Сила природи

День 2. Ранок п’ятниці

Брі пітніла. Попри холод, шкіра була липка, а з пор відгонило перегаром. Це було огидно.

Відколи Брі прокинулася, в неї боліла голова. Поки згортали табір, біль посилився: все це забирало цілу вічність — набагато довше, ніж очікувалося. Лише Аліса, здавалося, квапиться вирушати далі. Брі бачила, як вона з такою силою заштовхала намет у чохол, що той мало не репнув. Брі не пропонувала допомогу. В неї і з власним наметом мороки вистачає.

Нарешті застебнувши змійку, розпашіла Брі, сховавшись за дальнім деревом, беззвучно виблювала. Скільки вона вчора випила? Вона не пригадувала, щоб доливала собі, але й не пригадувала, щоб пластянка була порожня. Це все кляті чоловіки винні, подумала вона, відчуваючи укол злості. Не так на них, як на себе. Зазвичай у таких справах вона поводиться обережніше.

А зараз Брі, витираючи краплю поту з ока, дивилася в спину Алісі. Та вирвалася вперед одразу після виходу, й цього разу Брі заледве за нею встигала. Аліса бачила, скільки вона вчора випила? Брі сподівалася, що ні. Більшість часу Аліса провела за розмовою з Данієлем, подалі від товариства. Коли Брі, в якої вже трохи кружляло в голові, побачила Алісу вдруге, та прямувала до наметів. Учора Брі вдалося проскочити, але сьогодні вона все одно за це розплачується.

Цього ранку вони двічі натикалися на розвилку, і двічі Аліса зупинялася й озиралася. Брі, стараючись не зважати на каміння, яке гримотіло в голові, звірялася з картою й показувала потрібний напрямок. Аліса, кивнувши, без єдиного слова рушала далі.

Позаду почувся приглушений стогін. Це міг бути хто завгодно. Починають здавати плечі, ноги й нерви, подумалося їй. Кілька кілометрів тому стежка звузилася, й жінки вишикувалися вервечкою. Дорога йшла вгору, а це не сприяло розмовам. Аліса попереду в черговий раз зупинилася, бо стежка зробила плавний поворот і, розширившись, роздвоїлася. Позаду знову почувся стогін. Цього разу точно Джил.

— Постривайте, — гукнула Джил. — Зробімо зупинку на обід.

Брі полегшено видихнула, але Аліса звірилася з годинником.

— Ще рано, — крикнула вона у відповідь.

— Не так уже й рано. І тут гарне місце.

Насправді не дуже гарне, подумала Брі, опускаючи наплічник на землю. Під ногами болото, та й ніякого краєвиду — тільки височенні дерева зусібіч. Тремтячи, вона сіла на свій наплічник; ноги підгиналися. Зупинившись, вона відчула, як зразу стало холодно. І тихо, бо змовкли кроки. Цвірінькали й щебетали невидимі пташки. З бушу почувся шурхіт, і Брі рвучко обернулася, подумки вже пірнувши в чорну діру й гепнувшись під ноги привиду Мартина Ковача.

Але там, звісно, нікого не було. Почуваючись безглуздо, Брі відвернулася. Це й справді було безглуздо. Вона занадто молода, щоб пам’ятати ту давню історію, але випадково натрапила на неї, шукаючи інформацію про Гіралензький хребет. Вона сиділа на робочому місці, цілком поглинута долею останньої імовірної жертви — вісімнадцятирічної Сари Сонденберг, якої так і не знайшли, — коли ззаду підійшов молодший менеджер по роботі з клієнтами, налякавши її.

— Обережніше там, у Гіралензі, — сказав він, вишкірившись і кивнувши на екран. — Ви з нею трохи схожі.

— Це ти обережніше, бо я про такі жартики доповім у відділ кадрів.

Останній місяць їхній легенький флірт набирав обертів. Брі подумалося: коли молодший менеджер нарешті запросить її випити, вона, мабуть, погодиться.

Щойно він пішов, вона знову поглянула на екран. А Сара Сонденберг справді схожа на неї? Може, є щось спільне — ніс, рот. Дівчина була гарненька, це понад сумнів. Але по-своєму. Крім того, Сара Сонденберг — блакитноока білявка. Брі згорнула сторінку й більше про це не думала — аж до сьогодні.

Вона знов озирнулася через плече. Нічого. І все одно, мабуть, краще буде зробити невеличку перерву. Вона ковтнула води з пляшки, щоб приглушити головний біль, і заплющила очі.

— Якщо вже зібралася це робити, не можеш бодай відійти подалі?

Брі здригнулася, почувши Алісин голос, і розліпила повіки. Аліса, звісно, говорила не до неї. Не в такому тоні.

Але вона дивилася на Бет, яка прихилилася до дерева, тримаючи в руці запалену цигарку.

Господи, тільки вийшли на свіже повітря, а сестра не забарилася його зіпсувати. У вухах миттєво зазвучав мамин голос: «Дай їй спокій, хай ліпше курить, ніж...» Мама ніколи не закінчувала фрази. Не могла вимовити це слово вголос.

