Сила природи

Розділ 25

Біля заднього колеса орендованої машини лежало два наплічники. Багажник був широко відчинений, і близнючки сперечалися тихими голосами, схилившись голова до голови. Вітер підхоплював і здіймав їхнє волосся, переплутуючи темні пасма. Щойно Фок і Кармен наблизилися, дівчата одностайно замовкли, й суперечка урвалася.

— Даруйте, леді, — нейтральним тоном заговорила Кармен. — Вам потрібно повернутися на турбазу.

— Навіщо? — Бет переводила погляд з Кармен на Фока й назад, на обличчі застиг незрозумілий вираз. Мабуть, подив. А може, щось інше.

— З вами хоче поговорити сержант Кінг.

— Але навіщо? — повторила Бет.

Брі мовчки стояла поряд із сестрою, і погляд її розширених очей бігав по обличчях. Забинтовану руку вона притискала до грудей. Друга рука лежала на відчинених дверцятах машини.

— У Брі призначений огляд, — мовила Бет. — Нам сказали, що можна їхати.

— Я розумію, але вас просять залишитися. Принаймні ненадовго. Ходімо, — Кармен розвернулася до адмінкорпусу. — Наплічники можете взяти із собою.

Фок бачив, як близнючки обмінялися незрозумілим поглядом, а далі неохоче підняли свої речі. Брі не квапилася зачиняти дверцята і йти. Подибали до адмінкорпусу. Коли проходили вікно кухні, Фок бачив, що в нього визирають Джил і Лорен. Він постарався не зустрічатися з ними очима.

Кармен попросила жменьку шукачів звільнити вітальню й завела туди близнючок.

Джил і Лорен, у яких від цікавості витягнулися обличчя, вийшли у фойє. Фок зачинив двері в них перед носом і обернувся до близнючок.

— Сідайте.

Вони з Кармен присіли біч-о-біч на старезній канапі. Брі, повагавшись, теж прилаштувалася на кріслі, яке стояло навпроти. Вона знову смикала пов’язку.

Бет лишилася стояти.

— Ви не збираєтеся нам розповісти, що відбувається?

— Все розповість сержант Кінг, коли приїде.

— І коли це буде?

— Він уже в дорозі.

Бет визирнула у вікно. На стоянці один з шукачів, що був не на чергуванні, підніс до вуха рацію. Послухав, а потім гукнув ще двох, які завантажували щось у машину. Вказав на рацію. Фок здогадався, що чутки дійшли й сюди.

Бет подивилася на нього.

— Її знайшли. Правда?

Мостини зарипіли й знову затихли.

— Вона мертва?

Фок і далі мовчав, тож Бет скоса кинула погляд на сестру. Брі сиділа з закам’янілим обличчям.

— Де? Неподалік колиби? — провадила Бет. — Напевно, там. Відтоді як відшукали колибу, минуло не так багато часу, щоб можна було розширити коло пошуків. Отож вона цілий час була там?

— Сержант Кінг...

— Та знаю я. Ви казали. Але я питаю вас. Будь ласка, — Бет ковтнула. — Ми маємо право знати.

Фок похитав головою.

— Доведеться почекати, вибачте.

Бет підійшла до зачинених дверей. Зупинилася перед ними й зненацька розвернулася.

— А чому Лорен і Джил не з нами тут?

— Бет. Припини, — нарешті підвела погляд Брі, смикаючи пов’язку.

— Чого це? Питання слушне. Чому тут тільки ми?

— Серйозно, Бет. Стули пельку, — сказала Брі. — Дочекайся приїзду сержанта.

У Фока у вухах досі стояв голос Кінга в телефоні. Він то зникав, то з’являвся, але головне Фок розчув ясно.

«Поряд з її тілом ми знайшли ще дещо».

«Що?»

Бет непорушно застигла. Втупилася в сестру.

— Чому тут тільки ми? — знову повторила вона.

— Замовкни, — обірвала її Брі, яка напружено сиділа в кріслі, досі шарпаючи бинт.

Тут Бет кліпнула.

— Якщо тільки це не ми, — її очі метнулися до Фока. — Тобто не ми обидві.

Фок не стримався й зиркнув на Брі з її сірим і обшарпаним бинтом, під яким ховався запалений зміїний укус.

«Поряд з її тілом ми знайшли ще дещо». Кінгів голос був ледве чутний.

«Що?»

«Ховався в поваленому дереві просто біля неї. Величезний строкатий пітон».

Нарешті Брі зустрілася з сестрою очима.

— Стули пельку, Бет. Мовчи.

— Але... — голос Бет затремтів.

— Ти глуха?

— Але... — Бет затнулася. — Що відбувається? Ти щось зробила?

Брі втупилася в неї. Рука її завмерла, нарешті забувши про пов’язку.

— Щось я зробила? — коротко й гірко розсміялася вона. — От не треба.

— Про що ти?

— Ти знаєш, про що я.

— Не знаю.

— Справді? Ну гаразд. Я про те, Бет, що не треба тут стояти й на очах у поліції питати, що саме я зробила, наче ти й гадки не маєш. Якщо вже тобі так кортить, поговорімо про те, що зробила ти.

