Сила природи

Розділ 15

Фок погрюкав у темно-сині вхідні двері Аліси Рассел і дослухався: в глибині будинку прокотилася луна. Стояла тиша, але не було враження пустки, як у безлюдному будинку. Він збагнув, що затамував подих.

Обличчя у вікні нагорі зникло, щойно Фок його помітив. Він штовхнув Кармен ліктем, та заки вона звела погляд, квадрат вікна спорожнів. Там було обличчя, пояснив Фок. Жіноче.

Вони знову постукали, й Кармен схилила голову набік.

— Чув? — прошепотіла вона. — Гадаю, твоя правда: там хтось є. Я лишуся тут, а ти спробуй зайти ззаду.

— О’кей.

Фок дійшов до рогу будинку й посмикав високу хвіртку. Вона була замкнена, тож він підтягнув ближче сміттєвий бак на коліщатках, який стояв неподалік, і за його допомогою переліз на той бік, радіючи, що він у туристичному вбранні. Ідучи брукованою стежкою через садок, Фок чув, як Кармен стукає у двері. Тут, за будинком, був поміст і спа-басейн, наповнений настільки блакитною водою, якої не буває в природі, а плющ, який обвив стіни, створював враження усамітнення.

Ззаду будинок складався з самих вікон, за якими ховалася простора кухня. Блискучі шибки були майже дзеркальні, тож Фок ледве розгледів за ними біляву жінку. Вона спиною до Фока непорушно стояла в дверях, які вели в коридор. Кармен постукала ще раз, і жінка аж підстрибнула. Водночас вона, мабуть, відчула рух надворі, бо рвучко розвернулася і скрикнула, побачивши в садку Фока, й на її знайомому обличчі відбилося цілковите приголомшення.

Аліса.

На частку секунди Фок відчув хвилю запаморочливої ейфорії. Різкий сплеск адреналіну — і зразу ж відтік, який викликав майже фізичний біль. Фок кліпнув: розум нарешті обробив те, що бачили очі.

Жіноче обличчя було знайоме, але він його не впізнавав. Та й важко було його назвати вповні жіночим, подумав Фок, з горла якого рвався стогін. З кухні на Фока дивилася ще зовсім дівчинка з переляканими очима. Не Аліса. Дуже схожа, але не вона.

Поки Алісина донька не закричала вдруге, Фок дістав посвідчення. Простягнув до неї.

— Поліція. Не лякайся, — гукнув він крізь вікно. Спробував згадати ім’я дівчини. — Марго? Ми допомагаємо з пошуками твоєї мами.

Марго Рассел зробила півкроку до шибки. Очі, якими вона вдивлялася в значок, були заплакані.

— Чого вам треба? — спитала вона тремтливим, але на диво бентежним голосом. Фок збагнув, що той дуже схожий на материн.

— Можна з тобою побалакати? — запитав Фок. — Моя колега стоїть під дверима, це жінка, може, впустиш її першою?

Марго завагалася, ще раз глянула на значок, відтак кивнула і зникла. Фок чекав. Коли вона повернулася, за нею йшла Кармен. Марго відімкнула чорний хід і впустила Фока. Переступивши поріг, він уперше нормально її роздивився. Як і Алісу, її можна було б назвати красунею, подумалося йому, якби не така сама різкість рис. Вона була радше ефектна. Він знав, що їй шістнадцять, але в джинсах і шкарпетках, без косметики, вона здавалася зовсім юною.

— Ти ж наче повинна була пожити в батька? — запитав Фок.

Марго, опустивши погляд, легенько знизала плечима.

— Мені захотілося додому.

В руках вона крутила мобільник, наче вервицю для нервових.

— Скільки ти вже тут?

— Від ранку.

— Тобі не можна тут лишатися самій, — мовив Фок. — Тато в курсі?

— Він на роботі... — На очі їй набігли сльози, але не пролилися. — Ви знайшли маму?

— Ще ні. Але її активно шукають.

— Шукайте активніше.

Голос у неї зірвався, й Кармен провела її до кухонного дзиґлика.

— Сідай. Де у вас склянки? Я принесу води.

Марго, досі крутячи телефон, вказала на буфет.

