Сила природи

Розділ 14

Ранкове небо було ще брудно-сіре, коли Фок постукав у двері до Кармен. Вона вже спакувалася й чекала. Вони понесли наплічники на стоянку, ступаючи обережно, бо після нічного дощу на стежці стало слизько.

— Що сказали на роботі? — Фок потягнувся до лобового скла та згріб з-під двірників жменю опалого листя.

— Як завжди.

Кармен і не потрібно було нічого розшифровувати. Фок знав, що вчора практично повторилася його позавчорашня розмова. «Дістаньте контракти. Дістаньте контракти». Кармен кинула наплічник у багажник.

— Ти сказав Кінгові, що ми їдемо?

Фок кивнув. Учора ввечері, пішовши від Кармен, він залишив для сержанта повідомлення. Той за годину передзвонив до Фока в номер, на стаціонарний телефон. Обмінялися новинами — на жаль, зовсім куцими з обох боків. Схоже, відсутність результатів давалася взнаки.

«Ви втратили надію?» — запитав Фок.

«Ще не зовсім, — відповів Кінг. — Але відчуття, що ми шукаємо голку в копиці сіна, посилюється».

«А скільки зазвичай тривають пошуки?»

«Шукаемо, поки це не втрачає сенс, — сказав Кінг. Він не уточнював, про що мова. — Але якщо найближчим часом не знайдемо нічого, доведеться зменшувати залучені ресурси. Тільки нікому про це не кажіть».

А зараз, у ранковому світлі, Фок бачив, з якими напруженими обличчями чергова група шукачів сідає в мінівен. Фок кинув свій наплічник поряд з речами Кармен, і вони рушили в адмінкорпус.

За конторкою сидів інший лісник, спираючись на стільницю й наставляючи жінку, яка схилилася над старезним гостьовим комп’ютером.

— Спробуйте ще раз залогінитися, — казав лісник.

— Я пробувала. Двічі! Не пускає.

Фок упізнав Лорен. Здавалося, вона от-от розплачеться. Почувши, як вони з Кармен поклали на конторку ключі від номерів, вона підвела голову.

— Виїжджаєте? Повертаєтеся в Мельбурн? — підскочила вона з крісла. — Візьмете мене з собою? Будь ласка, мені потрібно додому. Я цілий ранок шукаю, хто б мене підвіз.

У різкому ранішньому світлі видно було, які в неї червоні очі, з окресленими зморшками. Важко було сказати, винен брак сну чи вона плакала. Мабуть, і те, і те.

— Сержант Кінг дозволив вам їхати геть?

— Так, сказав, що вже можна, — вона була вже біля дверей. — Не виїжджайте без мене. Будь ласка. Я тільки заберу речі. П’ять хвилин.

Не встигли вони відповісти, як вона вже зникла. На конторці Фок зауважив свіжий стос друкованих листівок. Над усміхненим портретом Аліси Рассел великими літерами значилося «ЗНИКЛА», а далі йшли ключові деталі й опис. Внизу розмістили групове фото, яке Іян Чейз зняв перед виходом на маршрут до водоспаду Мірор-Фолз.

Фок подивився на знімок. У центрі стояла Джил Бейлі, ліворуч від неї — Аліса й Лорен. Праворуч була Брі, а Бет стояла за півкроку від гурту. На листівці краще видно було деталі, ніж на Чейзовому телефоні. На всіх обличчях грали усмішки, але, добре придивившись, Фок вирішив, що вони якісь силувані. Зітхнувши, він згорнув листівку й заховав у кишеню куртки.

Кармен скористалася рацією лісника, і заки вона отримала від сержанта Кінга підтвердження словам Лорен, жінка вже й повернулася. Вона стояла на порозі, тримаючи в руках наплічник. Він був брудний, і Фок здригнувся, збагнувши, що це той самий, з яким вона ходила в похід.

