Сила природи

День 4. Ранок неділі

Брі точно не знала, що саме збудило її. Вона розліпила повіки — і її привітав сіренький натяк на світанок. У вікна колиби проникало слабке світло, тож більша частина кімнати досі тонула в туманній сутіні. Навколо чулося тихе дихання. Інші жінки ще не прокинулися. Добре. Стиха постогнуючи, Брі подумала, чи вдасться заснути знову, але тверді мостини муляли кості, а сечовий міхур лускав.

Перевернувшись на бік, вона побачила поблизу бризки крові. Це Лорен, пригадалося їй. Брі з огидою підтягнула ноги в спальному мішку. Увірвалися спогади про вчорашню бійку, й цього разу стогін вихопився гучно. Затиснувши рукою рота, вона завмерла. Не хотілося бачити інших жінок раніше, ніж доведеться.

Брі вислизнула з кокона спального мішка, взула черевики й одягнула куртку. Прокралася до дверей, кривлячись на кожен рип підлоги, й вийшла на зимне ранкове повітря. Зачиняючи двері, вона почула на галявині позаду кроки. Здригнулася, притлумлюючи зойк.

— Ш-ш-ш, не побуди в біса всіх, — прошепотіла Бет. — Це я.

— Боже, ти мене налякала. Я думала, ти ще спиш.

Перевіривши, що двері колиби зачинені, вона ступила на галявину.

— Чого ти так рано підскочила?

— Того ж, чого й ти, гадаю, — кивнула Бет на виходок.

— А! О’кей.

Запала ніякова пауза: привид минулого вечора не відступав, як дим.

— Слухай, учора... — прошепотіла Бет.

— Не хочу говорити про...

— Знаю, але потрібно, — твердим голосом промовила Бет. — Дивись, я знаю, що завдала тобі багато прикростей, але я все виправлю...

— Ні. Бет, просто облиш.

— Не можу. Це зайшло задалеко. Хай Аліса не сподівається, що може тебе залякувати і їй це отак минеться. Не після того, як важко ти гарувала. Спочатку вона гризе всіх навколо, то хай не дивується, коли вони огризаються.

— Бет...

— Довірся мені. Ти завжди мені допомагала. Все життя. Допомогти тобі зараз — найменше, чим я можу віддячити.

Брі це вже чула неодноразово. «Пізно ти спам’яталася», — подумала вона — й одразу почулася злюкою. Сестра так старається! Слід віддати їй належне: вона завжди старалася. Брі ковтнула.

— О’кей. Ну, дякую. Тільки не зроби гірше.

Бет з дивною півусмішкою махнула на буш.

— Куди вже гірше?

Брі не була впевнена, хто зробив перший рух, але відчула, що обіймає сестру вперше за багато років. Було трохи ніяково: тіло, яке колись було знайоме, як своє, тепер здавалося геть інакшим. Коли вони відсунулися, Бет усміхалася.

— Все буде гаразд, — сказала вона. — Обіцяю.

Брі провела очима сестру, яка розвернулася і прослизнула в колибу. Вона досі відчувала тепло тіла Бет, притиснутого до її власного.

Вона обминула виходок — нізащо туди не зайде — і натомість завернула за ріг колиби. Стала як стій, побачивши жахливу собачу могилу. Брі вже й забула про неї. Відвернувшись, попрямувала повз неї далі, де за колибою починалася висока трава, що вела до дерев і стежки, і незабаром колиба зникла з очей. Брі саме збиралася зняти штани, коли щось почула.

Що це було? Пташка? Звук линув зі стежки в неї за спиною. Механічний звук, штучний і пронизливий у ранковій тиші. Брі затамувала подих і дослухалася, й у вухах аж задзвеніло від напруження. Це не пташка. Брі впізнала цей звук. Розвернувшись, вона побігла. Помчала стежкою, спотикаючись на нерівній землі.

Аліса сиділа на землі, притулившись до каменя й витягнувши перед собою ноги. Біляві пасма колихав вітерець, очі були заплющені. Голова була трохи захилена до неба, неначе Аліса грілася на сонечку, якого насправді не було. А в кишені джинсів дзвонило.

Брі впала навколішки.

— Алісо, телефон. Швидше! Телефон дзвонить!

Брі бачила, як він випинається у неї на стегні. Екран тріснув, але світився. Брі схопила телефон — руки трусилися так, що він мало не випав з її пальців. Він пронизливо й наполегливо дзвонив у її руці.

На тріснутому екрані світилося ім’я того, хто дзвонить. Дві літери: «А. Ф.».

Брі не знала, хто це, але їй було байдуже. Неслухняними пальцями вона тицьнула кнопку відповіді, від поспіху мало не промахнувшись. Притисла телефон до вуха.

— Алло? О Боже, будь ласка. Ви мене чуєте?

Нічого. Навіть перешкод не чулося.

— Будь ласка.

Вона відсунула телефон від вуха. Екран згас. Ім’я зникло. Батарея розрядилася.