Фок підтягнув дзиґлик і сів навпроти неї.

— Марго, ти знаєш чоловіка, який приходив перед нами? — запитав він. — Який стукав у двері?

— Данієля? Так, звісно, — відповіла вона з якоюсь ніяковою ноткою в голосі. — Це тато Джоула.

— А хто такий Джоул?

— Мій колишній хлопець.

Вона явно підкреслила «колишній».

— Ти розмовляла з Данієлем Бейлі? Він пояснив, навіщо приходив?

— Ні. Я не хотіла мати з ним ніяких справ. Знаю я, навіщо він приходив.

— І навіщо?

— Він шукає Джоула.

— Ти впевнена? — запитав Фок. — Це точно не пов’язано з твоєю мамою?

— З мамою? — Марго подивилася на нього, як на ідіота. — Мами нема. Вона зникла.

— Знаю. Але звідки в тебе така певність, навіщо Данієль сюди приходив?

— Звідки така певність? — Марго видала дивний задушений смішок. — А через те, що утнув Джоул. Він дуже добре розважився в інтернеті.

Вона з такою силою стиснула телефон, аж шкіра на руках побіліла. А потім зітхнула і простягнула його Фоку.

— Можете самі подивитися. Всі вже бачили.

Марго на екрані здавалася старшою. На обличчі була косметика, а розпущене волосся блищало. І на ній не було джинсів. Як на таке приглушене світло, фотографії були на диво чіткі. У школі не помилилися, подумалося Фокові. Вони, безперечно, відверті.

Марго дивилася на екран почервонілими очима, лице пішло плямами.

— Скільки вже це висить у мережі? — запитав Фок.

— Думаю, з учорашнього обіду. Є ще два відео, — вона швидко закліпала. — Відтоді вже набрали понад тисячу переглядів.

Кармен поставила перед Марго склянку води.

— І ти гадаєш, їх виставив Джоул Бейлі?

— Тільки в нього вони були. Принаймні досі.

— А це він з тобою на фото?

— Він вважає їх кумедними. Але він запевняв, що видалив їх. Я його змусила навіть показати телефон, щоб це довести. Не знаю, мабуть, зберіг їх кудись, — незв’язно бурмотіла вона, слова вилітали без упину. — Ми зробили їх торік, перед розривом. Просто по... — вуста невесело вигнулися, — по приколу. Ну, така була ідея. Коли ми розійшлися, я довго з ним не спілкувалася, а минулого тижня він написав мені есемеску. Хотів, щоб я йому ще фоток надіслала.

— Ти комусь про це казала? Мамі? — запитала Кармен.

— Ні! — В очах Марго читалося, що вона не вірить власним вухам. — Ще чого. Я послала Джоула подалі. Але він і далі писав есемески. Мовляв, я маю надіслати йому нові фотки, а то він покаже друзям старі. Я відповіла: не бреши, — вона похитала головою. — Він запевняв, що видалив їх.

Вона затулила обличчя долонею, і сльози нарешті пролилися й покотилися по щоках, а плечі затремтіли. Довший час вона не могла говорити.

— Але він збрехав, — ледве чутно сказала вона зрештою. — А тепер вони в мережі, і їх бачили всі.

Затуливши обличчя долонями, вона заплакала, А Кармен обійняла її й погладила по спині. Фок занотував адресу сайту й відіслав колезі з кібер-відділу.

«Завантажено без дозволу, — написав він у мейлі. — 16 років. Постарайся прибрати».

Він не дуже на це сподівався. З першоджерела, мабуть, і вдасться їх прибрати, але це не дуже допоможе, якщо їх уже поширили. Це нагадало йому стару приказку — вітром розвіяного пір’я не позбираєш.

За деякий час Марго висякалася й витерла очі.

— Мені дуже хочеться поговорити з мамою, — промовила вона тоненьким голосом.

— Знаю, — озвався Фок. — І її зараз шукають. Але, Марго, ти не можеш тут залишатися сама. Слід подзвонити татові, щоб він забрав тебе додому.

— Ні, — похитала головою Марго. — Будь ласка. Будь ласка. Не дзвоніть татові.

— Ми мусимо...

