Сила природи

Розділ 6

Фок і Кармен витріщилися на Кінга. Гвинтокрил у небі почав знижуватися, й виляск лопатей гучнішав.

— Не знав, що у Ковача був син, — нарешті мовив Фок.

— Ні, ну, це ж була не взірцева родина. Зараз дитині має бути під тридцять — позашлюбний плід інтрижки Ковача з офіціанткою в місцевому барі. Інтрижка закінчилася народженням хлопчика Семюеля — Сема, й Ковач усіх здивував, поставившись до свого батьківства серйозніше, ніж можна було очікувати від такого психа, — зітхнув Кінг. — Та його посадили, коли малому ще було років чотири-п’ять. Мамуся пиячила, тож Сем кочував між прийомними родинами. З’явився на обрії в підлітковому віці — почав навідувати татуся у в’язниці, хто б міг подумати, але років п’ять тому знову пропав з радарів. Зник безвісти, вважається мертвим.

— Вважається, але доказів немає? — запитала Кармен.

— Немає, — Кінг зиркнув на гурт шукачів, які показалися на стежці; з облич було видно, що новини невтішні. — Але він був дрібним злочинцем, який вічно замахувався на справи, що були йому не по зубах. Приторговував наркотиками, крутився біля байкерських банд. Рано чи пізно він мав закінчити у в’язниці, як і його старий, або ж розлютити не ту людину й поплатитися за це. Зараз у Мельбурні дехто намагається це підтвердити, — похмуро посміхнувся Кінг. — Краще було б, якби це зробили ще тоді. Але ж усі тільки зраділи, коли такий хлоп, як Сем Ковач, зник безвісти. Татусь єдиний переймався його долею.

— А чому ви вирішили, що він має якийсь стосунок до Аліси Рассел? — поцікавився Фок.

— Слухайте, нічого ми не вирішили. Не остаточно. Але ж завжди була теорія, що Мартин Ковач має в буші базу. Сховок, де можна залягти на дно. Свого часу вважалося, це неподалік місця, де зникали жертви, та навіть якщо сховок і був, його так і не знайшли, — нахмурився Кінг. — З того, як описували колибу жінки, є віддалений шанс, що вона таки з ним пов’язана.

Фок і Кармен перезирнулися.

— Ми їм не казали, — мовив Кінг. — Вирішили, не варто їх хвилювати, поки ми не впевнені, що хвилювання виправдане.

— І ви гадки не маєте, де та колиба?

— Їм здається, це десь на півночі, але «північ» тут — збіса велика територія. Ми досі погано дослідили сотні гектарів.

— А можна звузити пошуки на основі сигналу з Алісиного телефону? — запитав Фок, але Кінг похитав головою.

— Якби вони були десь на висоті, тоді — можливо. Але, схоже, не в нашому випадку. Є «кишені», де може пощастити зловити сигнал, але системи немає. Іноді це кілька квадратних метрів, а іноді сигнал то з’являється, то щезає.

Шукач зі стежки покликав Кінга, і той у відповідь помахав рукою.

— Даруйте, мені час. Поговоримо згодом.

— А решта групи з «БейліТенантсу» ще тут? Нам потрібно з ними побалакати, — мовила Кармен, рушаючи за ним назад через дорогу.

— Я попросив жінок поки що побути тут. Усі чоловіки, крім Данієля, поїхали. Як треба буде, можете сказати їм, що ви допомагаєте мені. Якщо, звісно, ділитиметеся інформацією.

— Так, ясна річ.

— Ходімо, познайомлю вас з Іяном Чейзом.

Кінг махнув рукою, і від гурту шукачів відділився молодик у червоній флісці й попрямував до них.

— Він тут керує програмою «Авторитетні пригоди», — сказав Кінг, притлумлюючи посмішку. — Послухаєте, як він розпинатиметься, що тут усе передбачено й гарантована повна безпека.

— Триматися визначеного маршруту дуже легко, — розповідав Іян Чейз. Це був жилавий темночубий парубок, який раз у раз кидав погляд на буш, наче очікував, що звідти от-от з’явиться Аліса Рассел.

Фок і Кармен повернулися на турбазу, рухаючись безлюдним путівцем за Чейзовим мінівеном. І зараз Чейз стояв, спираючись рукою на дерев’яний знак, від якого починався маршрут. Майже стерті негодою різьблені літери складалися в слова «Водоспад Мірор-Фолз». Під ногами бігла стежка, яка, звиваючись, пірнала в буш і зникала з очей.

— Жіноча група почала звідси, — сказав Чейз. — Маршрут на водоспад у нас навіть не найскладніший. За рік тут проходить п’ятнадцять груп — і ніяких проблем.

— Ніколи? — запитав Фок, і Чейз переступив з ноги на ногу.

