Сила природи

Розділ 13

У номері Кармен стояла чорнильна темрява. Фок віддав їй свій ліхтарик, а за мить почув, як вона стиха вилаялася, за щось перечепившись дорогою до вікна, щоб розсунути фіранки. Аварійного світла знадвору вистачило, щоб у кімнаті проступили обриси меблів.

— Сідай, — припросила Кармен.

Як і в його номері, стільців тут не було. Фок присів на краєчок ліжка. Номер Кармен був такий самий, як у нього, маленький і з мінімумом меблів, але в повітрі пахло трохи по-іншому. Це було щось невловно-приємне, яке нагадало про літні місяці. Цікаво, Кармен завжди так пахне, просто він раніше цього не помічав?

— Надворі я наткнувся на Лорен, — сказав Фок.

— Справді? — Кармен простягнула йому рушника й сіла навпроти, підібгавши ноги. Спустивши волосся на плече, вона витерла його насухо, поки Фок розповідав їй про свою розмову з Лорен. Про колибу, про сварку, про Алісу. Надворі дощ заливав вікно.

— Сподіваюся, Лорен недооцінює Алісу, — мовила Кармен, коли Фок закінчив. — Один з лісників сказав мені, що і йому було б важко протриматися в буші за такої негоди. І це якщо Аліса пішла з власної волі.

Фок знову пригадав повідомлення на автовідповідачі. «...завдати їй болю».

— А тобі тепер здається, що не з власної?

— Не знаю... — Кармен дістала альбом, поклала між ними на ліжку й почала гортати. На сторінках були наклеєні вирізки з газет з пожмаканими кутиками, під якими засохнув клей. — Чекаючи на тебе, я гортала це. Історія місцевості, зібрана для туристів.

Знайшовши потрібну сторінку, Кармен розвернула альбом до Фока.

— Ось. Роки, коли діяв Ковач, згадуються лише побіжно, але, ясна річ, зовсім оминути їх було неможливо.

Фок опустив погляд. Це була газетна стаття про вирок Мартину Ковачу. Якщо вірити заголовку, йому дали довічне. Фок розумів, чому обрали саме цю статтю, а не якусь іншу. Це крапка. Риска, підведена під чорним періодом. Це був великий матеріал, де стисло розповідалося і про розслідування, і про суд. Внизу сторінки зі світлин усміхалися три нині покійні жінки. Елайза. Вікторія. Гейл. І ще четверта — Сара Сонденберг, чия доля досі не відома.

Фок і раніше бачив фото жертв Ковача, але давненько вже й не в одному місці, як-от зараз. Сидячи навпроти Кармен у темній кімнаті, він по черзі освітив ліхтариком усі обличчя. Біляві, з тонкими рисами, стрункі. Безперечно вродливі. Раптом йому стало ясно, що саме привернуло увагу Кармен.

Елайза, Вікторія, Гейл, Сара.

Аліса?

Фок подивився в очі кожній з жінок, а тоді похитав головою.

— Вона застара. Ці були всі молоденькі — підлітки або трішки за двадцять.

— Це зараз Аліса застара. А тоді не була. Скільки їй могло бути в той час, коли це відбувалося? Близько двадцятьох? — Кармен повернула альбом, щоб краще роздивитися знімки; в світлі ліхтарика шкіра на газетних вирізках здавалася сірою, як у примар. — Якби вони вижили, були б зараз приблизно такого ж віку.

Фок не відповів. Поряд з цими чотирма обличчями розмістили велике фото Мартина Ковача, зняте незадовго до його арешту. Це була любительська світлина, зроблена приятелем чи сусідою. За роки її сотні разів передруковували в газетах і показували по телебаченню. Ковач стояв біля гриля. Справжній австралієць у майці, шортах і бутсах. З обов’язковою пляшкою пива в руці й широкою усмішкою на обличчі. Ба більше, він мружився від сонця, а кучерява чуприна була скуйовджена. Худий, але дужий: навіть на фото добре видно було м’язи на руках.

Фок знав цю світлину, але зараз уперше помітив ще дещо. На задньому плані виднілася половина розмитого дитячого велосипеда — друга половина не вмістилася в кадр. Небагато. Маленька гола ніжка, хлоп’ячий сандалик на педалі, задня частина смугастої футболки, шматочок темного волосся. Впізнати дитину було неможливо, але Фок, дивлячись на неї, відчув, як шкіра в нього береться сиротами. Він відірвав очі — від хлопчика, від Мартина Ковача, від поглядів чотирьох жінок, які дивилися на нього з минулого.

— Не знаю, — мовила Кармен. — Це трохи притягнуте за вуха. Але мене це вразило.

— Ага. Я розумію чому.

Вона визирнула у вікно на буш.

— Думаю, хай що сталося, а принаймні ми знаємо, що Аліса десь там. Це велетенська територія, але все одно обмежена. І зрештою її знайдуть.

— Сару Сонденберг не знайшли.