Брі потрусила її слизькими від поту руками. Нічого. Натиснула кнопку живлення, і ще раз, і ще раз. Екран лишався порожнім.

— Ні!

В животі замлоїло — надія вислизнула, як висмикнутий з-під ніг килимок. Відвернувшись, вона виблювала жовчю в кущі; в очах пекло від сліз, а розчарування стискало груди. Чорт забирай, чому Аліса не відповіла раніше? Може, батареї б вистало навіть на один виклик допомоги. Що собі думала ця тупа сука, просто не звертаючи на телефон уваги? Тільки батарею розрядила!

Брі, у якої в горлі клекотали жовч і гнів, розвернулася поставити саме це запитання — й збагнула, що Аліса сидить у тій самій позі, прихилившись до каменя. Не ворушиться.

— Алісо?

Та не відповіла. Розслаблені руки й ноги тепер здавалися обвислими, як у ляльки. Спина вигнулася під дивним кутом, а голова відхилялася назад. Вигляд був не умиротворений, а відсутній.

— Чорт. Алісо?

Брі думала, що очі в Аліси заплющені, але зараз помітила, що повіки трішки розліплені. В сіре небо витріщалися вузенькі білі прорізи.

— Ви мене чуєте? — ледве розчула власний голос Брі, в якої гупало у голові.

Аліса не ворухнулася й не відповіла. У Брі запаморочилося в голові. Кортіло сісти поряд і просто щезнути.

Аліса й далі витріщалася приплющеними очима, й Брі більше не могла цього витримати. Вона відступила вбік, щоб не бачити її обличчя. Голова ззаду мала дивний вигляд, і Брі нахилилася роздивитися. Крові не було, але у проділі білявого волосся шкіра була плямиста й фіолетова. Брі відступила, опустивши погляд у землю.

Вона мало не проґавила річ, затиснуту між Алісою і каменем. Поперек жінки майже затуляв її. Виднівся тільки кінчик — кружечок з металевим блиском. Довгу хвилю Брі витріщалася на нього. Не хотіла його торкатися, не хотіла визнавати, що впізнала його, але вже розуміла, що не може його тут лишити.

Нарешті Брі змусила себе присісти, схопити кінчиками пальців і витягнути металевий промисловий ліхтарик. Вона знала, що збоку надряпане ім’я, але їй усе одно перехопило подих, коли у світлі зблиснув напис. «Бет».

«Це зайшло задалеко. Хай Аліса не сподівається, що може тебе залякувати і їй це отак минеться».

Піддавшись імпульсу, Брі розмахнулася та жбурнула ліхтарик, і він, завертівшись, полетів у буш. З гуркотом вдарився об щось і зник. У Брі поколювало руку. Дівчина витерла її об джинси. Поплювала на долоню й витерла ще раз. Озирнулася на Алісу. Досі сидить, досі мовчить.

У мозку Брі відчинилося двоє дверей, і вона, хитнувши головою, одні з них захряснула. Запаморочення минулося, й зненацька в голові проясніло. Треба рухатися.

Брі оглянула стежку. Нікого. Поки що. Вона точно не знала, скільки вже тут провела. Чи не чув ще хтось телефон? Вона дослухалася. Не долинало ніякого руху, але скоро всі почнуть прокидатися, якщо ще не прокинулися.

Почала з наплічника. Це було легше. Перевірила ще раз, що телефон не працює, опустила його в бічну кишеньку й узяла наплічник за лямки. Віднесла в буш на таку віддаль, щоб його не було видно зі стежки, й заховала за дерево. Випросталася — й одну жахливу хвилю не могла зорієнтуватися, в який бік стежка.

Застигнувши на місці, Брі змусила себе глибоко дихати, щоб заспокоїтися.

— Не панікуй, — прошепотіла вона. Вона знає, в який бік іти. Востаннє глибоко вдихнувши, вона змусила себе рушити в тому напрямку, з якого прийшла, через високу траву, між дерев, швидше і швидше, поки не побачила Алісу, яка сиділа під каменем.

Брі мало не стала як стій від вигляду її потилиці, від того, як злітало на вітру біляве волосся, від її жахливої непорушності. У Брі так прискорився пульс, що подумалося — зараз вона зомліє. Вона примусила себе пробігти останні кілька кроків і, поки не передумала, схопила Алісу попід пахви й потягнула.

Рухалася задки, волочачи тіло глибше в буш. Навколо вирував вітер, замітаючи сліди листям і сміттям, неначе тут ніхто й не проходив. Брі тягнула, поки не заболіли руки, в грудях не почало пекти, а сама вона, спіткнувшись, не почала падати.

Аліса — тіло — повалилася на спину, горілиць. Брі врізалася в стовбур сухостою, в очах щипало від сліз і гніву. В голові майнуло питання: це за Алісою вона плаче? Але ні, Брі знала, що плакала не через це. Принаймні тоді. Тої миті в неї вистало сліз тільки на себе, на сестру й на те, на кого вони перетворилися.

Та наче болю в серці було недосить, знагла щось вжалило її в руку.