Сила природи

Розділ 9

Враження було, наче дивишся у дзеркало в кімнаті сміху. На стукіт у двері лікарняної палати одностайно звелося два обличчя, які більше нагадували спотворене відображення одне одного.

— Бріанна Маккензі? — зронив Фок.

Жінка на ліжку вже не пашіла здоров’ям, як на світлині з особової справи. Під очима залягли темні тіні, а вуста поблідли й потріскалися. Рука була туго забинтована.

— Ми з поліції. Медсестра не казала, що ми чекали на розмову з вами?

— Ага, — озвалася дівчина, яка сиділа поряд з ліжком на пластиковому стільці, хоча Фок звертався до Бріанни, — казала, що у вас є додаткові питання про Алісу.

— Щира правда. Ви Бетані, так?

— Можна просто Бет.

Оце вперше Фок вживу побачив Бет Маккензі, тож з цікавістю роздивлявся її. Подібність була химерна: неначе тонкі риси Брі розтанули на сонці, розплившись і набрякнувши. Шкіра в Бет була червонувата, навколо носа й на підборідді полопалися судини. Тьмяне обвисле волосся — ні коротке, ні довге — свідчило про те, що його невміло пофарбували в домашніх умовах. Здавалося, Бет років на десять старша за свою сестру, якій двадцять з хвостиком, та на Фока вона подивилася твердим поглядом.

З ліжка ще не прибрали тацю з залишками обіду. Схоже, з’їли з нього небагато.

Фок і Кармен розшукали районну лікарню за дві вулиці від заправки. Вона мало відрізнялася від сімейної клініки й займалася всім — і хворобами місцевих мешканців, і травмами туристів. Медсестра за стійкою реєстратури твердо вказала їм на двері й дозволила повернутися за півтори години, коли у Бріанни закінчиться дія снодійного. Тричі вони з Кармен обійшли рядок місцевих крамничок, а решту сімдесят вісім хвилин просиділи в машині. А коли повернулися, їм повідомили, що тільки-но подали обід.

— Під час обіду відвідини заборонені. Жодних винятків.

Зрештою медсестра пальцем підкликала їх до стійки. Можна заходити в палату. Бріанну Маккензі поклали в стаціонар, у двомісну палату в кінці коридору, як пояснила медсестра, але вона виявилася там єдиною пацієнткою. Зима ж, не сезон.

Нарешті потрапивши в палату, Фок і Кармен підтягнули до ліжка два стільці.

— Алісу вже знайшли? — Бет пильно дивилася на Фока й Кармен. — Це тому ви прийшли?

— Ще ні, — озвався Фок, — вибачте.

— Ох. То про що ви хотіли розпитати?

— Взагалі-то ми хотіли поговорити з вашою сестрою, — сказала Кармен. — Бажано наодинці.

— Гадаю, мені ліпше залишитися.

Брі, яка спиралася на подушку, змінила позу.

— Та Боже ж милий! Бет, усе гаразд. Іди, нехай уже починають допит, — скривилася вона. — Знеболювальне є?

— Ще не час, — мовила Бет, і не глянувши на годинник.

— Запитай у медсестри.

— Ще зарано. Тобі аж до вечора нічого не дадуть.

— Господи! Піди і спитай. Будь ласка.

Бет важко підвелася зі стільця.

— Гаразд. Я вийду з чорного ходу покурю. І так, — додала вона, коли сестра розтулила рота, — я запитаю медсестру. Але ще зарано, кажу тобі.

Присутні провели її очима.

— Вибачте. Вона засмучена, бо їй не довіряють і не лишають у палаті ліки, — пояснила Брі, коли двері зачинилися.

— А чому? — поцікавилася Кармен.

— Та тут проблема на рівному місці. В минулому Бет мала залежність, але вже понад рік вона чиста. Але медсестри, гадаю, вважають за краще перестрахуватися. Було б, мабуть, ліпше, якби вона не приходила... — Брі опустила погляд. — Але вона хоче побути зі мною.

— А ще хтось вас навідує? — запитав Фок. — Хлопець? Батьки?

— Ні, — посмикала Брі пов’язку. Нігті в неї були пофарбовані яскраво-рожевим лаком, але він уже місцями обліз, а кілька нігтів було зламано. — В мами розсіяний склероз.

— Перепрошую.