— Ну, іноді буває. Часом групи запізнюються. Але зазвичай вони просто відстають, а не губляться. Якщо пройти їхнім шляхом назад, зразу видно, що після останнього привалу вони заледве тягнуть ноги. Не можуть уже нести наплічники.

— Але не цього разу, — промовила Кармен.

— Ні, — похитав головою Чейз. — Не цього разу. На другому й третьому привалі ми залишаємо в замкнених скринях харчі й воду, щоб групам не доводилося всі припаси тягнути на собі. Коли дівчата не вийшли в строк, у буш пішло кілька лісників. Ну, вони знають стежки навпростець. Перевірили скриню на третьому привалі. Не схоже було, щоб дівчата взагалі туди дійшли. Та сама картина була й на другому. Ось тоді ми й викликали поліцію.

Витягнувши з кишені карту, він показав товсту червону лінію, яка широкою дугою вела через північ на захід.

— Ось цим маршрутом вони йшли. Мабуть, збилися з дороги десь отут, — тицьнув він у папір між хрестиками, які позначали перший і другий привали. — Ми майже певні, що вони звернули на стежку кенгуру. Питання в тому, де саме вони зрозуміли, що час повертатися назад.

Фок роздивився маршрут. На папері той здавався легким, але Фок знав, що буш буває оманливим.

— А де йшла чоловіча група?

— Вони почали приблизно за десять хвилин їзди звідси, — тицьнув Чейз на іншу лінію, цього разу чорну.

Першого дня вона тягнулася майже паралельно жіночому маршруту, потім звертала на південь, а закінчувалася на заході, в тій самій точці. — Хлопці вийшли майже на годину пізніше, але мали достатньо часу, щоб дійти до першого привалу. І, схоже, достатньо часу, щоб завітати на кілька келишків у жіночий табір.

Кармен звела брову.

— Таке практикується?

— Не заохочується, але трапляється. Між двома маршрутами пройти нескладно, але завжди є ризик збитися з дороги. І тоді можна по-справжньому загубитися.

— Чому чоловіки затрималися? — запитав Фок. — Наскільки я зрозумів, приїхали ви всі разом?

— Окрім Данієля Бейлі, — відповів Чейз. — Він спізнився на автобус.

— Справді? А пояснив чому?

— Не мені, — похитав головою Чейз. — Він вибачився перед рештою чоловіків. Сказав — справи затримали.

— Ясно, — зронив Фок, знову вдивляючись у карту. — Вони одержують це в день виходу чи...

Чейз похитав головою.

— Ми розсилаємо карти за два тижні до походу. Але вони отримують лише одну карту на групу, й ми просимо не робити копій. Звісно, це неможливо перевірити, але це одна з умов. Таким чином вони повинні навчитися цінувати речі, бо їх не завжди можна замінити. Ми хочемо, щоб вони покладалися на себе, а не на новітні технології. Та й телефони тут майже не працюють.

— А група, коли виходила, здавалася нормальною? — запитав Фок. — На вашу думку?

— Нормальною, — одразу відповів Чейз. — Може, жінки трохи нервувалися, але нічого особливого. Я б їх не відсилав, якби мене щось занепокоїло. Але вони раділи. Ось, самі подивіться...

Він видобув з кишені телефон, потицяв по екрану й показав Фоку. Це була світлина.

— Я зробив це перед виходом.

П’ятеро усміхнених жінок стояло, обійнявшись. У центрі гурту була Джил Бейлі. Праву руку вона поклала на пояс Алісі, а та, своєю чергою, обіймала іншу жінку, в якій Фок упізнав Лорен Шо. З другого боку від Джил стояло двоє дівчат, віддалено схожих між собою.

Фок дивився на Алісу: її волосся трохи здибилося збоку. Вона була в червоній куртці й чорних штанях, а руку легенько поклала на плечі Джил. Іян мав рацію. У цьому кадрі всі вони здавалися радісними.

Фок повернув телефон Іянові.

— Ми зараз друкуємо копії фото для шукачів, — сказав Чейз. — Ходімо. Покажу вам початок маршруту.

Він з ніг до голови оглянув Фока й Кармен, звернувши увагу на нерозношені черевики. На мить його погляд затримався на обгорілій Фоковій руці.

— До водоспаду далеченько, але ви, думаю, впораєтеся.

Вони пірнули між дерев, і майже одразу Фок відчув поколювання в руках і ногах. Стараючись не звертати на це уваги, він зосередився на навколишніх краєвидах. Стежка була добре втоптана, виднілися потертості та вм’ятини — певно, старі сліди ніг, розмиті дощем. Над головою гойдалися високі евкаліпти. Йшли повсякчас у тіні, й Фок бачив, що Кармен кулиться у своїй курточці. Він подумав про Алісу Рассел. Цікаво, про що вона думала, заходячи в буш і прямуючи до подій, які завадять їй вийти?

