Сила природи

День 3. Пообіддя суботи

— Там щось є.

Голос Бет звучав приглушено. За мить почулося шурхотіння, й вона знову з’явилася — продиралася через густі зарості, що височіли обабіч стежки.

— Сюди. Там є прихисток.

Джил подивилася в тому напрямку, куди вказувала Бет, але буш був непроникний. Вона не бачила нічого, крім дерев.

— Який прихисток? — Джил витягнула шию і зробила крок уперед; ліва п’ятка озвалася болем.

— Якась хатина абощо. Ходіть і побачите.

Бет знову зникла. Навколо посилювалося дріботіння дощу. Без попередження Брі пірнула у високу траву і щезла слідом за сестрою.

— Стривайте... — почала була Джил, та було запізно. Вони вже зникли з очей. Вона обернулася до Аліси й Лорен. — Ходімо. Не хочу, щоб ми розділялися.

Джил зійшла зі стежки й пірнула в буш, поки ніхто не почав сперечатися. За одяг чіплялося гілля, і доводилося високо задирати ноги. Попереду вона розрізнила сплески кольору: куртки близнючок то з’являлися, то зникали з очей. Нарешті вони зупинилися. Засапана Джил наздогнала їх.

Маленька приземкувата колиба розташувалася на галявині, і її квадратні обриси контрастували з нерівними хвилями бушу. Два чорні вікна в прогнилих рамах зяяли пусткою, а перехняблені двері не зачинялися. Джил звела погляд. Стіни, може, й повигиналися, але дах ще на місці.

Бет підійшла до колиби та просунула голову у вікно; її намокле під дощем волосся блищало.

— Тут порожньо, — гукнула вона через плече. — Я заходжу.

Вона відчинила перекошені двері, і її поглинула чорнота. Не встигла Джил нічого сказати, як Брі рушила за сестрою всередину.

Джил залишилася сама, у вухах відлунювало власне дихання. Зненацька у вікні з’явилося обличчя Бет.

— Тут сухо, — гукнула вона. — Заходьте, самі побачите.

Джил потупала через високу траву до колиби. Під дверима вона відчула укол тривоги. Виникло гостре бажання розвернутися і втекти, але не було куди тікати. Буш і буш кругом. Зітхнувши, вона зайшла всередину.

Тут стояла напівтемрява, і якусь хвилю очі Джил призвичаювалися. Над головою чулося легеньке дріботіння. Принаймні дах виконує свою функцію. Джил зробила ще крок, відчуваючи, як під ногами риплять і просідають дошки. На порозі з’явилася Лорен, почала обтрушувати куртку від дощу. За нею маячіла Аліса — роздивлялася, нічого не кажучи.

Джил оглянула приміщення. Воно було дивної форми й майже порожнє — тільки хиткий стіл підпирав стіну. Кутки позаплітало густе біле павутиння, а в дірочці на підлозі щось звило собі гніздечко з гілок і листя. На столі стояв єдиний металевий кухлик. Джил для проби підняла його — і помітила ідеальне коло, яке залишилося від нього в пилюці й піску.

Збита з фанери перегородка відділяла таку собі другу кімнатку. Близнючки вже зайшли туди й мовчки щось роздивлялися. Джил рушила за ними — й одразу про це пожалкувала.

В одну стіну впирався матрац. Зелений розсип цвілі вкривав усю тканину, окрім як посередині. Там квітчастий малюнок цілком ховався під великою темною плямою. Важко було сказати, якого вона колись була кольору.

— Щось мені це не подобається, — сказала Аліса з-за спини Джил, аж та здригнулася. Аліса дивилася на матрац. — Ліпше нам рухатися далі.

Близнючки озирнулися з незрозумілим виразом на обличчях. Джил зауважила, що вони тремтять, і збагнула, що й вона також тремтить. А щойно вона це помітила, як не могла вже зупинитися.

— Стривайте, — мовила Бет, обхопивши себе руками. — Слід бодай усе обміркувати. Тут сухо і трішки тепліше. І напевно безпечніше, ніж блукати поночі.

— Невже? — Аліса виразно подивилася на матрац.

— Звісно. Від переохолодження помирають, Алісо, — відтяла Бет. — У нас ні нормальних наметів, ні харчів. Нам потрібен дах над головою. Не треба списувати це місце через те, що на нього натрапила я.

— Я його списую, бо воно жахливе.

Вони обидві обернулися до Джил, яка відчула, як її накриває хвиля виснаження.

— Джил, ну ж бо, — сказала Аліса. — Ми нічогісінько не знаємо про це місце. Хто завгодно міг тут окопатися, ми гадки не маємо, кому про нього відомо...

Джил відчула пилюку в себе на кінчиках пальців.

— Не схоже, щоб ним користувалися, — сказала вона, старанно уникаючи дивитися на матрац.

— Але ніхто не знає, що ми тут, — мовила Аліса. — нам слід повернутися...

— Як?

— Знайти дорогу! Іти на північ, як ми й домовилися. Ми не зможемо тут лишатися вічно.

— Не вічно. А тільки поки...

— Поки що? Нас тут шукати можуть кілька тижнів. Нам слід бодай спробувати повернутися.

У Джил пекли натерті лямками плечі, а весь одяг промок наскрізь. П’ятка боліла. Слухаючи дріботіння дощу по даху, Джил збагнула, що просто не зможе вийти зараз надвір.

— Бет має рацію. Краще лишитися.

— Серйозно? — аж роззявила рота Аліса.

Бет і не намагалася приховати тріумф на обличчі.

— Ви ж чули.

— А тебе ніхто взагалі не питає, — відтяла Аліса й обернулася до Лорен. — Підтримай мене. Ти же знаєш, що ми зможемо знайти дорогу.

Лорен помацала чоло. Брудний пластир знову відклеївся.

— Я теж гадаю, що варто лишитися. Принаймні на ніч.

Аліса без слів обернулася до Брі, яка, повагавшись, кивнула, не підводячи погляду.

Аліса, не вірячи своїм очам, стиха охнула.

— Господи, — похитала вона головою. — Гаразд, я залишуся.

— Добре, — скинула наплічник Джил.

— Але тільки поки дощ не припиниться. А потім Я піду.

— Та Господи Боже! — вигукнула Джил. Попри холод, вона відчула, як гаряча хвиля злості пробігла від зболілих плечей до натертої п’ятки. — Чому з тобою завжди так складно? Ми це вже проходили. Ніхто нікуди одинцем не піде. Ти лишишся, поки ми всі не погодимося піти разом, Алісо. Як група.

Аліса зиркнула на двері колиби, які прочинилися на обвислих завісах, кинувши на її обличчя холодний прямокутник світла. Вона вдихнула, готуючись щось сказати, але передумала й повільно стулила рота, прикусивши білими зубами рожевий кінчик язика.

— О’кей? — перепитала Джил. У скронях калатало — починався головний біль.

Аліса легенько здвигнула плечима. Вона нічого не відповіла, але в тому й не було потреби. Все було зрозуміло без слів. «Вам не зупинити мене».

Джил подивилася на Алісу, перевела погляд на двері й на бути, який виднівся в отворі, й подумала: справді?