— Та все гаразд. Ну, не гаразд, але що вже вдієш. Вона таку дорогу не подужає. І татові доводиться переважно сидіти з нею. Хай там як, — вона силувано всміхнулася, — в мене є Бет.

Зависла важка пауза.

— Якщо ви не проти, ми б хотіли розпитати про Алісу, — мовив Фок. — Ви давно на неї працюєте?

— Вісімнадцять місяців.

— Асистенткою?

— Координатором-адміністратором.

Фокові здалося, що Кармен притлумила посмішку, але швидко оговталася.

— Що входить у ваші обов’язки?

— Спершу це були переважно секретарські функції, але згодом це більше стало нагадувати наставництво. Я постійно з Алісою, переймаю в неї навички й готуюся до підвищення.

— Добра з неї начальниця?

Секундна пауза.

— Так. Безумовно.

Вони чекали, але Брі більше нічого не додала.

— Отож, на вашу думку, ви добре її знаєте? — запитав Фок.

— Так. Дуже добре, — відповіла Брі з дивною ноткою в голосі. Фок спостерігав за нею, але не схоже було, що вона його впізнає. Якщо вона й знала, хто він такий, то, як і Данієль Бейлі, добре це приховувала.

— А як Аліса поводилася в поході? — запитала Кармен.

Брі поторсала пов’язку. Краї вже розпатлалися.

— Поки ми не заблукали, вона поводилася, як завжди, правда. Вона любить попиляти, але в тому поході ми всі були не в гуморі. А коли ми заблукали... — Брі похитала головою. — Перелякалися всі.

— А вона не висловлювала особливого занепокоєння? — провадила Кармен. — Ну, крім того, що ви загубилися, звісно?

— Тобто?

— Це може бути що завгодно. Проблеми вдома, на роботі, з колегами?

— Ні. При мені не висловлювала.

— А ви як людина, яка добре її знала, — мовила Кармен, — нічого такого не відчули?

— Ні.

— А на роботі? Ще до походу? Не було дивних прохань чи зустрічей, які привернули вашу увагу?

— А який стосунок це має до того, що трапилося тут?

— Може, й не має, — сказав Фок. — Ми просто намагаємося збагнути, що могло трапитися.

— Я вам можу точно сказати, що трапилося, — обличчям Брі пробігла якась хмарка. — І не з моєї провини.

— Що саме не з вашої провини?

— Ми загубилися. Це все через ту дурнувату стежку кенгуру, на яку ми натрапили другого дня. Так сказали в поліції. Сказали, що там легко було помилитися... — Брі замовкла, і якийсь час чувся тільки тихенький писк лікарняної апаратури. Нарешті дівчина зітхнула. — Не треба було обирати мене штурманом. Я взагалі на цьому не розуміюся. Мене на півдня відіслали на курси, де що двадцять хвилин робилися перерви на каву, і я мала одразу стати фахівцем?

Вона ворухнула пораненою рукою — і скривилася, а чоло зросилося потом.

— А що сталося, коли ви збагнули, що зійшли з маршруту? — запитав Фок.

— Далі все полетіло шкереберть. Ми так і не знайшли місце другого привалу, тож того вечора не отримали харчі. А наші запаси вже вичерпувалися. Через нашу дурість зіпсувалися намети, — реготнула вона. — Кумедно навіть, як усе швидко почало розвалюватися. Але ми не могли міркувати тверезо, тож раз у раз припускалися помилок. Важко пояснити, яке там виникає відчуття... неначе ми — останні люди на світі.

— А як Аліса зреагувала на те, що ви заблукали? — запитав Фок.

— Вона постійно командувала, що нам робити. У стресових ситуаціях вона доволі агресивна. В шкільні роки вона багато ходила в походи — рік училася в одному з отих відділень у буші. Мабуть, думала, що через це її мають усі слухатися. Не знаю, — зітхнула Брі. — Мабуть, і мали б. Але Лорен... Лорен Шо, знаєте?.. вона теж була в нашій групі й теж провела рік у буші, й вона схвалювала далеко не всі Алісині рішення. Як-от коли ми третього дня натрапили на ту колибу. Ну, вона була жахлива. Мені там зовсім не подобалося, але ж довелося обирати менше лихо. Погода почала псуватися, потрібен був якийсь прихисток. Отож ми зосталися, — Брі зробила паузу. — Аліса єдина не хотіла залишатися.