— Будь ласка. Не хочу його бачити. Не можу я сьогодні лишитися в нього.

— Марго...

— Ні.

— Чому ні?

Дівчина простягнула руку й, на Фоків подив, стиснула пальцями, як лещатами, його зап’ясток. Дивлячись йому в очі, вона крізь зуби промовила:

— Послухайте. Я не хочу їхати до тата, бо не зможу поглянути йому в обличчя. Розумієте?

В тиші чути було тільки цокання кухонного годинника, «їх бачили всі». Фок кивнув.

— Розумію.

Довелося пообіцяти, що для Марго знайдуть інше місце ночівлі, перш ніж вона погодилася спакувати необхідні речі.

— Куди мені їхати? — питала вона. Гарне було питання. Коли її попросили назвати інших родичів або подругу, в кого вона б згодилася пожити, вона похитала головою. — Не хочу нікого бачити.

— Можна підшукати екстрений патронат, — мовив Фок притишеним голосом. Вони з Кармен стояли в передпокої. Марго нарешті пішла зібрати собі дещо з речей, і її плач линув униз по сходах зі спальні нагорі. — Але мені б не хотілося передавати її незнайомцям — принаймні не в такому стані.

Кармен тримала в руці телефон. Вона вже деякий час намагалася зв’язатися з батьком Марш.

— А може, до Лорен? — сказала вона зрештою. — Я просто подумала... Це ж усього на одну ніч. Принаймні Лорен знає про світлини.

— Ну, можливо, — мовив Фок.

— О’кей, — глянула Кармен угору на сходи. — Ти спробуй додзвонитися до Лорен. А я піду розпитаю Марш, де її мама може тримати конфіденційні документи.

— Просто зараз?

— Так, просто зараз. Можливо, іншого шансу в нас не буде.

«Дістаньте контракти. Дістаньте контракти».

— Ага. Добре.

Кармен піднялася нагору, а Фок дістав телефон і повернувся на кухню, дорогою набираючи номер. За великими вікнами уже починалися вечірні сутінки. На гладіні басейну віддзеркалюватися візерунки хмар.

Зіпершись на кухонну тумбу, Фок приклав телефон до вуха, роздивляючись коркову дошку для нотаток на стіні. На ній серед іншого прикололи номер домашнього майстра й рецепт якихось «енергетичних галушок з кінви», записаний Алісиною рукою. Було тут і запрошення на вручення нагород у жіночому коледжі «Індейвор», яке минуло ще в неділю — того самого дня, коли Алісу оголосили в розшук. Чек за черевики. Рекламка «Авторитетних пригод», вгорі на якій були нашкрябані дати тамтих вихідних.

Фок нахилився трохи ближче. На титулі рекламки, на груповому фото персоналу, він роздивився в задньому ряду Іяна Чейза. Чейз відвернувся від камери, і його трішки затуляв колега праворуч.

З телефону досі линули гудки, коли погляд натрапив на цілу низку обрамлених фотоколажів на кухонних стінах. Це були світлини Аліси та її доньки — разом і окремо. Чимало знімків дублювалося: Аліса й Марго ще немовлятами, першого дня в школі, на танцях, в купальнику біля басейну.

Гудки у Фока у вусі припинилися й увімкнувся автовідповідач. Подумки вилаявшись, Фок залишив повідомлення з проханням якнайшвидше передзвонити.

Відключившись, він нахилився краще роздивитися найближчий колаж. Око привернув частково вицвілий знімок. Світлину зробили на природі, місцевість трохи нагадувала Гіралензький хребет. Аліса у футболці й шортах з емблемою жіночого коледжу «Індейвор» стояла на березі бурхливої річки, тримаючи в руці весло каяка й закинувши голову з усмішкою на вустах. Позаду неї, біля каяка, сидів навпочіпки гурт рожевощоких дівчат з мокрим волоссям. Фокове око зачепилося за дівчину в самому кінці — й він аж охнув з подиву. Лорен, збагнув він. Сьогоднішні запалі щоки тоді ще були по-дитинному пухкі, але, як і Алісу, впізнати її було нескладно, особливо очі. Цьому фото, мабуть, років тридцять, подумалося Фокові. Як цікаво — вони обидві майже не змінилися.