— А як працює програма «Авторитетні пригоди»?

Серед шурхотіння бушу Фоків голос звучав неприродно-гучно.

— Ми організовуємо замовні заходи в рамках підготовки кадрів і згуртування колективу, — пояснив Чейз. — Більшість наших клієнтів — з Мельбурна, але ми пропонуємо заходи по всьому штату. Канатний курс, одноденні вилазки на природу тощо.

— Отож тут ви сам-один керуєте програмою?

— Переважно. За кілька годин їзди звідси ще один хлопець веде курс виживання. Коли треба відлучитися, ми один одного прикриваємо, але переважно я тут сам.

— Ви тут і мешкаєте? — запитав Фок. — Маєте в заповіднику житло?

— Ні. Маю будиночок у місті. Неподалік заправки.

Фок, який ранні роки життя провів у чорта на болоті, подумав, що навіть він не назвав би містом жменьку крамничок, яку вони проїздили.

— Самотньо тут, — промовив він, і Чейз знизав плечима.

— Не так уже й погано, — озвався він, долаючи нерівну стежку з легкістю людини, яка проходила її вже багато разів. — Мені подобається працювати на природі, й лісники тут нормальні. Коли я був молодший, ходив сюди в походи, тож місцевість знаю. Офісна робота мене ніколи не цікавила. Три роки тому я підписав контракт з «Авторитетними пригодами» й уже два працюю тут. Але на моєму чергуванні отаке трапляється вперше.

Удалині можна було розрізнити виразний плюскіт води. З самого виходу стежка помаленьку, але впевнено піднімалася нагору.

— Скільки, як гадаєте, є часу на те, щоб знайти Алісу? — запитав Фок. — У найкращому разі?

У Чейза опустилися кутики вуст.

— Важко сказати. Ну, тут не зима на Алясці, але буває збіса холодно. Особливо поночі, коли нема де заховатися. Застрягнеш просто неба, там десь вітер, там десь дощ — і дуже швидко грі кінець, — зітхнув він. — Але, знаєте, якщо вона не дурна, постарається не змерзнути і не змокнути, не забуватиме пити воду — і тоді хтозна. Люди, буває, витриваліші, ніж здаються.

Чейзові довелося підвищити голос, бо вони саме завернули за ріг й опинилися перед стіною білої води. Річка, зриваючись зі стрімчака, напоювала ставок далеко внизу. Під гуркотіння водоспаду трійця зайшла на місток.

— Мірор-Фолз — Дзеркальний водоспад, — мовив Чейз.

— Неймовірно, — зіперлася Кармен на бильце, а волосся шмагало її по обличчю. Здавалося, у свіжому повітрі висить дрібнесенька мжичка. — Яка тут висота?

— Та це малятко, всього метрів п’ятнадцять заввишки, — сказав Чейз. — Але ставок унизу щонайменше вдвічі глибший, а сила води така, що краще туди не падати. Наче й недалеко, але від шоку й холоду можна загинути. Зате вам пощастило: зараз найкращий час милуватися водоспадом, бо влітку він так не вражає. Цього року пересох на струмочок. Посуха була, знаєте?

Фок стиснув у кишені кулак з гладенькою молодою шкірою. Так. Він знає.

— Але відтоді як погода перемінилася, все дуже добре, — провадив Чейз. — Чудові зимові зливи — і тепер зразу стає видно, звідки походить така назва.

Фокові справді було видно. В самому низу водоспаду більшість збуреної води вливалася в ріку. Але природний вигин ландшафту створював збоку заглибину — великий і спокійний ставок, куди переливалася вода. Поверхня, вкрита легенькими брижами, віддзеркалювала розкішний краєвид. Фок зачаровано стояв, задивившись на гримливий білий шум. У Чейза на поясі пискнула рація, розвіявши чари.

— Мені час повертатися, — сказав він. — Ви готові?

— Певна річ.

Коли Фок розвертався, щоб рушити за Чейзом, краєм ока помітив удалині кольорову пляму. На тому боці водоспаду, де стежка зникала в буші, на воду задивилася крихітна одинока фігурка. Жінка, подумав Фок; її фіолетова шапочка контрастувала з зеленими й брунатними барвами навколишньої природи.

— Там хтось є, — мовив Фок до Кармен.

— Ага, — глянула вона туди, куди він указував. — Упізнаєш її?

— Не з такої віддалі.

— Я теж. Але це не Аліса.

— Ні. — Постать була надто тендітна, а волосся, яке вистромлювалося з-під шапочки, надто темне. — На жаль.

Жінка не могла цього почути за гуркотом водоспаду, але рвучко обернула голову. Фок підніс руку, та крихітна фігурка не ворухнулася. Повертаючись за Чейзом на стежку, він ще раз чи двічі озирнувся. Жінка так і дивилася, поки дерева не зімкнулися й вона не пропала з очей.