Бет знизала плечима й подибала геть; у повітрі димок від цигарки змішувався з запахом евкаліптів. Аліса помахала рукою перед обличчям.

— Обід, — почувся голос.

Звівши погляд, Брі побачила Лорен, яка стояла над нею, простягаючи загорнуту в целофан булочку з сиром і яблуко.

— О! Дякую, — спробувала всміхнутися Брі, але на саму думку про їжу в животі завирувало.

— Тобі треба поїсти, — досі стояла над нею Лорен. — Це допоможе.

Жінка й не думала відходити, поки Брі не розгорнула край бутерброда й не дзьобнула шматочок булки. Лорен дочекалася, поки вона ковтне, й аж тоді пішла геть.

Аліса глянула на Брі, неначе сьогодні вперше її добре роздивилася.

— Перепила вчора?

— Просто втомилася, — озвалася Брі. — Й погано спала.

— Не ти одна.

Тільки тепер Брі побачила, що Аліса бліда, й здивувалася, як могла не помітити цього раніше.

— Штурманом зможеш і далі бути? — запитала Аліса.

— Так. Певна річ.

— Точно? Якщо звернемо не туди, змарнуємо багато часу.

— Я розумію. Не звернемо.

Прозвучало це неочікувано голосно, й Джил підвела погляд. Вона сиділа оддалік на валуні, скинувши черевик і поправляючи шкарпетку.

— Все гаразд?

— Усе добре, дякую, — сказала Брі, а водночас із нею Аліса промовила:

— Брі втомлена після вчорашнього.

Джил перевела погляд з Аліси на Брі.

— Ясно.

— Нічого я не втомлена. Все гаразд.

Джил хвильку помовчала, але на обличчі в неї було написано, що вчора вона бачила більше, ніж Аліса. Брі відчула, як у неї спалахнули щоки.

— Не хочеш, щоб хтось інший поки що взяв карту? — безтурботно поцікавилася Джил.

— Ні. Не треба. Дякую. Я сама зможу.

— Гаразд, — повернулася Джил до своєї шкарпетки. — Але скажи, якщо знадобиться заміна.

— Не знадобиться. Дякую.

Брі роздратовано прикусила кінчик язика. Вона відчувала, що Аліса досі спостерігає за нею, і спробувала зосередитися на булочці, що лежала на колінах. Відкусила шматочок, щоб уникнути розмов, але відчула, що не може проковтнути. За мить вона загорнула бутерброд і сховала в наплічник.

— Я не мала наміру тебе принизити, — сказала Аліса, — але ми повинні повернутися в неділю вчасно.

Щось у її голосі примусило Брі звести погляд. Вона подумки погортала календар. Що в Аліси за розкладом?

Неділя. Вручення нагород у школі Марго Рассел. Брі заплющила очі, щоб не закотити їх.

Вона зустрічалася з Марго тільки раз, два місяці тому. Аліса попросила її забрати з хімчистки доньчину вечірню сукню й завезти до них додому. Це аж ніяк не входило в посадові обов’язки Брі, але чи не погодиться вона зробити особисту послугу? Звісно, без питань. Сукня була прегарна. Схожу сукню й Брі вдягала на шкільний бал, хіба що не таку шикарну. Навіть якби в Алісиному кабінеті не було фото доньки, Брі впізнала б Марш, щойно та відчинила двері. Молодша копія матері. Вона була з подругою — попивали капустяне смузі з однієї з улюблених крамниць Брі, де торгують товарами для здоров’я.

«Привіт, а смузі в них класні, правда?» — мовила Брі. Вона добре знала такі напої і добре знала таких дівчат — лискучі коси, гладенька шкіра, ідеальні фігури й зачудований вираз обличчя. І Брі такою була в школі. Вона й досі така.

Якусь мить Марго нічого не казала, а потім тицьнула соломинкою в чохол з хімчистки, який тримала Брі.

«Це моя сукня?»

«Ой, так. Ось. До речі, я — Брі».

«Я знаю. Дякую».

Почулося шурхотіння поліетилену, й двері зачинилися. Брі залишилася на ґанку сама, витріщаючись на блискучу фарбу.

«Хто ця кралечка?» — долинув з вікна віддалений голос.

«Одна з маминих підручних».

«Якась прилипала».

«Мама так і каже».

Брі позадкувала. А зараз вона дивилася на Алісу. На тридцять років старшу за доньку, але з таким самим виразом в очах.

— Не хвилюйтеся, — примусила Брі себе всміхнутися. — Ми не запізнимося.

— Добре.

Брі підвелася і, вдаючи, що розминається, пішла стежкою до пенька. Вдалині вона бачила сестру, яка досі курила, задивившись на буш. Брі поставила ногу на пеньок і нахилилася, відчуваючи, як натягується підколінне сухожилля, а в голові починає крутитися. В животі завирувало, й вона притлумила гарячу хвилю, яка рвалася з глотки.

Дівчина розгорнула карту й розклала її, щоб добре роздивитися, поки розминатиметься. Стежки на папері трохи розпливалися.