— Я? Я нічого не зробила.

— Серйозно? Ти збираєшся вдавати...

— Брі, — почав Фок, — я щиро раджу вам дочекатися...

— ...вдавати невинну? Наче ти до цього не маєш стосунку?

— Не маю стосунку до чого?

— Господи, Бет! Ти не жартуєш? Ти справді перевалюєш провину на мене? Просто в них на очах? — махнула вона рукою на Фока й Кармен. — Нічого з цього взагалі б не було, якби не ти.

— Чого саме не було б?

— Агов... — Фок і Кармен намагалися втрутитися, але їхні спроби потонули в суперечці. Брі вже зірвалася на ноги й стояла віч-на-віч із сестрою.

Бет відступила.

— Послухай, кажу тобі, я гадки не маю, про що ти.

— Брехня.

— Ні. Я серйозно.

— Не бреши, Бет! Не можу повірити, що ти це робиш!

— Роблю що?

— Намагаєшся умити руки та втягнути мене! В такому разі навіщо мені взагалі тобі допомагати? Може, ліпше подбати про себе й розповісти правду?

— Правду про що?

— Що вона була вже мертва! — очі Брі вибалушилися, а волосся метлялося. — Ти це знаєш! Аліса була вже мертва, коли я її знайшла!

Бет відступила ще на крок, дивлячись на сестру.

— Брі, я не...

У відчаї застогнавши, Брі круто розвернулася і з благанням в очах поглянула на Фока й Кармен.

— Усе було не так, як може здатися з її слів. Не слухайте її, — тремтячою рукою вказала вона на сестру. — Будь ласка. Допоможіть, сержант Кінг повинен зрозуміти...

— Брі...

— Слухайте, Аліса була вже мертва, — прегарне обличчя Брі скривилося, в очах стояли сльози. — Я її знайшла. На стежці, в неділю вранці. І я її пересунула. Тоді мене й вкусили. Але це й усе. Я не збиралася завдати їй болю, присягаюся. Це правда.

— Брі... — знову спробувала Кармен, але Брі її обірвала.

— Вона просто лежала. Й не дихала. Я не знала, що робити. Злякалася, що хтось вийде й побачить її, отож я її схопила й потягла. Збиралася просто заховати її в буші, поки...

Брі зупинилася. Озирнулася на сестру. Бет з такою силою вчепилася в спинку крісла, що в неї побіліли кісточки на пальцях.

— Поки не зможу поговорити з Бет. А тоді я перечепилася й упала — й відчула під рукою змію.

— Але чому ти її заховала, Брі? — зі сльозами на очах запитала Бет.

— Господи. Сама знаєш чому.

— Не знаю.

— Бо... — обличчя Брі розчервонілися, на щоках світилися дві малинові плями. — Бо...

Здавалося, вона не здатна закінчити думку. Вона простягнула руку до сестри.

— Бо що?

— Бо захищала тебе. Я зробила це заради тебе, — на цей раз уже Брі схопила сестру за руку. — Не можна, щоб тебе знову замкнули. Це уб’є маму. Вона тобі не казала, але минулого разу все було жахливо. Їй так погіршало... було моторошно дивитися, як вона журиться, знаючи, що це я винна...

— Ні, Брі, це я була винна, що мене замкнули.

— Ні, я, — Брі стиснула пальці. — Це не сусідка сказала поліції, що ти мене пограбувала, а я сама. Я подзвонила їм, бо страшенно гнівалася на тебе. Не усвідомлювала, наскільки далеко все зайде.

— Ти не винна.

— Винна.

— Ні. Винна була я. Але цього разу... — Бет відступила, вивільняючи руку з сестриних пальців. — Це жахливо, Брі. Навіщо ти це зробила?

— Ти знаєш навіщо, — Брі знову потягнулася, але пальці повисли в повітрі. — Звісно, знаєш. Ти ж моя сестра! Ми рідні.

— Але ти зовсім мені не довіряєш, — Бет відступила ще на крок. — Ти щиро вважаєш, що я на таке здатна.

За вікнами Фок побачив рух: гравійною доріжкою під’їхала поліційна машина. З неї виліз Кінг.

— А що ще я мала думати? Як мені довіряти тобі після всього, що ти зробила? — заплакала Брі, й усе обличчя пішло плямами. — Не можу повірити, що ти стоїш тут і брешеш. Скажи їм! Будь ласка, Бет. Заради мене. Скажи їм правду!

— Брі... — Бет затнулася. Знову розтулила рота, мовби хотіла щось мовити, але без слова стулила вуста й розвернулася спиною.

Коли сержант Кінг відчинив двері вітальні, Брі здоровою рукою намагалася вчепитися в сестру, а плач її відлунював по всій кімнаті.

— Ти, брехлива суко! Ненавиджу тебе, Бет! Ненавиджу тебе за це! Скажи їм правду! — кричала Брі крізь сльози. — Я зробила це заради тебе.

Ще ніколи, подумалося Фокові, близнючки не були настільки схожі, як зараз — розгнівані зрадою і з перекривленими обличчями.