— Ні. Але Аліса повинна десь там бути. Вона не повернулася пішки в Мельбурн.

На думку про місто Фокова підсвідомість підсунула ще дещо. За вікном можна було розгледіти місце, де до сьогодні паркував свою машину Данієль Бейлі. Чорний «БМВ», великий. Тоновані вікна. Просторий багажник. Зараз на цьому місці стояла повнопривідна автівка.

— Слід ще раз побалакати з Данієлем Бейлі, — сказав Фок. — Поїхати за ним у Мельбурн. Дізнатися, що саме сказав він Алісі першого вечора.

Кармен кивнула.

— Подзвоню на роботу, повідомлю їх.

— Хочеш, я...

— Ні, я сама. Ти взяв це на себе минулого разу. Сьогодні це зроблю я. Послухаю, що мені там скажуть.

Фок і Кармен силувано всміхнулися. Вони обоє чудово знали, що саме їм там скажуть. «Дістаньте контракти. Ключове завдання — дістати контракти. Зрозумійте, що це обов’язково — дістати контракти».

Під завивання вітру за вікном Фок дозволив собі подумки поставити питання, яке його гризло. Якщо Аліса зараз десь у буші через них, чи було воно того варте? Хотів би він побачити загальну картину операції, але він знав: насправді деталі не важливі. Хай якими фарбами намальована, а загальна картина завжди однакова: жменька людей на верхівці дерева харчується тими беззахисними, що внизу.

Фок подивився на Кармен.

— А чому ти прийшла у відділ?

— Фінансових злочинів? — у темряві всміхнулася вона. — Це питання мені зазвичай ставлять на різдвяних корпоративах — завжди це який-небудь п’яний хлоп з подивом на обличчі, — вона посовалася на ліжку. — Коли я тільки починала, мене взяли у відділ захисту дітей. Зараз там більше комп’ютерної роботи. Я пройшла стажування, але... — голос її звучав напружено. — Не витримала роботи «в полі».

Фок не розпитував. Він був знайомий з кількома поліціянтами з відділу захисту дітей. Усі вони час до часу розмовляли отакими напруженими голосами.

— Я ще там трохи пропрацювала, але займалася більше технічним боком, — провадила Кармен. — Вистежувала їх через трансакції. У мене це непогано виходило, і зрештою я опинилася тут. Тут краще. Там під кінець я вже спати не могла... — Якусь мить вона помовчала. — А ти?

Фок зітхнув.

— Це сталося незабаром по татовій смерті. На початку я кілька років пропрацював у відділі боротьби з наркотиками. Бо, знаєш, замолоду ти ще рвешся в бій, а там найбільше руху.

— Саме так і розповідають на різдвяних корпоративах.

— Ну й одного разу ми отримали наводку на одне місце на півночі Мельбурна, яке використовувалося як склад.

Фокові пригадалося, як він зупинився біля сімейного бунгало на занехаяній вуличці. Фарба облущувалася, трава на газоні росла пожовклими острівцями, але на початку під’їзної доріжки стояла поштова скринька ручної роботи — різьблений кораблик. Тоді Фокові подумалося, що колись людина, яка мешкала в цьому будинку, потурбувалася, щоб змайструвати чи придбати таку скриньку.

Один з колег погрюкав у двері, а коли ніхто не відповів, виламав їх. Вони легко піддалися — дерево за роки прогнило. Фок зловив у запиленому дзеркалі в коридорі своє відображення — темну тінь у захисній екіпіровці — і якусь мить не міг себе впізнати. Зі зброєю напоготові, горлаючи, вони завернули за ріг, у вітальню, не відаючи, що саме чекає там на них.

— Власником будинку виявився старий з деменцією.

Він і досі стояв у Фока перед очима: крихітний у своєму кріслі, не так наляканий, як збентежений, у завеликому мішкуватому одязі.

— В хаті не було харчів. Електрику відрізали, а шафки на кухні використовувалися для зберігання наркотиків. Його племінник (тобто хлопець, якого старий вважав своїм племінником) очолював одну з місцевих банд наркоторгівців. Вони з друзяками хазяйнували в хаті.

В будинку смерділо, шпалери в квіточку всі пописані були графіті, килим — завалений пліснявими коробками з-під фастфуду. Фок сів біля старого й розмовляв з ним про крикет, поки решта команди обшукувала помешкання. Чоловік думав, що Фок — його онук. Фок, який три місяці тому поховав батька, не намагався його виправити.

— Справа в тому, — сказав Фок, — що вони обчистили всі його банківські рахунки й забрали пенсію. Завели кредитки на його ім’я й наробили боргів за речі, яких він би в житті не купував. Це був хворий старий, а його залишили ні з чим. Не просто ні з чим — у боргах. І все це видно було з його банківських рахунків — якби хтось звернув увагу. Про те, що з ним відбувалося, можна було б дізнатися багато місяців тому, якби хтось помітив цю проблему з грошима.

