Сила природи

День 2. Пообіддя п’ятниці

У Джил на ходу цокотіли зуби. Біля річки вона перевдягнулася в сухе — вони всі перевдягнулися, відвертаючись спинами і, тремтячи, розбираючись, але за двадцять хвилин їх знову накрила злива. Джил хотілося трохи пришвидшити крок, щоб зігрітися, але вона бачила, що Лорен досі нетвердо стоїть на ногах. Пластир з аптечки раз у раз відклеювався, відкриваючи кривавий поріз.

Аліса з картою в руках ішла перша. Брі ще на березі здалася без єдиного слова. Бет, як завжди, тупала остання.

Дивно, подумалося Джил, який буш одноманітний. Двічі їй трапилися речі (одного разу — пеньок, а другого — повалене дерево), які, Джил була впевнена, вона вже бачила. Вона постійно перебувала в якомусь стані дежавю. Джил поправила наплічник. Без чохла з розпірками він важив менше, але їхня відсутність тиснула на свідомість.

— Ми правильно йдемо? — запитала Джил, коли вони сповільнили крок, обходячи багнистий рів.

Аліса дістала компас і звірилася з ним. Обернулася назад, потім знову глянула на компас.

— Правильно? — повторила Джил.

— Так, усе нормально. Просто стежка мала вигин. Але все правильно.

— Мені здавалося, ти ведеш нас на узвишшя.

Земля під ногами була заросла травою, але безнадійно рівна.

— Потрібно частіше звірятися з компасом, Алісо, — почувся позаду голос Лорен. Вона притискала рукою пластир на чолі.

— Я щойно звірилася. Ти ж сама бачила.

— Але треба частіше.

— Я знаю, дякую за підказку, Лорен. Можеш мене замінити хоч зараз, якщо хочеш, — Аліса на розтуленій долоні простягнула компас. Повагавшись, Лорен похитала головою.

— Ходімо вже, — промовила Аліса. — Скоро дорога піде вгору.

Рушили далі. Місцевість залишалася рівнинною. Джил уже готова була поцікавитися, як скоро буде «скоро», коли у стегнах з’явилося оте знамените відчуття жару. Почався підйом. Невисокий, але схил явно вів угору. Від полегшення хотілося розплакатися. Богу дякувати! Якщо пощастить, нагорі, може, вдасться зловити сигнал. Комусь подзвонити. Нарешті можна буде покласти край цьому безладу.

Там, на березі річки, до неї повернувся страх, та й то такий, який вона відчувала, може, двічі а чи тричі за життя. Прийшло усвідомлення: все летить шкереберть. Отак під час давньої аварії вона, дев’ятнадцятирічна, дивилася, як розширюються від жаху очі іншого водія, поки дві автівки в макабричному танку летять назустріч одна одній. А потім таке було вдруге, за три роки, на другій у її житті різдвяній вечірці на роботі. Забагато випила, забагато фліртувала з негідним чоловіком — і прогулянка додому мало не закінчилася погано.

А потім прийшов той особливий день, коли батько запросив її і Данієля до себе в кабінет — удома, не на роботі — й пояснив, як саме працює бізнес «БейліТенантсу».

Джил відмовилася. В наступні роки це іноді давало їй розраду. Данієль погодився одразу, а вона протрималася ще вісімнадцять місяців. Джил записалася на курси вчителів, а на родинні зібрання надсилала свої вибачення.

Деякий час вона вважала, що з її рішенням змирилися. Лише згодом вона збагнула, що їй просто дали трохи свободи, щоб вона не кваплячись, у свій час, прийняла неминуче. Проте сталося щось таке, що прискорило події (вона ніколи не допитувалася, що саме), бо за вісімнадцять місяців її знову викликали до батька в кабінет. Цього разу саму. Батько звелів їй сісти.

«Ти потрібна. Потрібна мені».

«У тебе є Данієль».

«Він робить усе можливе. Але...» Батько, якого вона любила і якому довіряла більше за всіх на світі, подивився на неї і легенько похитав головою.

«Тоді слід покласти цьому край».

«Ми не можемо». Він дуже чітко сказав «ми», не «я».

«Можете».

«Джил, — узяв він її за руку. Ніколи ще вона не бачила його таким засмученим. — Ми не можемо».

В цю мить вона відчула, як накочуються сльози. Від жалю до батька: давним-давно він зробив маленьку послугу не тим людям — і несамохіть ступив на слизьку доріжку. Захланність штовхнула заробити швидкі гроші — а платити за це довелося десятки років і в тисячу разів більше. І від жалю до себе: вона так і не закінчить курси вчителів, а її тверда відмова перетвориться на згоду. Але в наступні роки бодай деякий час вона могла собі нагадувати, що спершу сказала «ні».

Та зараз Джил, у якої пекло в грудях і боліли ноги, зосередилася на першочерговому завданні. Кожен крок нагору — це крок у потрібному напрямку. Вона дивилася вперед на Алісину голову, яка спонукала рухатися всю групу.

П’ять років тому Джил була фінансовим директором, а Аліса — кандидатом на одну з посад і проходила вже третє коло співбесід. У неї лишився тільки один суперник — чоловік з такою самою освітою, але начебто більшим досвідом. Наприкінці співбесіди Аліса подивилася на всіх по черзі членів комісії і сказала, що згодна на цю посаду, але тільки за умови, що їй на чотири відсотки піднімуть обіцяну початкову платню. Джил усміхнулася сама до себе. І сказала всім, що слід найняти Алісу. Знайти для неї чотири відсотки.