— Дуже вам дякую, — промовила вона, перетнувши разом з ними стоянку й залізши на заднє сидіння. Застебнувши ремінь, вона сіла рівно, склавши руки на колінах. Їй відчайдушно хотілося чимшвидше їхати, збагнув Фок.

— Удома все гаразд? — запитав він, заводячи двигун.

— Не знаю, — сказала Лорен, і її обличчя скривилося. — У когось із вас є діти?

Фок і Кармен обоє похитали головами.

— Отже, ні. Що ж, з ними не встигнеш відвернутися — і щось у біса трапляється, — сказала вона, неначе це все пояснювало. Фок чекав, але вона більше нічого не додала.

Проминули табличку, яка позначала офіційне закінчення заповідника, а коли в’їхали в крихітне містечко, Фок побачив попереду знайомі вогні заправки. Перевіривши рівень пального, він завернув туди. На касі стояв той самий чолов’яга.

— Її досі не знайшли, — сказав він без питальної інтонації, побачивши Фока.

— Ще ні, — Фок уперше уважно подивився на чоловіка. Чуприну затуляла лижна шапочка, але і брови, і щетина були темні.

— А речей її ніяких не знайшли? Намет? Наплічник? — запитав чоловік, і Фок похитав головою. — Це, напевно, добре, — провадив господар. — Коли знаходиш намет чи речі, далі обов’язково буде труп. Завжди. В буші неможливо вижити без екіпіровки. Думаю, тепер шанси дуже високі, що її взагалі не знайдуть. Якщо досі не було жодних слідів.

— Ну, будемо сподіватися, що ви помиляєтеся, — мовив Фок.

— Я не помиляюся, — чоловік визирнув у вікно. Кармен і Лорен вилізли з машини й стояли, склавши руки на грудях, щоб захиститися від холоду. — Ви ще збираєтеся сюди повертатися?

— Не знаю. Якщо її знайдуть, тоді можливо.

— Тоді сподіваюся скоро з вами побачитися, приятелю.

Слова прозвучали, як на похороні.

Фок повернувся до машини й сів за кермо. Лише від’їхавши від заповідника й містечка кілометрів на десять, він усвідомив, що жене з великим перевищенням швидкості. Ні Кармен, ні Лорен не заперечували. Коли в дзеркальці заднього огляду гори на обрії зовсім змаліли, на задньому сидінні ворухнулася Лорен.

— Вочевидь, існує думка, що колиба, на яку ми натрапили, використовувалася Мартином Ковачем, — промовила вона. — Ви про це знали?

Фок зиркнув у дзеркальце. Лорен гризла ніготь на великому пальці, відвернувшись до вікна.

— Хто вам таке сказав?

— Джил. А їй — хтось із шукачів.

— Гадаю, поки що це лише підозри. Це не підтверджено.

Здригнувшись, Лорен витягнула палець з рота. Ніготь кривавився, з його основи розповзався чорний півмісяць. Поглянувши на палець, вона розплакалася.

Кармен розвернулася, щоб дати їй серветку.

— Хочете зупинитися? Подихати свіжим повітрям?

Фок з’їхав на узбіччя. Дорога в обох напрямках була порожня. Лісиста місцевість нарешті поступилася ланам, і Фокові згадалося, як він тільки ще їхав у гори. Це було всього два дні тому, але здавалося, що спливло багато часу. Завтра буде тиждень, відколи Аліса зайшла в буш. «Шукаємо, поки це не втрачає сенс».

Вилізши з машини, Фок дістав з багажника пляшку води для Лорен. Всі троє застигли на узбіччі, поки вона пила.

— Вибачте, — облизала губи Лорен. Вони були бліді й пересохлі. — Мене мучить, що я їду, коли Аліса досі десь там.

— Вам би сказали, якби ви могли чимось зарадити, — сказав Фок.

