Сила природи

День 3. Ніч суботи

Алісину відсутність помітили не одразу.

Брі точно не знала, скільки просиділа, задивившись на багаття, коли нарешті збагнула, що їх тут лише четверо. Вона оглянула галявину. Майже нічого не було видно. На чорний фасад колиби падали жовтогарячі відблиски, й у світлі вогнища чітко прокреслювалися темні контури. А решта все тонуло в темряві.

— Де Аліса?

— Здається, пішла в туалет, — звела очі Лорен.

Джил, яка сиділа навпроти, спохмурніла.

— Це вже давненько було, вам не здається?

— Справді? Не знаю.

Брі теж не знала. Тут час плинув зовсім по-іншому. Вона дивилася в полум’я ще кілька хвилин, — а може, набагато довше, — поки Джил не ворухнулася.

— Справді, де вона? Не могла ж вона відійти так далеко, що тепер не здатна відшукати дорогу до багаття?

Джил сіла рівніше й гукнула:

— Алісо!

Вони дослухалися. Десь далеко позаду Брі почула шурхіт і тріск. «Опосум», — сказала вона собі. В іншому ж усе було тихо.

— Може, вона не чула, — сказала Джил. І безтурботно додала: — Її речі тут, так?

Брі пішла перевірити. В колибі вона розгледіла обриси п’ятьох наплічників. Точно не могла сказати, котрий з них Алісин, отож просто ще раз їх полічила. П’ять. Усі на місці. Коли вона вже розвернулася йти геть, око вловило за бічним вікном якийсь рух, і вона підійшла до отвору, в якому б бракувало шибки. На узліссі рухалася постать. Аліса.

Що вона робить? Важко було сказати. Аж тут Брі помітила промовистий вогник. Зітхнувши, вона повернулася до багаття.

— Аліса от там, збоку, — вказала Брі. — Перевіряє сигнал.

— Але її наплічник досі в колибі? — уточнила Джил.

— Ага.

— Можеш її покликати? — примружилася Джил у пітьму. — Будь ласка. Не хочу, щоб хтось у темряві загубився.

З-поміж дерев почулося шурхотіння, й Брі озирнулася. Це просто опосум, повторила вона собі.

— О’кей.

За межею, куди не сягало світло багаття, стало темніше, й Брі раз у раз спотикалася на горбкуватій землі, а перед очима танцювали язики полум’я, хай скільки вона заплющувала й розплющувала повіки. Зітхнувши, вона змусила себе зупинитися й перечекати. Нарешті картинка прояснилася. Брі побачила, як на узліссі рухається постать.

— Алісо!

Почувши своє ім’я, Аліса сіпнулася й розвернулася. В її руці світився телефон.

— Агов! — гукнула Брі. — Ви не чули, як ми вас кликали?

— Ні. Вибач. Коли?

Вираз обличчя в Аліси був дивний, а коли Брі наблизилася, то їй здалося, в що в жінки на очах сльози.

— Та оце щойно. У вас усе гаразд?

— Так. Мені здалося... на мить мені здалося, що я зловила сигнал.

— О Боже, справді? — Брі мало не вихопила в неї телефон. Вчасно стрималася. — Вам нікому не вдалося додзвонитися?

— Ні. Він одразу зник. І більше не ловиться, — Аліса опустила погляд. — Не знаю. Може, я все вигадала.

— Можна подивитися? — простягнула руку Брі, але Аліса відсунулася.

— Нема на що дивитися. Думаю, мені привидівся сигнал, бо мені просто дуже хотілося його побачити.

На екрані Брі помітила ім’я — Марго. Останній набраний номер. Вона завагалася. Це Алісин телефон, але ж вони всі в одному жалюгідному човні. А це змінює правила. Брі набрала в груди повітря.

— Ми домовилися дзвонити тільки в рятувальну службу.

— Знаю.

— Ну, я розумію, як вам складно. Всі хочуть додому й сумують за родиною, я це чудово розумію, але...

— Брі, я знаю. Я не додзвонилася.

— Але навіть спроби пробитися розряджають батарею, а ми не знаємо, скільки ще...

— Господи, я все це знаю! — в її очах явно зблиснули сльози. — Я просто хотіла з нею поговорити. І все.

— О’кей, — мовила Брі, обіймаючи Алісу й погладжуючи по спині. Було трохи ніяково, й вона збагнула, що раніше вони з Алісою хіба що потискали руки.

— Я знаю, що вона виросла, — Аліса витерла очі рукавом. — Але вона й досі моя маленька донечка. Тобі не зрозуміти.

Ні, мабуть, і справді не зрозуміти, подумала Брі, уявивши розбите пташине яйце. Рука її досі лежала на Алісиній спині.

— Не кажи іншим, — подивилася на неї Аліса. — Будь ласка.

— Треба сказати їм про сигнал.

— Не було ніякого сигналу. Я помилилася.

— І все одно...

— Тільки посіємо марні надії. Всі зразу схочуть комусь подзвонити. А ти права щодо батареї.

Брі нічого не відповіла.

— Гаразд?

Рука Брі впала з Алісиної спини, й Аліса потягнулася та схопила її, до болю міцно стиснувши кісточки.

— Брі, ну ж бо, ти кмітлива й розумієш, що я маю рацію.

Довга пауза.

— Мабуть.

— Молодець. Дякую. Так буде краще.

Щойно Брі кивнула, Аліса відпустила її руку.