Сила природи

День 4. Ранок неділі

«Твоя донька така сама, як ти».

Слова ще відлунювали в нічному повітрі, коли Лорен врізалася в Алісу. Цей напад заскочив зненацька навіть саму Лорен: коли її тіло втелющилося в співрозмовницю, вони поточилися, розмахуючи руками й намагаючись за щось учепитися. Лорен відчула біль від подряпини: по правому зап’ястку проїхалися чужі пальці.

Від зіткнення в повітрі прокотилася луна, й Лорен гримнулася на землю, аж дух забило. Охнувши, вона перекотилася, відчуваючи, як у спину вгризається кам’яниста стежка, а у вухах стугонить кров.

Поряд тихо стогнала Аліса. Одна її рука лежала згори на руці Лорен, а сама вона була так близько, що крізь одяг відчувався жар тіла. Наплічник упав поряд.

— Злізай з мене, — відштовхнула її Лорен. — Ти огидна.

Аліса не відповіла — лежала обм’якнувши.

Лорен сіла, намагаючись віддихатися. Адреналін вивітрився, й вона затремтіла від холоду. Поглянула вниз. Аліса нерухомо лежала навзнак, витріщаючись у небо; повіки тріпотіли, а вуста трішки розтулилися. Вона знову застогнала, торкнувшись рукою потилиці. Лорен подивилася на камінь біля стежки.

— Що? Ти головою вдарилася?

Мовчання. Аліса кліпала, повільно розплющуючи й заплющуючи очі. Знову піднесла руку до голови.

— Чорт, — лайнулася Лорен; вона досі відчувала гнів, але тепер його приглушило каяття. Аліса, звісно, зайшла задалеко, але і вона також. Вони всі втомлені й голодні, й вона просто зірвалася. — З тобою все гаразд? Дай-но...

Підвівшись, Лорен схопила Алісу попід пахви й усадовила, обіперши спиною об камінь і підклавши збоку наплічник. Аліса повільно кліпала затуманеними очима, мляві руки лежали на колінах, зір не фокусувався. Лорен перевірила її потилицю. Крові не було.

— З тобою все гаразд. Крові немає, тебе просто оглушило. За хвильку минеться.

Ніякої відповіді.

Лорен поклала долоню Алісі на груди, перевіряючи, чи вони здіймаються. Так вона робила з маленькою Ребеккою, стоячи над колискою в передсвітанковій темряві, задихаючись від сили їхнього зв’язку і тремтячи від ваги відповідальності. «Ти дихаєш? Ти ще зі мною?» А тепер, затамувавши подих, Лорен відчула, як Алісині груди слабко здіймаються й опускають під її долонею. Вона гучно зітхнула з полегшенням.

— Господи, Алісо...

Лорен підвелася. На крок відступила. Що тепер? Зненацька їй стало дуже самотньо і дуже страшно. Вона змучилася. Від усього. Вона втомилась боротися.

— Слухай. Роби як знаєш, Алісо. Я нікого не будитиму. Нікому не скажу, що бачила тебе, якщо ти не скажеш... — вона затнулася. — Я просто на мить втратила голову.

Мовчання. Аліса з-під приплющених повік втупилася в землю перед собою. Кліпнула, її груди здійнялися, опустилися.

— Я повертаюся в колибу. І ти повертайся. Не зникай.

Алісині вуста ледве ворухнулися. З горла вихопився тихий звук. Лорен, зацікавившись, нахилилася. Знову цей звук. Це більше було схоже на стогін, але попри завивання вітру між дерев, і стугоніння крові в голові, і біль у тілі, Лорен, здається, здогадалася, що саме намагалася сказати Аліса.

— Нічого страшного, — відповіла Лорен. — І мене вибач.

Вона заледве пам’ятала, як повернулася в колибу. Всередині лежало троє жінок, тихо дихаючи. Лорен відшукала свій спальник і залізла всередину. Її трусило, а коли вона лягла на дерев’яну підлогу, все навколо закружляло. В грудях давила тверда грудка. Не гнів, подумала Лорен. Не сум. Щось інше.

Провина.

Слово вихопилося, обпаливши глотку, як жовч. Лорен заштовхала його назад.

Повіки були такі важкі, й вона так утомилася! Вона дослухалася, скільки могла, але так і не почула, щоб Аліса прокрадалася назад за нею. Нарешті, геть виснажена, Лорен здалася. Вже поринаючи в сон, вона збагнула дві речі. Перше: вона забула забрати телефон; і друге: правий зап’ясток голий. Браслет дружби, який сплела для неї донька, загубився.