— Я знаю. І ще я знаю... — вона силувано всміхнулася. — Знаю, що Аліса на моєму місці вчинила б так само. Але від цього легше не стає, — знову ковтнула вона води; руки вже тремтіли не так. — Мені подзвонив чоловік. Доччина школа обдзвонює батьків. У мережу злили фото однієї з учениць. Відверті, я так розумію, хай що воно означає.

— Не вашої доньки? — запитала Кармен.

— Ні. Не Ребекки. Вона б так не вчинила. Але... вибачте, дякую... — Лорен узяла чисту серветку, запропоновану Кармен, і витерла очі. — Але в неї торік були схожі проблеми. Не відверті світлини, Богу дякувати, але переслідування. Інші дівчата знімали її, коли вона перевдягалася після фізкультури, обідала, інші різні дурниці. А потім обмінювалися ними по телефону й зливали в соцмережі. Заохочували учнів чоловічої школи коментувати. Ребекка... — Лорен помовчала. — У неї були важкі часи.

— Мені прикро це чути, — мовила Кармен.

— Ну, нам теж було прикро. Повірити важко — я ж стільки заплатила, щоб вона потрапила в ту школу! Нам написали, що декого з дівчат покарали, а потім прочитали лекцію про повагу... — Лорен востаннє витерла очі. — Вибачте. Коли я щось таке чую, зразу зринають ці спогади.

— У такому віці дівчата — ще ті стерви, — сказала Кармен. — Добре це пам’ятаю. А в школі непросто було і без інтернету.

— Тепер вони живуть у цілком новому світі, — мовила Лорен. — Гадки не маю, що мені робити. Видалити її сторінки в соцмережах? Відібрати телефон? Вона в такі хвилини так на мене дивиться, наче я їй руку рубаю.

Допивши воду, вона востаннє витерла очі. Вичавила слабеньку усмішку.

— Вибачте. Просто мені, думаю, дуже потрібно додому.

Вони сіли назад у машину, й поки Фок заводив двигун, Лорен прихилила голову до шибки. Незабаром з її дихання стало ясно, що вона задрімала. Скулена, вона була мов порожня лушпайка. Неначе буш висмоктав з неї всю енергію.

Вони з Кармен по черзі вели машину й відпочивали. Що далі від’їжджали, залишаючи позаду буш з його негодою, то слабше дощик зрошував лобове скло. Радіо тихенько потріскувало: одна по одній почали повертатися в ефір радіостанції.

— Алілуя, — вигукнула Кармен, коли дзенькнув телефон. — Знову є сигнал.

Схилившись на пасажирському сидінні, вона прокручувала повідомлення.

— Джеймі чекає не дочекається тебе вдома? — запитав Фок — і сам здивувався, чому він це бовкнув.

— Ага. Ну, найближчим часом. Він поїхав на кілька днів на навчання.

Вона несамохіть посмикала заручну каблучку, і Фок зловив себе на тому, що думає про вчорашній вечір. Про те, як вона, встаючи з ліжка, розплела довгі ноги. Прочистивши горло, він зиркнув у дзеркальце. Лорен ще спала, й між брів у неї досі виднілася стривожена зморшка.

— Схоже, все одно вона рада повернутися додому, — сказав Фок.

— Ага, — озирнулася Кармен на заднє сидіння. — Я б точно була рада після такого.

— Тобі колись доводилося брати участь у таких заходах з командної роботи?

— Слава Богу, ні. А тобі?

Фок похитав головою.

— Схоже, це більше поширене в приватному секторі.

— Джеймі брав участь кілька разів.

— У своїй фірмі спортивних напоїв?

— Це, прошу зауважити, бренд повного циклу, який пропагує здоровий спосіб життя, — посміхнулася Кармен. — Але так, вони таке полюбляють.

— А щось таке, як тут, він робив?

— Не думаю. Все більше «зближення через екстремальні види спорту». Хоча одного разу їм довелося класти кахлі в туалеті занедбаного складу.