— Тобі зле?

Брі звела погляд. Над нею стояла сестра, простягаючи пляшку води.

— Зі мною все гаразд.

Пляшки вона не взяла.

— Ти впевнена, куди нам іти?

— Так, Господи, чому всі тільки про це й питають?

— Може, тому, що у тебе невпевнений вигляд.

— Стули пельку, Бет.

Знизавши плечима, близнючка сіла на пеньок. Під її вагою він рипнув. Цікаво, подумала Брі, скільки вона вже важить? У підліткові роки вони обмінювалися одягом. Більше таке не вдасться, це точно.

Коли шість місяців тому Бет подзвонила, Брі, як завжди, дочекалася, поки ввімкнеться автовідповідач. Коли голос на тому кінці запитав, чи зможе Брі дати рекомендацію на роботу, Брі ніяк не відреагувала. За тиждень з’явилося ще одне повідомлення з новиною, що Бет дали посаду молодшого оператора з обробки даних у «БейліТенантсі». Брі подумала, що це жарт. Цього ж не може бути. Вона ж так тяжко гарувала, щоб отримати свою нинішню посаду, і йдеться не лише про диплом у галузі торгівлі й дві безоплатні практики. І що — тепер доведеться працювати в одній фірмі з сестрою з її дешевою стрижкою, одягом розміру «L» і її помилкою, яку вона офіційно зобов’язана зазначати в резюме?

Мама підтвердила, що все правда.

«Ти її надихаєш. Я ж тобі казала».

Брі подумалося, що сестру більше надихає побоювання втратити страховку. Брі обережно розпитала у відділі кадрів. Схоже, Джил Бейлі особисто затвердила несподіване призначення. Неофіційно Брі пояснили, що на користь сестри зіграла її власна бездоганна робота в компанії. На десять хвилин замкнувшись у кабінці туалету, Брі, перетравлюючи цю інформацію, намагалася загнати назад гнівні сльози.

На той момент вони з сестрою бачилися тільки раз за останні вісімнадцять місяців. Це було на Різдво, коли подзвонила мама, прохаючи — благаючи — Брі пробачити сестру. П’ятдесят хвилин Брі з кам’яним обличчям слухала, як мама плаче в телефон, перш ніж нарешті піддалася. Зрештою, це ж Різдво. Отож вона повернулася в домівку свого дитинства, озброєна подарунками для всіх членів родини, окрім одного.

Бет, безробітна й злиденна, після відсидки видавалася на диво тверезою. Вона подарувала Брі дитяче фото їх двох, роздруковане та вставлене в дешеву рамку, яка жахливо не пасуватиме до квартири Брі. До подарунка додавалася різдвяна картка, на якій було написано лише одне: «Вибач». Оскільки за ними спостерігала матір, Брі не відсунулася, коли Бет її обійняла.

Після свята, вже вдома, Брі вийняла фото, а рамку віддала в благодійну крамничку. За годину вона повернулася й викупила її. Зі вставленим назад фото подарунок востаннє бачили в глибині високої шафи, за новорічними прикрасами.

Того дня, коли Бет мала вперше вийти на роботу в «БейліТенантс», мама подзвонила Брі й попросила зробити все можливе, щоб сестра не втратила цю роботу. А тепер, дивлячись на сестру, яка курила, сидячи на пеньку, Брі пожалкувала, що дала таку обіцянку.

— Дівчата, ви готові? — долинув зі стежки голос, і Брі озирнулася. Джил, Аліса й Лорен уже звелися на ноги й неохоче поглядали на наплічники.

— Так. Ми йдемо, — схопила Брі карту й побігла назад. Занадто швидко. В неї аж у голові запаморочилося.

— Тут ліворуч чи праворуч? — спитала Джил, завдаючи наплічник на спину. Стежка роздвоювалася, й на обидва вузенькі відгалуження наповзали густі чагарники. Ліворуч земля здавалася краще втоптаною, але Брі знала, що в першій половині дня на всіх розвилках потрібно повертати праворуч. Вона ще раз звірилася з картою, відчуваючи на собі чотири пари очей. Знову повісивши на плечі вантаж, жінки нетерпеливилися нарешті зрушити з місця. Брі провела пальцем по маршруту; рука трішки тремтіла, а в животі вирувало. Так, вони звертали вже двічі, а це — третій раз.

— Якщо потрібна допомога, Брі... — переступила Аліса з ноги на ногу.

— Не потрібна.

— О’кей. Отож, у який бік...

— Праворуч.

— Ти впевнена? Не поквапилася?

Брі простягнула карту. Вказала на розвилку. На червону лінію.

— Ось. Повертаємо праворуч.

— Ми вже аж тут? — здивувалася Аліса. — Ага, ну тоді гаразд.

Брі рвучко згорнула карту по згинах.

— Бачите, ми рухаємося швидко. Не хвилюйтеся.

«І бодай раз у житті не діставайте мене». Брі змусила себе глибоко вдихнути й начепити на обличчя усмішку.

— За мною.