву дику природу вона знала небагато, але тут точно купа всілякої живності, на яку ліпше не наступати. За спиною, в таборі, почувся рух. Дзуміння змійки намету, притишені голоси. Ще хтось прокинувся.

Бет зупинилася під деревом. Це тут? За білого дня воно мало інакший вигляд, але, здається, вона не помиляється. На рівні голови — зламана гілка. А якщо принюхатися, відчувається слабенький запах сечі.

Стоячи під деревом, Бет чула з табору далекі голоси. Розмовляли тихо, але Бет їх усе одно впізнала. Джил і Аліса.

— Ти таки вчора перепила. І не ти одна, ми всі...

— Ні, Джил, випивка ні до чого. Я просто погано почуваюся. Мені краще повернутися.

— Нам доведеться повернутися разом з тобою.

— Я й сама знайду дорогу...

— Я не можу відпустити тебе саму. Ні, послухай мене... по-перше, ми несемо за тебе відповідальність. Нам усім доведеться йти з тобою.

Аліса не відповіла.

— І компанія все одно змушена буде заплатити, тобто пропадуть гроші за всіх нас п’ятьох. Але це, звісно, байдуже, якщо тобі зле, — докинула Джил, і ця швидка відмова од відповідальності повисла в повітрі. — А для виплати страховки потрібна буде довідка від лікаря, тобто якщо ти просто забагато випила вина...

— Джил...

— Чи погано спала першу ніч у наметі... Повір мені, я знаю, нікому це не подобається...

— Справа не...

— І нас усе одно не завезуть у Мельбурн аж до неділі, отож я, як старший член команди, вважаю, що буде набагато краще...

— Ага, — зітхнула Аліса. — Гаразд.

— То зможеш іти далі?

Пауза.

— Напевно.

— От і добре.

Вітер рвонув гілки в Бет над головою, і з листя бризнула вода. Крижана крапля потекла по шиї, і Бет рішучо стягнула джинси й присіла за деревом. Коліна миттєво заболіли, а стегнам стало холодно. Вона переставила ногу, щоб не облитися, й раптом почула позаду крок. Здригнувшись, вона обернулася — й гепнулася навзнак, приклавшись голою шкірою до землі, водночас холодної, теплої і мокрої.

— Господи Боже! Ти серйозно? Просто біля наметів?

Бет кліпнула, звівши погляд на яскраво-сіре небо; джинси опущені були до кісточок, долоня впиралася в щось тепле. Згори вниз на неї дивилася Аліса. Обличчя в неї було бліде й напружене. Може, їй і справді зле, відсторонено подумала Бет.

— Якщо ти занадто лінива, щоб відійти на погоджене місце, принаймні май совість і роби це біля свого намету, а не мого.

— Я думала... — Бет важко зіп’ялася на ноги, швидко натягуючи джинси. Тугі й перекручені, вони чинили опір. — Вибачте, я гадала...

На щастя, вона вже стояла, тільки по внутрішній поверхні стегна стікала тоненька цівочка.

— Я гадала, що це потрібне дерево.

— Оце? Та воно за два метри від наметів.

Бет наважилася озирнутися. Тут явно не два метри, правда? У темряві здавалося ще більше, але тут метрів п’ять, не менше.

— Ще навіть спуск не почався.

— О’кей. Я ж вибачилася.

Бет хотілося шикнути, щоб Аліса говорила тихше, та було запізно. Почувся шурхіт полотна, й над наметами з’явилося три голови. Бет бачила, яким твердим став сестрин погляд. Брі не треба було нічого пояснювати — вона й так усе знала. «Знову Бет вляпалася».

— Проблеми? — гукнула Джил.

— Ні. Все під контролем, — випросталася Аліса. — Ось потрібне дерево, — тицьнула вона вдалечінь. Ніякої зламаної гілки там і близько не було.

Бет обернулася до трьох облич біля наметів.

— Вибачте. Я думала... Вибачте.

— Бачиш дерево, про яке я кажу? — перепитала Аліса, досі вказуючи.

— Так, бачу. Слухайте, виб...

— Бет, усе гаразд, — гукнула Джил, уриваючи її. — І дякую, Алісо. Думаю, ми вже всі добре запам’ятали дерево.

Не спускаючи очей з Бет, Аліса повільно опустила руку. Повертаючись на галявину, Бет ні на кого не дивилася, вся червона з обличчя. Сестра з почервонілими очима стояла біля входу в намет, нічого не кажучи. Видно було, що в неї похмілля, а Бріанна погано переносить похмілля.

Бет пірнула в намет і защепила змійку. Єдині джинси смерділи сечею, а очі пекло від сліз. Вона щільно заплющила повіки, примушуючи себе сидіти абсолютно спокійно, як учили в центрі реабілітації. Глибоке дихання, позитивні думки — поки все не минеться. Вдих-видих.

Рахуючи вдихи й зосередившись, вона уявила, як запрошує інших жінок стати разом з нею в коло. Картинка була дуже чітка, й Бет подумки потягнулася до Аліси. Вдих-видих. Уявила, як підносить руку, розчепірює пальці, запускає їх в Алісині біляві мелірувані пасма. Вдих-видих. Стискає пальці й нагинає випещене Алісине обличчя до землі. Вчавлює в багнюку, поки жінка не починає пищати й сіпатися. Вдих-видих. Долічивши до ста, Бет востаннє видихнула й посміхнулася сама до себе. Вихователь мав рацію. Візуалізація того, чого дуже хочеться, справді допомагає.