— Справді? — розреготався Фок. — А вони вміли класти кахлі?

— Не думаю. І були майже впевнені, що наступного дня іншій групі скажуть їх здирати. Тож можеш уявити, як воно було. Але він досі не розмовляє з жодним з тих хлопців.

Фок усміхнувся, не відриваючи очей від дороги.

— Ви вже підготувалися до весілля?

— Майже. Час швидко пролетів. Але ми вже домовилися зі священиком, і Джеймі знає, куди й коли приходити, тож якось воно буде, — сказала вона й поглянула на Фока. — Було б непогано, якби і ти приїхав.

— Що? Ні. Я ж не для того, щоб напроситися.

Це була щира правда. Та й він уже пригадати не міг, коли востаннє був на весіллі.

— Знаю. Але приїзди. Буде добре. Для тебе так точно. У мене є кілька самотніх подруг.

— Це аж у Сиднеї.

— Це година льоту.

— І це за три тижні. Не запізно вносити зміни в план розсаджування гостей і все таке?

— Ти ж бачив мого нареченого. Для його родини мені довелося на запрошеннях дописувати «Ніяких джинсів». І ти очікуєш на церемонію, де буде план розсаджування гостей? — вона притлумила позіхання. — Словом, я тобі розповім, де і як воно буде. А ти поміркуй.

На задньому сидінні почувся рух, і Фок озирнувся. Лорен прокинулася й розширеними очима роззиралася з подивом людини, яка забула, де вона. Здавалося, її збентежили машини, які проїжджають повз. Фок і Кармен помінялися місцями й тепер сиділи, поринувши в думки; фоном грало радіо, а місто наближалося. На початку наступної години ввімкнулися новини. Фок підкрутив звук — і негайно про це пошкодував.

Топ-новина. Поліція розслідує потенційний зв’язок між сумнозвісним Мартином Ковачем і колибою, де востаннє бачили зниклу безвісти мельбурнську туристку Алісу Рассел, повідомив диктор.

Фок не здивувався, що ця подробиця просочилася. Коли залучено стільки шукачів, це лише питання часу. Розвернувшись, він зустрівся очима з Лорен. У неї був переляканий вигляд.

— Хочете вимкну?

Вона похитала головою, і вони продовжити слухати диктора, який переповідав деталі справи, що панувала в ефірі два десятки років тому. Три жертви, всі жінки, четверту жінку так і не знайшли. Потім у машині зазвучав голос сержанта Кінга, який наголошував, що злочини Ковача давно в минулому. Далі прозвучали запевнення, що робиться все можливе, й чергове прохання до всіх, хто був у тому районі, надавати інформацію, й нарешті новини перемкнулися на іншу тему.

Фок глянув на Кармен. Про сина Ковача не згадали. Схоже, бодай це Кінгові вдалося поки що зберегти в таємниці.

Лорен спрямувала їх до одного з зелених передмість — таку нерухомість брокери полюбляють називати «престижною». Кармен зупинилася під будинком, який видавався загалом доглянутим, але мав легку ауру нещодавньої занедбаності. Латочка газону перед входом заросла, й ніхто не потурбувався стерти з паркана графіті.

— Ще раз дякую, — промовила Лорен з явним полегшенням на обличчі, розстібаючи пасок безпеки. — Мені ж одразу повідомлять, якщо з’являться новини, правда? Про Алісу?

— Звісно, — озвався Фок. — Сподіваюся, з вашою донькою все гаразд.

— Я теж.

Обличчя її напружилося. В голосі не було впевненості. Фок і Кармен дивилися, як Лорен, забравши наплічник, зникає в хаті.

Кармен обернулася до Фока.

— І що тепер? Попередимо Данієля Бейлі про свій приїзд — чи краще заскочимо його зненацька?

Фок поміркував.

— Ліпше попередьмо його. Він хоче показати, що допомагає пошукам, і таким чином почуватиметься на нашому боці.