— Але не змогла переконати вас піти? — запитав Фок.

— Так. І її це зовсім не тішило. Вона сказала, що знає, як звідти вибратися, хотіла йти далі. Але ми відмовилися. Ми ж саме через це й ускочили в халепу. Через те, що просто сліпо йшли. Почалася сварка. Аліса сказала, що сама піде, але Джил її не відпустила. А вранці, коли ми прокинулися, виявилося, що Аліса забрала телефон і зникла.

— А Джил Бейлі пояснила, чому не хоче відпускати Алісу? — перепитала Кармен.

— Бо це було небезпечно, звісно. І, як виявилося, вона не помилялася.

Брі переводила погляд з Кармен на Фока і назад — чи не збираються вони заперечити.

— А як ви діяли, зрозумівши, що її немає? — нарешті поцікавився Фок.

— Це не мене треба питати, — похитала головою Брі. — Я думала, що прокинулася перша, й пішла в кущики. Повертаючись назад, я перечепилася. Спершу не зрозуміла, що саме сталося: я подумала, що впала рукою на щось гостре. Бите скло абощо. А потім побачила, як тікає змія, і все збагнула.

Брі так закусила нижню губу, аж та побіліла. Дивилася вона невидющим поглядом крізь Фока й Кармен.

— Я думала, що там і помру. Була впевнена. Нам казали, що там трапляються тигрові змії. Я гадки не мала, де ми опинилися. Думала, вже ніколи не побачу рідних, не зможу попрощатися з мамою, — вона судомно вдихнула. — Пам’ятаю, як у мене запаморочилося в голові й забило дух. Лікар каже, що в мене, мабуть, був просто напад паніки, але тоді я гадала, що це через отруту. Мені чимось перетягнули руку. Все боліло. Навіть не знаю, в яку мить я збагнула, що Аліси немає.

Брі поторсала пов’язку.

— Коли всі вирішили, що треба йти — йти без неї, — я не сперечалася. Дибала, куди скажуть. Лорен вела нас на північ, поки ми не вийшли на дорогу. Я все це погано пам’ятаю. Лікар каже, що в мене, певно, був шок. Мені чомусь зайшло в голову, що Аліса побігла вперед, щоб викликати допомогу, й чекатиме на нас на умовленому місці, — опустила погляд Брі. — Здається, я навіть питала про неї, але в голові в мене стояв туман. Я сама не тямила, що роблю.

Нарешті сльози пролилися, й Фок простягнув їй серветку. Вони з Кармен, слухаючи дзуміння апаратури, чекали, поки Брі витре очі.

— В Аліси був телефон, — сказала Кармен. — При вас вона з кимсь розмовляла?

— Ні, — швидко відповіла Брі. — Ну, тобто, намагання додзвонитися були. Вона декілька разів набирала три нулі, проте так і не пробилася. Телефон там не працює.

— Але, залишивши вас, вона забрала його з собою?

— Ну, — легенько знизала плечима Брі, — це ж її був.

З довгим розпущеним волоссям і забинтованою рукою вона, спираючись на подушку, здавалася тендітною. Ці її поламані нігті, ця історія...

— Ви кажете, що добре знали Алісу, — мовив Фок. — Ви здивувалися, коли вона вас покинула?

— За звичайних обставин я б здивувалася, — подивилася на Фока Брі розширеними очима. «А вона вміє брехати чоловікам». Ця думка з’явилася нізвідки. — Але ж я кажу: там усе по-іншому. Шкода, що ми її не послухалися. Може, тоді б нічого з цього взагалі не трапилося.

— Але ж тоді, може, зараз шукали б вас усіх.

— Може. Але, можливо, це було б краще, ніж те, що тепер.

Вона ворухнула забинтованою рукою — й обличчя сіпнулося від болю. Фок і Кармен обмінялися поглядами.

— Мабуть, поки що це все. Дамо вам перепочити, — мовила Кармен, підводячись. — Дякуємо, Бріанно.

Дівчина кивнула. Тіні в неї під очима потемніли порівняно з тим, як було на початку розмови.

— Якщо побачите мою сестру, то скажіть їй або привести медсестру зі знеболювальним, або до біса забиратися, щоб мені могли поставити крапельницю.

В палаті було прохолодно, але Фок, зачиняючи двері, побачив, що чоло Брі знову зросилося потом.