Сила природи

Розділ 16

У машині Марго Рассел майже не розмовляла.

Вона сиділа на задньому сидінні, втупившись у свій мобільний, а Фок і Кармен удруге за день їхали до Лорен. Мов одержима, вона переглядала відео, тримаючи екран біля самого обличчя, й на переднє сидіння долинали тихенькі звуки підліткового сексу. Фок і Кармен обмінялися поглядами. Коли Марго повністю передивилася відео вдруге, Кармен лагідно запропонувала їй увімкнути щось інше. Марго просто відрубала звук і продовжила перегляд.

— Ми повідомимо поліціянтам, які ведуть пошуки, де ти сьогодні ночуватимеш: на той раз, якщо будуть новини, — сказала Кармен.

— Дякую, — слабким голосом відповіла Марго.

— Можливо, школа теж захоче з тобою поговорити, але там, думаю, мають контакти Лорен. Якщо не хочеш іти в школу, може, її донька привезе тобі все потрібне з твоєї шкільної шафки?

— Але... — Марго нарешті відірвалася від телефону. Голос у неї був здивований. — Ребекка більше не ходить до школи.

— Не ходить? — Фок зиркнув у дзеркальце заднього огляду.

— Ні. Не з’являється на уроках уже місяців шість.

— Зовсім не з’являється?

— Так. Звісно, — сказала Марго. — Ви її бачили?

— Ні.

— О! Ну, ні, вона давненько не з’являється. Її трохи дражнили. Нічого серйозно, просто дурні фотки. Але, гадаю, вона почувалася... — Марго не договорила. Міцно стуливши вуста, знов опустила погляд на телефон. Не закінчила свою думку вголос.

Коли вони під’їхали до будинку, Лорен уже чекала на порозі, відчинивши двері.

— Заходьте, — припросила вона, поки вони йшли доріжкою. Побачивши запухле від сліз обличчя Марго, Лорен простягнула руку, наче хотіла торкнутися її щоки. Але в останню мить передумала. — Вибач, я й забула, наскільки ти...

Вона не договорила. Фок знав, що вона хотіла сказати: «Наскільки ти схожа на матір». Лорен прочистила горло.

— Як тримаєшся, Марго? Мені дуже прикро через те, що з тобою сталося.

— Дякую.

Марго задивилася на довгий поріз на чолі Лорен, поки та не торкнулася його рукою.

— Заходь, давай валізку, і я проведу тебе в кімнату, — мовила Лорен і поглянула на Фока й Кармен. — Вітальня в кінці коридору. Я за хвильку повернуся.

— Ребекка вдома? — долинуло до Фока питання Марго, коли Лорен вела її геть.

— Здається, вона лягла подрімати.

Коридор привів у на диво неохайну вітальню. На журнальному столику біля дивана стояли філіжанки з недопитою кавою, лежали розгорнуті й покинуті журнали. Підлогу застеляв товстий кошлатий килимок, а на всіх можливих поверхнях стояли фото в рамочках. З першого погляду здалося, що на них переважно Лорен і її юна донька. Але на певному етапі додалося фото скромного родинного весілля й на знімках почав з’являтися чоловік. Новий благовірний і вітчим, здогадався Фок.

З подивом він помітив, що дитяча пухкість Лорен з роками то зникала, то поверталася — здавалося, її тіло то повніє, то худне зі зміною пір року. Але напруга в очах не зникала ніколи. Лорен на всіх фото усміхалася, проте на жодному не здавалася щасливою.

Доньчині світлини закінчувалися на ранніх підліткових роках. Останнім, здається, було фото дівчини в шкільній формі, з підписом «Дев’ятий клас». Вона була симпатична, але непоказна: скромна усмішка, гладенькі круглі щоки, блискуче каштанове волосся.

— Краще б мама це познімала, — почувся позаду голос. Фок обернувся — й ледве зміг стриматися. Тепер він зрозумів, що саме мала на увазі Марго в машині, кажучи: «Ви її бачили?»

Очі в дівчини були величезні й, здавалося, провалилися глибоко в череп. Єдиний колір на обличчі — фіолетові кола під очима й тонке павутиння блакитних жилок, що проступали з-під пергаментної шкіри. Навіть здалеку Фок бачив, як випинаються кості на вилицях і шиї. Це видовище шокувало.

«Рак», — миттєво подумав Фок. У його власного батька був такий самий вигляд, коли він захворів: наче він здувся. Але Фок майже одразу відкинув цю думку. Тут щось інакше. Тут гостро відчувалося, що страждання самозавдані.

— Добридень. Ребекка? — зронив Фок. — Ми з поліції.

— Ви розшукали маму Марго?

— Ще ні.

— А... — Дівчина була така тендітна, аж здавалося, що вона ширяє в повітрі. — Кепсько. Колись я загубилася в буші. Нічого приємного.

— Це в «Макалластері» було? — поцікавилася Кармен, і Ребекка здивувалася.

— Ага. Ви чули про це місце? Але зі мною було не так, як з мамою Марго. Я відбилася від групи години на дві... — Пауза. — Точніше, це вони мене покинули. Повернулися по мене, коли знудилися.