Діставши телефон, Кармен подзвонила в «БейліТенантс». А коли переговорила й натиснула відбій, нахмурилася.

— Його нема на роботі.

— Справді?

— Секретарка наполягала на цьому. Схоже, він узяв на кілька днів відпустку. З особистих причин.

— Коли одна з його працівниць зникла безвісти?

— Здається, Джил говорила, що йому потрібно поїхати додому і владнати сімейну справу.

— Та знаю, просто я їй не повірив, — мовив Фок. — Може, заїдемо до нього додому?

Кармен завела двигун, а потім застигла з замисленим виразом на обличчі.

— Знаєш, звідси недалеко до Алісиної домівки. Можливо, нам пощастить, і знайдеться послужливий сусіда з запасним ключем.

Він озирнувся.

— І свіженькі копії потрібних нам документів, роздруковані й залишені Алісою на кухонному столі?

— Це було б ідеально, так.

«Дістаньте контракти. Дістаньте контракти». Фокова усмішка розтанула.

— Гаразд. Роздивимося, що там і як.

За двадцять хвилин Кармен завернула за ріг на зелену вулицю і зменшила швидкість. Вони ніколи не бували в Аліси Рассел удома, тож Фок з цікавістю роззирався. Район був взірцем заможної безтурботності. Тротуар і паркани — без єдиної плямочки, а поодинокі машини, припарковані на дорозі, аж сяяли. Фок підозрював, що більшість машин безпечно ховається під захисними чохлами у замкнених гаражах. Охайні дерева, що рядком росли на зеленій смузі вдовж дороги, здавалися пластиковими порівняно з первісною пишнотою, яка оточувала Фока й Кармен останні три дні.

Кармен повзла вперед, мружачись на блискучі поштові скриньки.

— Господи, чому ці люди не пишуть чітко номер на будинку?

— Не знаю. Щоб мізераки не лізли?

Попереду він зауважив якийсь рух.

— Агов, поглянь.

Фок указав на великий кремовий будинок у кінці вулиці. Кармен простежила за його поглядом — і здивовано витріщила очі: під’їзною доріжкою відходила постать, опустивши голову. Змах рукою — і чорний «БМВ», припаркований на дорозі, тихо писнув, відмикаючись. Данієль Бейлі.

— Ти жартуєш, — зронила Кармен. Він був у джинсах і незаправленій сорочці й, відчиняючи водійські дверцята, квапливо провів рукою по волоссю. Заліз у машину й, завівши двигун, від’їхав від узбіччя. Заки Фок з Кармен дісталися будинку, «БМВ» звернув за ріг і зник з очей. Кармен проїхала трохи вперед, і вони ще побачили, як машину проковтнула й потягнула за собою автомагістраль.

— Не хочеться мені влаштовувати гонитву, — сказала Кармен, і Фок похитав головою.

— І не треба. Не знаю, що він тут робив, але не схоже було, що він тікає.

Розвернувшись, Кармен зупинилася перед кремовим будинком.

— Хай там як, а ми, здається, знайшли Алісину домівку.

Вона вимкнула двигун, і вони вилізли з машини. Фок зауважив, що міське повітря немов покрилося тоненькою плівкою, яка з кожним вдихом обволікала легені. Фок стояв на тротуарі, який здавався незвично твердим під гірськими черевиками, й роздивлявся двоповерховий будинок. Великий газон був охайно підстрижений, а темно-сині двері блищали. Товстий килимок на порозі повідомляв, що гостей тут ласкаво просять.

У повітрі відчувався аромат прив’ялих зимових троянд, з дороги долинав віддалений шум транспорту. А на другому поверсі, на бездоганно чистому вікні, що виходило на дорогу, виднілася біла п’ятикутна зірка пальців, притиснутих до шибки, проблиск білявого волосся й овал обличчя, яке з розтуленим ротом визирало на вулицю.