В руці гучно заспівав мобільний, і Фок здригнувся. Поглянув на екран — Лорен — і примусив себе повернутися в сьогодення.

— Погані новини? — спитала вона, щойно Фок відповів. — Її знайшли?

— Ні, чорт, вибачте. Це не стосується Аліси, — мовив Фок, подумки стукнувши себе. Слід було в повідомленні все пояснити. — Проблема з її донькою. Їй потрібно десь сьогодні переночувати.

Він пояснив ситуацію зі світлинами в інтернеті.

Мовчання тривало так довго, аж Фок уже подумав був, чи не обірвався зв’язок. Він геть не розумівся на шкільних політичних іграх, але, слухаючи тишу в телефоні, міркував, як швидко шкільні матусі постараються відгородити своїх нащадків від Марго.

— Вона зовсім розклеїлася, — нарешті промовив він. — Особливо через оцю біду з мамою.

Знову запала тиша, цього разу коротша.

— Привозьте її, — зітхнула Лорен. — Господи. Ці дівчата! Вони себе поїдом їдять.

— Дякую.

Фок відключився й рушив у коридор. Навпроти сходів були двері в кабінет. За письмовим столом сиділа Кармен, задивившись у монітор домашнього комп’ютера. Коли Фок увійшов, вона звела погляд.

— Марго дала мені пароль, — тихим голосом мовила вона, й Фок зачинив двері.

— Є щось?

— Знайти нічого не вдається, — похитала вона головою. — Але ж я шукаю наосліп. Навіть якщо Аліса і зберегла тут щось корисне, вона могла назвати файли як завгодно й помістити їх у будь-яку папку. Слід отримати ордер на вилучення комп’ютера. І нормально пошукати, — вона, зітхнувши, відірвалася від монітора. — Що сказала Лорен?

— Вона погодилася. Не зразу. Не дуже зраділа.

— Чому — через фото?

— Не знаю. Можливо, частково. А можливо, й не частково: мені здалося, що в неї зі своєю дитиною проблем вистачає.

— Атож. Але побачиш: вона не перша й не остання, хто засуджуватиме Марго за це, — Кармен зиркнула на двері та ще стишила голос. — Тільки не переказуй Марго моїх слів, будь ласка.

Фок похитав головою.

— Піду розповім Марго, який план.

Двері кімнати Марго були відчинені, й Фок побачив, що дівчина сидить на яскраво-рожевому килимі. Перед нею стояла відчинена валізка. Вона була зовсім порожня. Марго витріщалася на телефон на колінах і здригнулася, коли Фок постукав по лутці.

— Ми домовилася, що ти сьогодні переночуєш у Лорен Шо, — мовив Фок, і Марго підвела здивований погляд.

— Правда?

— Лише сьогодні. Вона знає, що відбувається.

— А Ребекка буде?

— Її донька? Напевно. А що?

Марго посмикала кутик валізки.

— Просто я давненько з ними не бачилася. Ребекка знає, що сталося?

— Гадаю, мама їй розповість.

Здавалося, Марго хотіла щось сказати, але похитала головою.

— Мабуть, це справедливо.

Щось було в тому, як вона це сказала... Доньчин рот, материн голос. Фок кліпнув, відчуваючи дивну бентегу.

— Гаразд. Ну... Це всього на одну ніч, — зронив він і вказав на порожню валізку. — Спакуй кілька речей, і ми тебе відвеземо.

Марго неуважно потягнулася й узяла з купи на підлозі два викличні мереживні бюстгальтери. Тримаючи їх у руці, вона підвела погляд, спостерігаючи за тим, як Фок спостерігає за нею. Щось промайнуло в неї на обличчі. Перевірка.

Фок з цілковито непроникним обличчям твердо не відводив очей.

— Ми почекаємо на тебе на кухні, — промовив він і, зачинивши по собі двері в солодкаву рожеву кімнату, відчув хвилю полегшення. Коли це дівчатка підліткового віку стали такими сексуально стурбованими? А коли він сам був у такому ж віці, вони теж так поводилися? Мабуть, подумалося йому, просто в ті часи він був тільки «за». В тому віці багато чого здавалося безневинними забавками.