Наблизилися до місця, де стежка повертала, й Аліса зупинилася і звірилася з картою. Дочекалася, поки підійде Джил. Інші жінки відстали.

— Скоро маємо вже вийти на верхівку, — мовила Аліса. — Не хочеш перепочити?

Джил похитала головою: вона ще не забула, як учора ввечері спотикалася, в темряві облаштовуючи табір. День спливав. Вона не пригадувала, о котрій сідає сонце, але знала, що рано.

— Поки ясно, треба рухатися. Ти звірялася з компасом?

Аліса, діставши компас, глянула на нього.

— Усе гаразд?

— Так. Ну, тобто, стежка трішки в’ється, тож усе залежить від того, куди стати обличчям, але загалом ми на правильному шляху.

— О’кей. Якщо ти впевнена.

Вона знову звірилася з компасом.

— Ага. Я впевнена.

Продовжили путь.

Джил не шкодувала про своє рішення взяти Алісу на роботу. А тим паче не шкодувала про чотири відсотки. За роки роботи Аліса довела, що варта більшого. Вона була кмітлива, швидше інших оцінювала поточну ситуацію і розумілася на різних речах. Таких речах, як, наприклад, коли слід висловитися, а коли — притримати язика, а це важливо в компанії, яка більше нагадує родину. Коли племінник Джил, сімнадцятирічний Джоул, дуже схожий на свого тата в цьому віці, на торішньому корпоративному пікніку похмуро оглядав столи — і раптом кліпнув, побачивши прегарну Алісину доньку, Джил і Аліса перезирнулися, все зрозумівши. Джил подеколи здавалося, що в іншому місці та в інший час вони з Алісою могли б стати подругами. А подеколи — що ні. Поряд з Алісою почуваєшся господарем собаки агресивної породи. Собака відданий, коли треба, але палець у рота йому не клади.

— Майже дійшли? — почувся позаду голос Лорен. У неї знову відклеївся пластир, і по скроні на щоку стікала цівочка рожевого від крові дощу, збираючись у кутику рота.

— Майже нагорі. Здається.

— У нас вода є?

Діставши пляшку, Джил віддала її Лорен, і та на ходу зробила великий ковток. Потім торкнулася язиком куточка рота й, відчувши кров, скривилася. Склавши долоню човником, Лорен хлюпнула в неї води, проливши трохи на землю, і сполоснула щоку.

— Може, варто... — почала була Джил, коли Лорен хотіла повторити всю процедуру, але прикусила язика.

— Може що?

— Нічого.

Джил хотіла сказати, що, може, варто економити питну воду. Але нема потреби. В таборі буде все потрібне. А Джил поки що не готова була змиритися з перспективою ночувати деінде.

Підйом ставав дедалі крутішим, і Джил чула, як навколо всі починають засапуватися. Схил праворуч здіймався вже під гострішим кутом і нарешті перетворився на пагорб, а далі й на стрімчак. Джил дивилася прямо вперед, крок по кроку просуваючись. Вона не могла точно сказати, на якій уже вони висоті, коли практично без попередження стежка вирівнялася.

Евкаліпти розступилися, й очам відкрився розкішний краєвид — гори й долини, які простиралися ген за обрій. Від руху хмар у небі тіні мінилися, і здавалося, зелений океан хвилюється, як море. Тут, на верхівці, аж подих перехоплювало.

Джил скинула наплічник на землю. П’ятеро жінок стояли пліч-о-пліч, вперши руки в натруджені стегна, намагаючись відсапатися й роздивляючись цю красу.

— Неймовірно.

Немов у відповідь на це хмари розійшлися, відкривши сонце, яке низько висіло вдалині. Проміння торкнулося верхівок найвищих дерев і залило їх палючим пливким сяйвом. Джил кліпнула, засліплена таким приємним золотим світлом, і навіть на мить відчула тепло на обличчі. Вперше за цілий день у неї з душі наче камінь упав.

Аліса дістала з кишені телефон і дивилася на екран. Вона хмурилася, але це нічого страшного, переконувала себе Джил. Навіть якщо й тут не зловлять сигналу, все буде гаразд. Вони дійдуть до другого табору, висушаться й, маючи дах над головою, вирішать, як діяти далі. Зможуть бодай трохи виспатися, а вранці буде веселіше.

Позаду почувся сухий кашель.

— Даруйте, — мовила Бет, — але в якому напрямку нам треба рухатися?

— На захід, — озирнулася Джил.

— Ви впевнені?

— Так. До табору, — сказала Джил і обернулася до Аліси. — Правильно? Ми рухаємося на захід?

— Ага. На захід.

— І ми рухалися на захід весь цей час? — перепитала Бет. — Від самої річки?

— Господи! Так. Я ж уже сказала, — озвалася Аліса, не відриваючись від телефону.

— Тоді... — (Пауза). — Вибачте. Просто... якщо на захід — це сюди, тоді чому сонце сідає на півдні?

Усі обличчя обернулися до сонця, яке просто на очах ще трішки опустилося за дерева.

У цьому вся Аліса, подумалося Джил. Іноді з нею почуваєшся безжально зрадженою.