Вона щось крутила в руках, і пальці ненастанно рухалися. Вона озирнулася на порожній коридор.

— Як це Марго захотіла пожити в нас?

— Це ми запропонували, — пояснила Кармен. — Їй не дуже хотілося їхати до тата.

— А! Я подумала, це через фотки. У мене теж були такі проблеми. Не секс, — швидко додала вона. — Їжа і все таке.

В її вустах це звучало як щось ганебне. Пальці зарухалися ще швидше. Фок роздивився, що це якась поробка. Марго сплітала срібні й червоні нитки.

Ребекка зиркнула на двері.

— Бачили фотки Марго? — тихо запитала вона.

— Марго сама показала нам кілька, — відповіла Кармен. — А ти?

— Та їх усі бачили, — сказала вона без зловтіхи — просто констатувала факт. Пальці й далі працювали.

— А що ти плетеш? — запитав Фок.

— А, — засоромлено засміялася Ребекка. — Нічого. Це дурниці.

Вона показала кольоровий браслет — срібні й червоні нитки сплелися в химерному візерунку.

— Браслет дружби? — запитала Кармен.

— Типу того, — скривила гримаску Ребекка. — Не те щоб я їх комусь дарувала. Це така вправа на самосвідомість. Мій психотерапевт вимагає. Щоразу як я відчуваю тривогу чи помічаю за собою саморуйнівну поведінку, я повинна зосередитися на цьому.

— А він справді дуже гарний, — мовила Кармен, нахиляючись, щоб роздивитися витвір.

Ребекка зав’язала незакріплені нитки та вручила браслет їй.

— Беріть собі. В мене їй ціла купа.

Вона вказала на скриньку на низенькому столику. Всередині Фок побачив гору срібно-червоного плетива. Важко було полічити, скільки там тих браслетів. Десятки. Ставало трохи не по собі на думку про те, скільки часу пішло на цю купу — скільки працювали Ребеччині тоненькі пальчики, щоб відвернути її від темних думок у голові.

— Дякую, — відповіла Кармен, ховаючи його собі в кишеню. — Мені подобається візерунок.

Ребекка здавалася задоволеною: вона вичавила сором’язливу усмішку, від чого худенькі щоки запали ще більше.

— Я сама його вигадала.

— Він прегарний.

— Хто прегарний? — з’явилася на порозі Лорен. Порівняно з худою як скелет донькою, її тендітна фігура одразу видалася величезною.

— Ми говорили про цей новий візерунок... У мами теж є браслет з таким візерунком.

Ребекка глянула на зап’ястки Лорен. На лівому був годинник, а на правому — нічого. Натомість на шкірі лишився тонкий червоний слід. Обличчя в Ребекки спохмурніло.

Лорен нажахано глянула вниз.

— Люба! Вибач! Я загубила його в поході. Я збиралася тобі розповісти.

— Та все гаразд.

— Ні, негаразд. Він мені дуже подобався...

— Та нічого страшного.

— Мені дуже прикро.

— Мамо, — гримнула Ребекка, — припини. Все гаразд. Та в мене їх ще тисячі.

Лорен зиркнула на відчинену скриньку на столі, й Фок міг з упевненістю сказати, що вона терпіти не може її вмісту. Коли на порозі з’явилася Марго з почервонілими, але вже сухими очима, Лорен, здавалося, з полегшенням звела на неї погляд.

— Привіт, Марго, — трішки засоромилася Ребекка. Простягнувши руку, вона захлопнула скриньку з браслетами.

Запала дивна пауза.

— Бачила фотки? — Марго бігала очима по кутках кімнати, не в змозі зустрітися з іншою дівчиною поглядом.

Ребекка завагалася.

— Ні.

Марго коротко й напружено розсміялася.

— Ага. Ну звісно. Тоді ти така єдина.

Лорен сплеснула долонями.

— О’кей, дівчата, ідіть на кухню й подумайте, чого вам хочеться на вечерю... вам обом, Ребекко, будь ласка...

— Я не голодна.

— Я не збираюся сперечатися. Ні, я серйозно, не сьогодні...

— Але...

— Ребекко, на Бога! — крикнула Лорен, схоже, голосніше, ніж хотіла, й миттєво прикусила язика. Зітхнула. — Вибач. Просто йди, будь ласка.

Ребекка з обуреним виглядом розвернулася й вийшла з кімнати, а за нею Марго. Лорен дочекалася, поки їхні кроки стихнуть у коридорі.

— Я подбаю, щоб Марго добре облаштувалася. Якщо вдасться, потримаю її без інтернету.

— Дякую вам за це, — промовила Кармен дорогою до виходу. — Офіцер зв’язку розмовляв з татом Марго. Він забере її завтра, коли вона заспокоїться.

— Гаразд. Це найменше, що я можу зробити для Аліси, — Лорен рушила за Кармен і Фоком під’їзною доріжкою. Озирнулася на будинок. З кухні не чулося ні звуків, ні розмов. — Останнім часом було нелегко, та я бодай повернулася додому.