У звіті Фок так і написав. А за кілька тижнів офіцер з фінансового відділу зазирнув до нього на дружню розмову. Ще за кілька тижнів Фок завітав до старого в будинок для літніх. Дід уже мав кращий вигляд, і вони ще трохи побалакали про крикет. Повернувшись до себе в кабінет, Фок подивився вимоги для переведення.

В ті дні люди тільки брови зводили, дізнавшись про його рішення, але він розумів, що так розвіюються ілюзії. Рейди поліпшували ситуацію лише на деякий час. Здавалося, вони гасять то одну пожежу, то іншу, але вже по шкоді. Зате гроші — це те, навколо чого крутиться світ для більшості цих людей. Якщо відрубати голову, прогнилі кінцівки всохнуть і здохнуть.

Принаймні саме про це думав Фок щоразу, починаючи розробляти когось у білому комірці, хто вважав, що з університетською освітою він страшенно мудрий і йому вдасться вислизнути. Як Данієль, Джил і Лео Бейлі, котрі, він був певен, вважають, що взагалі нічого аж такого поганого не роблять. Але, дивлячись на них, Фок бачив перед собою інших старих, і нещасних жінок, і сумних дітлахів, які сидять, налякані й самотні, в брудному одязі, на протилежному кінці ланцюжка. І він сподівався, що йому якось вдасться зупинити гниття, щоб воно не докотилося до них.

— Не хвилюйся, — сказала Кармен. — Ми щось вигадаємо. Знаю, Бейлі вважають, що вже добре насобачилися за стільки років, але вони не такі розумні, як ми.

— Ні?

— Ні, — всміхнулася вона. Навіть сидячи, вона була на зріст врівень з Фоком. Їй не доводилося задирати голову, щоб дивитися йому в очі. — Ми щонайменше знаємо, як відмивати гроші й не попастися.

Фок не стримав усмішки.

— А як би це робила ти?

— Інвестиції в нерухомість. Усе просто. А ти?

Фок, який колись написав детальне дослідження з цього питання, точно знав, як би це робив він, ще й з двома запасними планами. Одним з них були інвестиції в нерухомість.

— Не знаю. Мабуть, через казино.

— Не бреши. Ти б вигадав щось складніше.

— Класика на всі часи, — широко посміхнувся він.

Кармен розсміялася.

— То ти, мабуть, не такий уже й розумний. Там треба вміти ноги задирати на стіл, а на тебе тільки глянути достатньо, щоб розкусити. Хто-хто, а я знаю. Мій наречений там годинами просиджує. У вас із ним нічого спільного.

Як по правді, це була одна з причин, чому Фок не включав казино навіть у першу трійцю варіантів. Там треба напружуватися. Але він лише посміхнувся.

— Я б грав у довгу. Розробив манеру поведінки. Я вмію бути терплячим.

Кармен коротко розсміялася.

— Ще б пак!

Вона посовалася на ліжку, витягуючи ноги в блідому світлі. В тиші вони з Фоком дивилися одне на одного.

Десь у глибинах турбази почулося гуркотіння, й без попередження ввімкнулося світло. Фок і Кармен закліпали. З темрявою розвіялася й сповідальна атмосфера. Вони обоє водночас ворухнулися, й Фок, підводячись, черкнув ногою об коліно Кармен. Встав. Повагався.

— Гадаю, час мені йти, поки світло знову не вимкнулося.

Коротесенька пауза.

— Мабуть.

Зіп’явшись на ноги, Кармен провела його до порогу. Фок відчинив двері, й у лице вдарив холодний порив вітру. Долаючи коротку відстань до своїх дверей, він відчував на собі її погляд.

Він обернувся.

— Добраніч.

Секундне вагання.

— Добраніч.

А потім вона переступила поріг і зникла всередині.

Повернувшись до себе в номер, Фок не одразу ввімкнув світло. Натомість він підійшов до вікна, чекаючи, поки заспокояться і вляжуться думки, що вирували в голові.

Дощ нарешті вщух, і в кількох прогалинах поміж хмар виднілася жменька зірок. У Фоковому житті був багаторічний період, коли він і не дивився на нічне небо. Світло у місті було занадто яскраве. А тепер він намагався зводити погляд догори, коли тільки мав змогу. Цікаво, подумалося йому, а що зараз побачить Аліса, якщо зведе погляд догори, чи взагалі нічого?

Зійшов яскравий білий місяць, у сяйві якого висіли сріблясті пасма хмар. Фок знав: десь за ними ховається Південний Хрест. У дитинстві, в сільській місцевості, Фок часто його бачив. Один з найдавніших його спогадів — як тато виносить його надвір і вказує на небо. Небо яскраве від зірок, а тато, міцно обіймаючи Фока, показує йому сузір’я, які цілу вічність уже живуть десь там, удалині. Фок завжди йому вірив, навіть якщо не завжди їх і бачив.